«МЕЖА»

Думаю, що у всіх в житті були обставини, які заставили нас, без нашої згоди, що на перший погляд викликає, як мінімум протест, – подивитися на світ іншими очима…

Ця межа є своєрідним «рефері», який не просто подув у свисток, і гра припинилася, але це є суддя, який хоче, аби ми змінилися посередництвом зупинки… Зупинки, яка додасть сил, розуміння, сприйняття або ж не сприйняття чогось в житті.

Отже, наші життєві зупинки, це є несподівані межі, де ми можемо побути з собою і оцінити, чому це я, чому зі мною, а головне для чого це все мені? Одвічне питання «чому»???

Межі бувають різні. Є, межі життя! Крок за яким може тебе не стати… Межа, коли тобі дається ще один шанс на життя…. Хто це пройшов, знає, що в нього є своя межа і сприйняття точки безкінечності… Це «дано» не всім розуміти і відчувати. Це страшна межа, але й вона знову ж таки дається нам для чогось. Час, для кожного зупиненого, визначає це «чогось»…

Є межа сприйняття когось або чогось в житті. Ця межа є з одного боку, виключно «нашою», авторською і залежить від нашого сприйняття або ж не сприйняття реалій чи то подій. З іншого боку, якщо ми не вміємо сприймати обставини і людей, так як це повинно бути, – це вже інший вимір речей, які недосяжні допоки нам.

Є межа несправедливості. Це те, коли ти мучишся від того, що тобі так не хочеться сприймати і жити з чимось, але ти мусиш це робити, бо така реалія твого життя. Ти, часом вище цього, але ти живеш в цій межі, а через це іноді і стаєш досвідченішим в чомусь…

Є межа реального і віртуального сприйняття життя, за яким ти часто втрачаєш себе, але знаходячи ти розумієш це все і є ти…

Неодноразово ми самі наближаємо або ж наближаємося до межі самі. Чому? Відповідь на це питання є в кожного з нас… Неважливо чому, важливо як ми це робимо. Часто – це наближення до межі є прогнозованим і якщо ми ще здатні про це думати, це наша проблема. Інколи межа стає нам відома заздалегідь, і навіть тоді, знаючи про неї ми свідомо, все рівно не міняємося.

Людина – це «прегорда» істота. Ми, знаючи або ж відчуваючи своє падіння чи політ в хаос, все рівно туди йдемо: бо мені це подобається і я ніби-то залежний від цього. Однак, ця залежність є нашою «самістю», тим що народили ми самі і в собі. Знову ж таки, бо ми цього хочемо. Нам «важко» прощатися зі своїм авторським світом і нам важко бути підкореним Любов’ю до нас Неба. Ми більше хочемо бути більше «ведучими», а ніж «ведомими».

Межа не часто нас міняє. На жаль ми буваємо так і не здатні правильно «прочитати» цю межу. Межу, по своїй цілі корисну для нас.

Відчуття себе в житті, як такому, повинно бути в нас свідомим і відповідальним, адже жити на межі не є життям. Це утопія…

Особливою є й інша межа. Межа коли ми і є цією межею, яка ділить щось або когось на щось або когось. Межа «егоїстична», своєвільна… Часто вона переростає в межу інших. Бути межею для інших – відповідально, страшно й не природньо людині. Коли ти володарюєш чимось – це робить тебе «безстрашним», та водночас в середині гнітить тебе. Гнітить, бо усвідомлюєш, що від «тебе», (а хто є я?), залежить все в житті когось. Самоліквідація автора межі є незворотньою. Монологи єства такої людини – це справжні батли з собою, предметом яких є страх від себе…

Чим відмежуватися від меж? Від моральних – лікуванням моралі, від ситуативних – віддаленням від того, що їх наближає до нас. Так, повинно бути!, а все інше в наших руках, які повинні бути підняті до Неба…..