Цей допис мав початок рівно після повернення з робочого відрядження до Святогірської Лаври, що на Сході України. Та внутрішнє наповнення душі від побаченого і прожитого за лічені дні було настільки сильним, що не виливалось на електронний “папір”.
Повне перезавантаження. Ніякі слова не зможуть передати особистих відчуттів святині. Краще всіх повчань, духовних порад і бесід – особистий образ життя. Тому вже наперед хочу побажати кожному із Вас у своєму житті відвідати Святогірську Лавру і якомога глибше проникнутись тією атмосферою і живими житіями монахів-подвижників Святих Гір Донецької області.
Отож, перечитуючи свої нотатки за січень в чернетці, мало не плачу – усе, що здавалось настільки звичним, зараз на межі надреального.
Але, найцікавіше, що хотіла тоді донести до читача, скажу чесно, – побоялась. І, навіть, витерла))
Зараз дивуюсь наскільки важливий є ЧАС донесення думок вголос. І спробую їх озвучити. Бо за місяцеві карантини кожен із нас по-іншому поглянув на себе – в Церкві.
У полоні робочих відряджень за минулий рік довелось відчути усіма клітинками єства цілу палітру нових вражень, побачити наживо картинки міст, які здавались недосяжними, і познайомитись з Людьми, приклад життя яких настільки захоплював, що могла абсолютно відійти від віртуальності і з задоволенням розмірковувати над високою планкою духовних осіб – чи навіть не цілими днями.
Та на саме Різдво Христове, милістю Господньою, робочим розпорядженням, з благословенням дорогого митрополита Феодора, “довелось” від`їхати за 1000 км від рідного Закарпаття.
Коли мене керівництво каналу запитувало чи готова поїхати на свято для зйомки різдвяного випуску “Церковного закулісся”, міркувала можливо десь 6 секунд, а далі сказала досить-таки дотепну фразу: “Куди не поїду, в мене усюди Церква”))).
У той момент навіть не могла уявити, що насправді Господь пошле відчути. Саме той духовний досвід, який ми відчули у Свято-Успенській Святогорській Лаврі, намагалась передати глядачу через церковну телепрограму, декілька спецрепортажів якої ви вже могли переглянути на “Першому кабельному”.
…Святогірськ – намолене містечко і саме тут розумієш, наскільки ми сповнені викривленого поняття духовності й її складових. Та відвідавши споконвік шановані святині бачиш геть іншу духовність.
Любов братії і смиренномудрість до ближніх – пронизували наші відвідини у Лаврі. Тут відсутня щонайменша показовість у вчинках, а православний дух витає, навіть, у повітрі.
Чомусь саме в такій атмосфері прийшло усвідомлення, якими зайвими є наші будь-які дії, де головними виступаємо ми.
А Церква, храми, свята – тільки фоном. Як в дитячому коміксі можна шукати відмінності, так серед наших іміджів власного “Я”. Взяти, до прикладу, соцмережі – у них стрічка новин на свята перетворюється на сцену самопіару, при цьому, маючи замало вмісту, насправді, душекорисного. Після безпощадного тверезого аналізу своїх дій, можна багато-чого переосмислити.
Подякуймо Богу за 2 місяці карантину! Мабуть, тільки таким напоумленням і можна достукатись до нас. Адже, зізнаймося, ми краще півдня просидимо в інтернеті, ніж помолимось за день, хоча б, 100 Іісусових молитов. Ми пильніше всього будемо прагнути створити свій імідж в соціумі і десь доречно похвалити себе за добру справу, яку вчинили тільки за Божим покровительством, а не своїм добрим наміром, яке насправді є нікчемним без Бога. А поїхавши до Святині, в далеку дорогу, більш за все, будемо переживати, щоб не повернутись без фотографій у “православному” стилі. Так і не втіливши на повну православний дух в своєму житті.