«Мрія моєї душі – побудувати храм» – рекордсмен-каратист з Мукачева Ігор КАПУРА

Спортивна кар’єра поєднана із духовністю. Чимало спортсменів сьогодення усе частіше завдячують за свій успіх Божому Провидінню. Звісно ж, не без власної наснаги у фізичних тренуваннях і постійному гарту в обраному виді спорту. Гість нашої рубрики «Люди Церкви» зовсім не афішує своєї релігійності у соцмережах та водночас у найближчому оточенні усім відома його християнська поведінка. За таких кажуть: чоловік Божий.

Ігор Капура – майстер спорту України з карате, який влітку встановив новий світовий рекорд – за 60 секунд розбив ногою 198 дощок. Товщина однієї дошки складала 2,5 сантиметри. Попередній світовий рекорд був встановленим британцем, за хвилину він розбив ногою 45 дощок. Новий світовий рекорд мукачівця увійшов у Книгу рекордів Гіннеса та вселив чергову надію на перемогу ЗСУ. Про життєві перехрестя спортсмена й силу молитви до Бога – далі у нашій розмові.

– Пане Ігорю, вітаємо Вас з високим світовим досягненням! Згадайте, як почували себе фізично після встановлення рекорду і який наразі у Вас душевний настрій?

– Найперше дуже вдячний за запрошення на інтерв’ю! Православна частина в мені це той основний духовний стержень, який і дає стимул жити…

Якщо співвідносити цьогорічний встановлений рекорд Гіннеса і рекорд України, який відбувався у 2018-му році, то тоді по самопочуттю стан був гірший. Під час розбивання дощок кулаком отримав був травму кулака і набряк руки. Тепер мав забій п’ятки, тому дискомфорт у порівнянні відчув незначний.

– Як виникло бажання встановити новий світовий рекорд і чи довго готувалися?

– Ще коли був у 7-му класі мама придбала «Книгу рекордів Гіннеса», яка мене дуже зацікавила – я листав, читав її і думав, які ж унікальні люди живуть поряд з нами. Адже вони спроможні зробити щось таке, що іншим не під силу. Ця  думка в мені відклалася і вже у 2018-му році я встановив рекорд України, а далі захотілося встановити      й рекорд Гіннеса. І тому на дзвінок представників фіксування світового рекорду з Києва та на їхнє запитання чи не бажаю стати учасником, відповів з великою радістю схвально – бо ж багато років обдумував над цим.

Щодо підготовки, то цілеспрямовано фізично не готувався, бо наш вид спорту кіокушинкай карате повноконтактний і тіло спортсменів загартоване та завжди готове до таких серйозних випробувань. Ми ж тренуємось у парах, без рукавиць та захисних споруд на ногах. Звичайно, трохи потрібно було попрацювати над витривалістю і швидкістю, це були ті два аспекти, на які активно звернув увагу під час підготовки. У цілому не лише перед виступами, а постійно тримаю себе в формі.

– Як церковна людина, мабуть, готувалися і духовно?

– Перед тим, як встановити рекорд знав, що мені потрібне благословіння від митрополита Феодора – був упевнений, що після цього на мільйон, а то й мільярд відсотків усе буде добре. У сам день виступу ранком вставши помолився, а відтак, коли повернувся додому знов біля улюбленої ікони подякував Господу за можливість зробити це спортивне досягнення.

– Давно знаєтеся з митрополитом Феодором?

– Дуже пам’ятаю наше перше знайомство у Мукачівському жіночому монастирі, коли владика ще був архімандритом в обителі. У нього настільки добрі очі, така любов і особливий дух! Завжди просив його приділити мені увагу, так як хотів спілкуватися про духовне. І майбутній архієрей розповідав, направляв – я зрозумів, що це мій духовний наставник, але старався не бути нав’язливим. Уже коли архімандрит Феодор став єпископом було важко звикнути, що, як такої, можливості поговорити по душах вже не буде через обмаль часу.

– Що для вас значить віра в Бога, молитва?..

– Під час навчання в школі одягав свій алюмінієвий хрестик – щоразу саме в день екзаменів. Хоча цього мене ніхто не вчив, в ті роки було сильне гоніння на церкву і на віруючих людей дивилися під іншим кутом. Потім, після складання іспиту, знов знімав хрестик і відклав до шкатулки – думаю, таким чином, я його оберігав як святиню…

До церкви я свідомо прийшов, коли помер мій батько, переосмислив тоді в душі багато-чого і почав потихеньку ходити в храм. Звісно, що багато й не розумів, але для кращого пізнання й розвитку читав духовні книги.

Як переїхав жити у Мукачево у 1998-му році з Кривого Рогу, то почув про Свято-Миколаївський жіночий монастир і потрапивши туди полюбив цю обитель з першого погляду. Настільки прилинув душею до цього місця, що сказав собі: з цього моменту буду ходити тільки в цей монастир. Так і сталося – щонеділі ходив пішки, потім їздив на велосипеді, а згодом на автомобілі. Душа тягнулась у святиню для свого спасіння і розвитку духовного. Дуже прагнув до спілкування зі священниками, а також за можливості їздив на послух в чоловічий монастир Грушова. З тамтешніми монахами разом відвідували діток в дитбудинку, допомагав чим міг їм, а найбільше чого їм бракувало, то уваги. Хоч на короткий час, поки відвідував їх, прагнув побачити їх щасливими.

– Ви переїхали до Закарпаття за власним вибором?

Уперше сюди приїжджав на початку 90-их, то одразу закохався у  Мукачево! Це компактне містечко асоціювалося наче з маленькою Швейцарією, був вражений горами, храмами, мостами, річкою… Уже згодом дізнався, що це дуже духовне місто. Подумки забажав, що буду жити саме тут.

І за першою освітою я воєнний льотчик, а за другою – закінчив спортивний університет. Саме по спортивній частині мені запропонували переїхати на Закарпаття за робочим профілем. Звісно, погодився без сумнівів, адже це було моєю маленькою мрією. Придбав однокімнатну квартиру, почав працювати в школі № 13 вчителем фізичного виховання і допризовної фізичної підготовки у старших класах. Коли почав працювати відчував, що наче все добре, люблю дітей вчити, але чогось все одно не вистачало. Як потім зрозумів, тренувань із бойового мистецтва. Звичайно, на той час вчительська зарплата маленькою була, і довелось працювати начальником охорони на лижній фабриці. Хоч робота подобалась, та вкотре відчував: не те! Тоді я вирішив зупинитись і цілком сфокусуватись на тренерській діяльності. Після  особистих активних тренувань відкрив свій спортивний клуб і назвав його «Тріумф». Це був 1998-ий рік.

– На приємні зміни в житті після цього, мабуть, довго не чекали?

– За місяць, буквально, мав пропозицію виїхати на роботу закордон з чудовими умовами для перебування. Міг працювати тренером у Європі, розвивати вид карате в одному з містечок. Тоді опинився на такому роздоріжжі: як же вчинити, бо за моїми плечима були батьки, учні, яких виховував і старався робити їх мужніми. Після проведеного батьківського комітету вирішив не залишати Мукачево. Найбільшим стимулом для цього були щасливі очі дітей від тренувань. Але, скажу чесно, згодом трохи пожалкував, що цілком зосередив себе на дітях. Батьки користувалися моїм серйозним перейманням дітьми, хотіли, щоб не тільки був тренером, а й виконував їхні обов’язки. Справа в тому, що я ходив до школи, запитував, як навчаються мої вихованці, вирішував конфліктні ситуації, направляв їх у правильне русло. Звичайно, для батьків це було зручно, а ось я витрачав багато енергії й сил. Особисте життя відходило на задній план, з часом це зрозумів… Значить, на те була Господня воля. Робив все з повною віддачею, інакше і дотепер не можу. Бог десь закладає нам такі пориви в душу і отак виходить…

– Ви через спорт намагаєтеся прославити Бога і талант, яким володієте?

– Будь-яку заплановану справу чи початок якогось тренування я завжди розпочинаю зі словами «Господи, допоможи» та читаю псалом 90, щоб все було  добре. А також хрещусь.

Колись хотів закинути карате, бо ж наче це фізичне насилля, ми б’ємось і  думав, що може це неправильно. Але один із священників сказав, що це моє покликання – вести дітей до Бога через спорт і аби не полишав цього. І ось так я продовжив тренуватися.

До речі, на Водохреща маємо традицію. Увів її кілька років тому, вже й батьки охоче долучаються. Організовуємо купання моїх дітей-спортсменів на набережній Латориці і після молитви, всі тричі занурюються до річки. Завжди попереджаю вихованців, щоб одягли на себе хрестики. Таким чином щороку стараємося освячуватись.

– Як власне тренуєте дітей і за якою філософією?

– Спілкуємося на різні теми. Прагну розвивати їхній духовний потенціал, але так, щоб не втомлювати. Перед міжнародними змаганнями обов’язково йдемо на благословіння до священників і відтак з миром їдемо виступати на змагання.  Також і до владики Феодора приходили на зустріч в єпархіальне управління.

Завжди навчаю дітей: після успіху подякувати Богу і ніколи не думати, що ми сильні спортсмени – ми звичайні люди, але сильні, бо з Богом.  Бути порядними людьми, а не просто ходити в храм. Стимулюю їх чинити хоч одну добру справу на день, тоді наше життя має якийсь сенс. А також не забувати потурбуватися за покинутих тварин. Цікаво, що вихованці потім все розказують батькам, а вони опісля дякують мені за повчання (усміхається – авт.).

– Які далі перспективи ставите перед собою?

– Хотів би поділитися з вами таємницею. Уже багато років бажаю побудувати храм чи принаймні каплицю і віддати нашому Творцю, Богові, таку вдячність. Не тільки як спортсмен, а і як просто людина.

А ще дуже хочу на Афон поїхати. Готовий відмовитися від будь-якого відпочинку, аби тільки доторкнутися до такої великої святині та відчути власну переміну.

– На Ваш погляд, як досягти миру і перемоги в Україні?

– Коли планував встановлювати цей світовий рекорд, в першу чергу, присвятив його нашим ЗСУ. Адже це люди, які віддають себе повністю, щоб показати якою сильною нацією ми є – і духовно, і фізично. Відтак будемо захищати свою країну кожен на своєму місці. Також я присвятив цю перемогу волонтерам і медикам, які з наснагою працюють і віддають частинку себе іншим людям в цей скрутний час. Надіюсь, ми переоцінимо ставлення один до одного, будемо добрішими, станемо більш цінувати, любити один одного, щоб в нас не було цієї жадібності, заздрості, високомір’я, які часто переважають у наших відносинах. Дуже б хотілося, щоб змінилася  людська свідомість. Бо коли бачу, як храми підпалюють, серце просто розривається. Тільки любов і добро може спасти нашу країну й в цілому світ. Без Бога ми ніхто і ніщо, чим скоріше ми це усвідомимо – почнемо жити добре і достойно.

***
Спогади вихованця, теперішнього священнослужителя Мукачівської православної єпархії, за тренера Ігоря Капуру 

Протоієрей Димитрій Роман, священник:

– Ігоря Петровича я знаю ще з дитинства, років з восьми-дев’яти. Тренувався  в нього 6 років. Це людина з великої літери! Мене постійно дивувало, що Ігор Петрович не починав ніяких змагань без молитви. Біле кімоно, різнокольорові пояси, клопітка фізична підготовка та сильний дух завжди були незамінними на кожному тренуванні. Для всіх тренер був тим, хто сіяв у наше серце віру в самого себе, віру в те, що ми зможемо все.

Сам був глибоко віруючою людиною і це відчувалося під час занять спортом. Навчив нас бути терпеливими та іти до своєї мети. Кожного разу на тренуваннях відчувалася його батьківська підтримка кожного з учнів. Підходячи до нас він підказував і навчав найголовнішого – відчувати своє тіло і навчитися ним керувати. Він кожного разу радів за всіх нас та щиросердечно, як батько хвалив і сіяв надію в наші серця! Я вдячний, що Ігор Петрович навчив нас вірити в себе, навчив, що немає нічого неможливого, є тільки Бог, ти та твоє бажання чогось досягнути. І це прекрасно видно з прикладу життя нашого тренера, який встановив світовий рекорд. Радію, що саме Ігор Петрович був моїм тренером і що саме він довів усьому світу – тільки з великою силою духу, постійним бажанням йти вперед та з допомогою Божою можна досягнути всього!

І тепер я був запрошений на встановлення рекорду, та стояв вже не як учень, а разом із священнослужителями єпархії благословляв та молився за свого тренера! Міцного Вам здоров’я, дорогий наш тренеру, хай Всемилостивий Господь дасть Вам всіх земних благ та благословить Вас ще довго років вчити маленьких каратистів повірити в себе і не падати ніколи духом!

Розмовляла Ольга МОЛНАР (ПАЛОШ),

заступник голови Інформаційного відділу, журналістка

 

  

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

16 + twenty =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.