Молитва пензлем. Саме так можна назвати по-іншому іконопис, або ж мистецтво писання ікон. Люди, які займаються такою діяльністю завжди поміж нас, віруючих. Бо ж без справжнього церковного життя неможливо відображати в ідентичності – Божественне.
Сьогодні гостем рубрики “Люди Церкви” став іконописець Степан Сливка з Нового Давидкова, що на Мукачівщині. Його смирення відчувається в спілкуванні, його небажання до афішування власної персони, навіть, дивує, а роботи, виконані ним, справді, є вікнами до Неба.
– Степане, з якого часу ти захопився іконописом?
– З дитячих років, бо мій батько малював на релігійну тематику. Споглядаючи за тим процесом, не мав можливості і здібностей передавати так само вміло. Намагався по-дитячому зображати якось, робив свої перші спроби і тоді ж вирішив, що вступатиму в художню школу. В точності не пам`ятаю якою саме була перша ікона, яку написав, але це точно була Богородична. Тому, що у бабусі була дуже гарна “Казанська”, а ще зовсім дитиною любив споглядати святі ікони. Також особливо закарбувався мені в пам’ять образ, де Христос на лодці проповідує. Ці спогади викликають відчуття дитинства, які дотепер пам’ятаю.
– Ти таки здобував художню освіту?
– Так, навчався в коледжі культури й мистецтв в Ужгороді. Одного разу, в обласній бібліотеці взяв “Атлас живопису” та із захопленням роздивлявся його наповнення. І в якийсь момент мені прийшло усвідомлення, що не настільки цей, можна так сказати, світський живопис є важливий. Особливо для душі. З того часу мене постійно турбувало, що в житті є щось важливіше за живопис, щось вище – спасіння душі. Це приводило до пошуку відповіді на питання: “а ким справді бути – художником чи священиком?”.
– І як, ти вирішив для себе, чого бажаєш більше?
– Пошук напрямку ким бути, сприяв глибшому усвідомленню значення та ваги сакрального мистецтва в житті людини та церкви. Ближче до душі було споглядати красу ікони та писати, бачачи її народження… Ця стежина вела до постійного зв`язку з Богом та Церквою. Все це задовільняло прагнення душі в служінні церкві. Та вибір бути священиком віддав в руки Божі, просячи помочі пізнати чи маю справжнє покликання.
– Можеш поділитися трішки тим, як приступав до іконопису саме при нашій Мукачівській єпархії? Адже твої роботи прикрашають чимало храмів і монастирів…
– Найважливіше було очистити своє серце й душу. Ми зналися з отцем Василієм Юриною, і йому дуже сподобалася картина з церквою, яку написав. Так він мене згодом і представив владиці Феодору. Хоча на заплановану зустріч з архієреєм приніс фотографії храмів, соборів, які хотів зображати. “А ти вмієш писати портрети?”, – спитав владика. Так через послух владиці спробував написати портрет старця Порфирія Кавсокалівіта.
Через певний період приніс готову ікону, владика сказав мені: “де ти дотепер був?” і благословив писати ікони, які за молитвами архіпастиря, з Божою поміччю писалися. Дуже вдячний владиці, що не дав можливість закопати талант, подарований Богом.
– Без зайвої лесті, не можу не відзначити, що ікони, які ти виконував мають особливу духовну проникливість і реалістичність – через лики ніби дивляться живі святі. Напевно, аби так писати потрібно дотримуватися особливого стилю життя?
– Звичайно. Стаючи на цей шлях має бути усвідомлення того, що це робиться для Бога, Церкви й людей. Маєш жити не як світська людина, а наповнювати внутрішнє єство. Очищення серця йшло поступово, допомагали молитва, піст. За цей період знайшов відповідь, де був до даного часу, чому не писав ікони – мені просто потрібно було очистити серце. Бо ж ікони міг малювати ще раніше, але тут потребувало досягати важливішого – підготуватися внутрішньо.
Коли брався писати ікону прп. Порфирія спершу треба було дізнатися його життя, і якби не владика, то не познайомився б з ним, так само і зі святителем Іоанном Шанхайським, тому вдячний архієрею за цю можливість.
До кожної роботи потрібно мати інший підхід і пропускати її через своє серце й душу. Для іконописця важливо жити в смиренні, а не просто взяти й зробити відбиток чи копію з наданих світлин.
Секрет вдалих ікон – це Сам Господь, а не певна технологія чи техніка, це не живопис, а дух. Коли дивлюся опісля на готові ікони, то немає усвідомлення, що це я написав, аж захоплююся сам. Зазвичай, під час створення робіт вмикаю духовну музику, проповіді, щоби розум постійно мати чистим, світлим, духовно піднесеним. Для написання ікон важливою є чистота серця й душі.
– Чи можеш пригадати створення певної ікони, яке найбільше запам`яталося?
– Якось хотів поїхати до Києва, щоб там зарекомендувати себе як іконописця і попросив у владики благословення написати ікону “Достойно єсть”. Цікаво, що до Києва Господь мене не пустив, а ікону для жіночого монастиря села Осій довелось писати (усміхається – авт.).
До речі, коли готував розпис іконостасу для храму цієї обителі, то під час зображення лику Іісуса Христа, відчував, що пишеться він з допомогою благодатної помочі.
– Як собі плануєш відпочинок, адже деколи потрібне й розслаблення…
– Телевізор не дивлюся вже кілька років. Часу немаю навіть на спілкування з друзями чи на те, щоб шукати собі дівчини (усміхається – авт.). Для когось така зосередженість на роботі видасться дивною. Проте дорога смирення й послуху краще веде до єднання з Богом.
У той же час розумію, в житті ми не маємо бути замкнуті, а маємо щось віддавати один одному: людина для людини. Бо в сучасному світі людина відгородилася від ближніх, навіть рідних, і кожен живе своїм життям, для себе. Але це не те, чого вчить Церква й Христос. Ми покликані робити добро ближнім. Дуже хочеться допомагати нужденним. Ось це моя мрія та внутрішня потреба.
– Як долаєш спокуси?
– Коли почав писати ікони, то дійсно розпочалися різні випробування, перепони, однак через благословення Бог веде мене цією стежиною. Щоб виконати певну роботу по іконопису мені щодня доводиться ставати на коліна і просити від Господа благословення, аби Він мені допоміг. Господь допомагає в справі, охороняючи мене від всього злого.
Деколи спокуси бувають сильні, це важко пояснити людськими словами чи розповісти, тому що коли робота створюється на славу Божу, то диявол різними способами старається ставити перепони. І натиск думок різних приходить до голови, боротьба ж цим – постійна молитва.
– Що вважаєш найголовнішим у своєму житті наразі?
– Хочеться, щоб в моєму житті сповнилися слова апостола Павла: “Не будьте винні нікому нічого, крім того, щоб любити один одного”. Прагну, щоб кожна людина з якою виникає взаємодія, отримувала тепло й любов від мене. Тобто втілювати наше покликання – бути християнином.
Поміж основного заняття, ще співаю у храмі, є помічником дяка. Також прагну вдосконалювати написання ікон, щоб не було подібності до картини.
– Як сприймаєш критичні зауваження?
– Критика потрібна, але не та, яка вбиває чи пригнічує. Сприймаю її з радістю, інколи навіть не вистачає сторонньої думки. Похвала ж мені не потрібна, чесно кажучи. У моменти, коли хвалять виконану роботу, звертаю увагу не на те, що це стосується мене, а дивлюся на емоції людини, усмішку і те, що торкається її серця. Тішуся, що людина отримала певний позитив. Звичайно, в духовному плані від похвали треба тікати.
– А що розумієш під поняттям «душа»?
– Важливим є наповнення душі, її стан, зрілість, відкритість Богу, створеному світу. А також намагатися бути простим. Христос через Євангеліє говорить до нас: “Пізнайте Істину і Вона зробить вас вільними” (Іон.8:32). Людина в цьому світі є або рабом гріха, або вільною. Господь закликає нас до досконалості.
– Степане, щиро вдячна тобі за глибоку за змістом розмову. Нехай Господь і надалі подає тобі необхідні сили, ідеї та легкість пензля під час створення іконописних робіт! Насамкінець твої побажання нашим читачам у духовному вимірі…
– По-справжньому відкрийте своє серце для Господа! На серці кожного із нас має бути викарбуваний особливий надпис вдячності Господу за подароване життя і Його дарунки, різноманітні таланти. Це є дуже важливо! У сучасному світі людина через інтернет-мережу відкриває себе для інших, встановлює зв’язок, контакт з іншими особами, але куди важливіше встановити неперервний, справжній зв’язок з люблячим Господом.
Спілкувалася Ольга ПАЛОШ
Фото: Віталій МУХА та з архіву