ПРО СІМ’Ю. Питання особистої, сімейної та суспільної моралі СК УПЦ

X. 1. Відмінність між статями є особливий дар Творця створеним Ним людям. «І створив Бог людину за образом Своїм, за образом Божим створив її; чоловіка й жінку створив їх» (Бут. 1, 27). Будучи однаковою мірою носіями образу Божого й людського достоїнства, чоловік і жінка створені для цілісного єднання один з одним у любові: «Тому залишить чоловік батька свого і матір свою, і пристане до жінки своєї; і будуть двоє одна плоть» (Бут. 2, 24). Втілюючи початкову волю Господа про створіння, благословенний Ним подружній союз стає засобом продовження й примноження людського роду: «І благословив їх Бог, і сказав їм Бог: плодіться і розмножуйтесь, і наповнюйте землю, і володійте нею» (Бут. 1, 28). Особливості статей не обмежуються тілесними відмінностями. Чоловік і жінка являють собою два різних образи існування в єдиному людстві. Вони потребують спілкування й взаємного доповнення. Однак у грішному світі відносини статей можуть викривлятися, втрачаючи образ богоданої любові й вироджуючись у гріховну пристрасть занепалої людини до свого «я».

Високо оцінюючи подвиг добровільної доброчесної безшлюбності заради Христа та Євангелія і визнаючи особливу роль чернецтва в своїй історії та сучасному житті, Церква ніколи не ставилася до шлюбу із зневагою і осуджувала тих, хто внаслідок хибного прагнення до чистоти зневажав шлюбні стосунки.

Апостол Павел, який особисто для себе обрав дівоцтво й закликав наслідувати його в цьому (1 Кор. 7, 8), утім, піддає осуду «лицемірство лжесловесників, спалених у совісті своїй, які забороняють одружуватись» (1 Тим. 4,2-3). У 51-му Апостольському правилі сказано: «Якщо хтось… уникає шлюбу… не заради подвигу утримання, але через гидування, забувши… що Бог, створюючи людину, чоловіка й жінку, створив їх, і таким чином, зневажаючи, зводить наклеп на створіння, — або нехай виправиться, або нехай буде позбавлений священного сану і відлучений від Церкви». Це правило доповнюють 1-ше, 9-те й 10-те правила Гангрського Собору: «Якщо хтось осуджує шлюб і гидує жінкою вірною і доброчесною, яка з чоловіком своїм перебуває у шлюбних стосунках, або ганьбить її, як таку, що не може ввійти в Царство [Боже], нехай буде під клятвою. Якщо хтось зберігає дівоцтво або утримується, ухиляючись від шлюбу, як такий, що гребує ним, а не заради самої краси й святині дівоцтва, нехай буде під клятвою. Якщо хтось з тих, хто зберігає дівоцтво заради Господа, величатиметься перед одруженими, нехай буде під клятвою». Священний Синод Руської Православної Церкви в постанові від 28 грудня 1998 року, посилаючись на ці правила, вказав на «неприпустимість негативного або зверхнього ставлення до шлюбу».

Х. 2. Згідно з римським правом, яке було взято за основу цивільних кодексів більшості сучасних держав, шлюб є угодою між двома вільними у своєму виборі сторонами. Церква сприйняла це визначення шлюбу, осмисливши його, виходячи із свідчень Святого Письма. Римський юрист Модестін (III ст.) дав таке визначення шлюбу: «Шлюб є союз чоловіка й жінки, спільність усього життя, співучасть у божеському та людському праві». Практично в незмінному вигляді це визначення ввійшло до канонічних збірників Православної Церкви, зокрема, у «Номоканон» патріарха Фотія (IX ст.), «Синтагму» Матфея Властаря (XIV ст.) та «Прохіріон» Василія Македонянина (IX ст.), який було включено до слов’янської «Кормчої книги». Ранньохристиянські отці й учителі Церкви також спиралися на римські уявлення про шлюб. Так Афінагор у своїй Апології до імператора Марка Аврелія (II ст.) пише: «Кожний з нас вважає своєю жінкою ту, з якою одружений згідно із законами». «Апостольські постанови», пам’ятка IV століття, закликають християн «брати шлюб згідно із законом».

Християнство збагатило язичницьке та старозавітне розуміння шлюбу величним образом союзу Христа й Церкви. «Жінки коріться своїм чоловікам, як Господові, бо чоловік є голова жінки, як і Христос глава Церкви, і Він же Спаситель тіла. Але як Церква підкоряється Христу, так і жінки своїм чоловікам у всьому. Чоловіки любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву і віддав Себе за неї, щоб освятити її, очистивши водяною купіллю через слово; щоб поставити її перед собою славною Церквою, яка не має плями, чи пороку, чи чогось подібного, але щоб вона була свята і непорочна. Так повинні чоловіки любити своїх жінок, як свої тіла: хто любить свою жінку, любить самого себе. Бо ніхто ніколи не мав ненависті до своєї плоті, а годує і гріє її, як і Господь Церкву, бо ми члени тіла Його, від плоті Його і від костей Його. Тому залишить чоловік батька свого і матір свою і пристане до жінки своєї, і будуть двоє одна плоть. Тайна ця велика; я говорю відносно Христа і Церкви. Отже, кожен з вас нехай любить свою жінку, як самого себе; а жінка нехай боїться свого чоловіка» (Єф. 5, 22-33).

Для християн шлюб став не просто юридичною угодою, засобом продовження роду й задоволення тимчасових природних потреб, але, за словом святителя Іоанна Златоуста, «таїнством любові», вічним єднанням подружжя у Христі. Спочатку християни засвідчували шлюб церковним благословенням і спільною участю в Євхаристії, що було найдавнішою формою здійснення Таїнства Шлюбу.

«Ті, які женяться й виходять заміж, повинні вступати в союз за згодою єпископа, щоб шлюб був у Господі, а не з похоті», — писав священномученик Ігнатій Богоносець. За Тертулліаном, шлюб, «скріплений Церквою, підтверджений жертвоприношенням [Євхаристією], позначається благословенням і записується на небесах ангелами». «Необхідно покликати священиків і молитвами та благословеннями утвердити подружжя в спільному житті, щоб… подружжя в радості проводило життя, поєднуване допомогою Божою», — говорив святитель Іоанн Златоуст. Святитель Амвросій Медіоланський зазначав, що «шлюб повинен бути освячений покровом і благословенням священицьким».

У період християнізації Римської імперії законності шлюбу, як і раніше, надавала цивільна реєстрація. Освячуючи шлюбні союзи молитвою і благословенням, Церква, проте, визнавала дійсність цивільного шлюбу в тих випадках, коли церковний шлюб був неможливим, і не накладала на подружжя канонічних покарань. Такої самої практики дотримується нині Православна Церква. При цьому вона не може схвалювати й благословляти подружні союзи, які укладаються хоча і згідно з чинним цивільним законодавством, але з порушенням канонічних правил (наприклад, четвертий і наступний шлюби, шлюби в недозволених ступенях кровного або духовного споріднення).

Згідно із 74-ю новелою Юстиніана (538 рік), законний шлюб міг укладатися як ектиком (церковним нотаріусом), так і священиком. Подібне правило було і в еклозі імператора Льва III та його сина Константина V (740 рік), а також в законі Василія І (879 рік). Найважливішою умовою шлюбу залишалася взаємна згода чоловіка й жінки, укладена перед свідками. Церква не заперечувала такої практики. Лише з 893 року, згідно з 89-ю новелою імператора Льва VI, вільним особам було поставлено в обов’язок брати шлюб за церковним обрядом, а в 1095 році імператор Олексій Комнін поширив це правило й на рабів. Установлення обов’язкового шлюбу за церковним обрядом (ІХ-ХІ ст.ст.) означало, що рішенням державної влади правове регулювання шлюбних стосунків цілком передавалося в юрисдикцію Церкви. А втім, повсюдне запровадження цієї практики не слід визнавати як установлення Таїнства Шлюбу, яке споконвіку існувало в Церкві.

Порядок, установлений у Візантії, був прийнятий і в Росії і щодо осіб православного віросповідання. Однак з прийняттям Декрету про відокремлення Церкви від держави (1918 рік) шлюб церковним чином був позбавлений юридичної сили; формально віруючим надавалося право приймати церковне благословення після реєстрації шлюбу в державних органах. Проте протягом тривалого часу державного переслідування релігії здійснення урочистого вінчання в церкві фактично залишалося вельми утрудненим і небезпечним.

На жаль, трапляються випадки, коли духівники оголошують незаконним цивільний шлюб або вимагають розірвання шлюбу від подружжя, яке багато років прожило разом, але з тих чи інших причин не здійснило вінчання в храмі… Деякі пастирі-духівники не допускали до причастя осіб, які живуть у «невінчаному» шлюбі, ототожнюючи такий шлюб з блудом. Наполягаючи на необхідності церковного шлюбу, пастирі водночас повинні пам’ятати про те, що Православна Церква з повагою ставиться до цивільного шлюбу.

Спільність віри чоловіка та жінки, які є членами тіла Христового, — найважливіша умова справді християнського й церковного шлюбу. Тільки єдина у вірі сім’я може стати «домашньою Церквою» (Рим. 16, 5; Флм. 1, 2), в якій чоловік і жінка разом з дітьми зростають у духовному вдосконаленні й пізнанні Бога. Відсутність однодумності становить серйозну загрозу для цілісності подружнього союзу. Саме тому Церква вважає своїм обов’язком закликати віруючих брати шлюб «тільки в Господі» (1 Кор. 7, 39), тобто з тими, хто поділяє їхні християнські переконання.

Однак Церква з повагою ставиться і до такого шлюбу, в якому лише одна сторона належить до православної віри, згідно зі словами святого апостола Павла: «Невіруючий чоловік освячується жінкою віруючою, і жінка невіруюча освячується чоловіком віруючим» (1 Кор. 7, 14). На цей текст Святого Письма посилалися й отці Трулльського собору, визнаючи дійсним союз між особами, які, «будучи в невірстві й не приєднаними до стада православних, одружувалися між собою законним чином», якщо згодом один з подружжя навернувся до віри (правило 72). Однак у тому ж правилі та інших канонічних постановах (IV Вс. Соб. 14, Лаод. 10, 31), так само, як і в творах давніх християнських письменників та отців Церкви (Тертулліан, святитель Кіпріан Карфагенський, блаженний Феодорит і блаженний Августин), забороняється одруження православних з послідовниками інших релігійних традицій.

Згідно з древніми канонічними приписами, Церква й сьогодні не освячує вінчанням шлюби між православними й нехристиянами, водночас визнаючи їх законними і не вважаючи тих, котрі взяли такий шлюб, як таких, що перебувають у блудному співжитті. Виходячи з міркувань пастирської ікономії, Українська Православна Церква як у минулому, так і сьогодні вважає за можливе одруження православних християн з католиками, членами Древніх Східних Церков та протестантами, які сповідують віру в Триєдиного Бога, за умови благословення шлюбу в Православній Церкві й виховання дітей у православній вірі. Такої самої практики протягом останніх століть дотримуються в більшості Православних Церков.

Х. З. Церква наголошує на довічній вірності подружжя та непорушності православного шлюбу, спираючись на слова Господа Ісуса Христа: «Що Бог з’єднав, того чоловік нехай не розлучає… Хто розведеться з жінкою своєю не з вини перелюбу та візьме шлюб з іншою, той перелюбствує; і хто жениться на розведеній, той перелюбствує» (Мф. 19, 6, 9). Розлучення засуджується Церквою як гріх, бо воно завдає тяжких душевних страждань і подружжю (принаймні одній стороні), і особливо дітям. Дуже непокоїть сучасне становище, за якого розривається вельми значна частина шлюбів, особливо серед молоді. Те, що відбувається, стає справжньою трагедією для особи й народу.

Єдиною можливою підставою розлучення Господь назвав перелюбство, яке оскверняє святість шлюбу й порушує зв’язок подружньої вірності. У разі конфліктів між чоловіком і жінкою Церква вбачає своє пастирське завдання в тому, щоб усіма притаманними їй засобами (повчання, молитва, участь у Таїнствах) оберігати цілісність шлюбу й запобігати розлученню. Священнослужителі також покликані проводити бесіди з тими, хто бажає одружитися, пояснюючи їм важливість і відповідальність такого кроку.

На жаль, іноді з причини гріховної недосконалості подружжя може виявитися нездатним утримати дар благодаті, сприйнятої ним у Таїнстві Шлюбу, і зберегти єдність сім’ї. Бажаючи спасіння грішників, Церква надає їм можливості виправлення й готова після покаяння знову допустити їх до Таїнств.

Закони Візантії, встановлені християнськими імператорами і не заперечені Церквою, передбачали різні підстави для розлучення. Досі підставами до розірвання шлюбного союзу, освяченого Церквою, крім перелюбства й нового одруження однієї із сторін, визнавалися також відпадіння чоловіка або жінки від Православ’я, протиприродні вади, нездатність до шлюбного співжиття, яка існувала до одруження або настала внаслідок умисного самоскалічення, захворювання на проказу або сифіліс, тривала безвісна відсутність, судове покарання, пов’язане з позбавленням усіх прав стану, замах на життя або здоров’я жінки чи дітей, снохацтво, звідництво, здобуття прибутків з непотребств чоловіка чи дружини, невиліковна тяжка душевна хвороба та зловмисне залишення чоловіком жінки або жінкою чоловіка. У наш час цей перелік підстав до розірвання шлюбу доповнюється такими причинами, як захворювання на СНІД, медично засвідчені хронічний алкоголізм і наркоманія, здійснення жінкою аборту за незгоди чоловіка.

З метою духовного виховання тих, хто бере шлюб, та сприяння зміцненню подружніх зв’язків священики закликаються до того, щоб у бесіді, яка передує здійсненню Таїнства Шлюбу, докладно роз’яснювати жениху та нареченій ідею непорушності церковного шлюбного союзу, наголошуючи на тому, що розлучення як надзвичайний захід може мати місце тільки в разі вчинення подружжям діянь, визначених Церквою як підстави для розлучення. Згода на розірвання церковного шлюбу не може даватися заради догоджання примхам чи на «підтвердження» цивільного розлучення. А втім, якщо порушення шлюбу є здійсненним фактом — особливо при роздільному проживанні подружжя, — а відродження сім’ї не є можливим, з пастирської поблажливості також дозволяється церковне розлучення. Церква зовсім не схвалює другого шлюбу. Проте після законного церковного розлучення, згідно з канонічним правом, другий шлюб дозволяється для невинної сторони. Особам, перший шлюб яких був розірваний з їхньої провини, вдруге одруження дозволяється лише за умови покаяння й виконання єпитимії, накладеної згідно з канонічними правилами. У тих надзвичайних випадках, коли дозволяється третій шлюб, термін єпитимії, за правилами святого Василія Великого, збільшується. Підлягають осуду дії тих духівників, які забороняють своїм духовним чадам друге одруження на тій підставі, що другий шлюб нібито не схвалюється Церквою; забороняють подружжям розлучення в тому разі, коли через ті чи інші обставини сімейне життя стає для них неможливим. У своєму ставленні до другого шлюбу Православна Церква керується словами апостола Павла: «Чи з’єднався ти з жінкою? Не шукай розлучення. Чи залишився без жінки? Не шукай жінки. А втім, якщо й оженишся, не согрішиш; і якщо дівчина вийде заміж, не согрішить… Жінка зв’язана законом доки живий її чоловік; якщо ж помер II чоловік, вона вільна вийти заміж за кого хоче, тільки в Господі» (1 Кор. 7, 27-28, 39).

Х. 4. Особливу внутрішню близькість сім’ї та Церкви видно вже з того, що в Святому Письмі Христос говорить про Себе як про жениха (Мф. 9, 15; 25, 1-13; Лк. 12, 35-36), а Церква зображається як Його дружина й наречена (Єф. 5,24; Одкр. 21, 9). Климент Олександрійський називає сім’ю, як і Церкву, домом Господнім, а святитель Іоанн Златоуст іменує сім’ю «малою церквою». «Скажу ще й те, — пише святий отець, — що шлюб є таємниче зображення Церкви». Домашню церкву створюють чоловік і жінка, які люблять один одного, поєднані в шлюбі й прагнуть до Христа. Плодом їхньої любові та спільності стають діти, народження й виховання яких, за православним ученням, є однією з найважливіших цілей шлюбу.

«Ось спадок від Господа: діти; нагорода від Нього — плід чрева», — говорить Псалмоспівець (Пс. 126, 3). Про спасенність народження дітей вчив апостол Павел (1 Тим. 2, 15). Він же закликав батьків: «Не роздратовуйте дітей ваших, а виховуйте їх у вченні й наставлянні Господньому» (Єф. 6, 4). «Діти — не випадкове придбання, ми відповідаємо за їхнє спасіння… Недбання про дітей — найбільший від усіх гріхів, він спричиняється до надзвичайного нечестя… Нам немає прощення, якщо діти в нас розбещені», — говорить святитель Іоанн Златоуст. Преподобний Єфрем Сирін повчає: «Блажений той, хто виховує дітей богоугодно». «Істинний батько не той, хто породив, але той, який добре виховав і навчив», — пише святитель Тихон Задонський. «Батьки головним чином відповідальні за виховання своїх дітей і провину за погане виховання їх нікому не можуть приписувати, крім себе», — проповідував священномученик Володимир, митрополит Київський. «Шануй батька твого і матір твою, щоб довгі були твої дні на землі», — говорить п’ята заповідь (Вих. 20, 12). У Старому Завіті зневага до батьків розглядалася як дуже великий злочин (Вих. 21, 15, 17; Притч. 20, 20; 30, 17). Новий Завіт також учить дітей з любов’ю слухатися батьків: «Діти будьте слухняні батькам вашим у всьому, бо це благоугодне Господеві» (Кол. 3, 20).

Сім’я, як домашня церква, є єдиний організм, члени якого живуть і будують свої стосунки на основі закону любові. Досвід сімейного спілкування навчає людину подоланню гріховного егоїзму й закладає основи здорової громадянськості. Саме в родині, як у школі благочестя, формується і міцнішає правильне ставлення до ближніх, а отже, до свого народу, до суспільства в цілому. Жива спадкоємність поколінь, починаючись в родині, знаходить своє продовження в любові до предків та вітчизни, у почутті причетності до історії. Тому таким небезпечним є руйнування традиційних зв’язків батьків з дітьми, якому, на жаль, багато в чому сприяє уклад життя сучасного суспільства. Приниження соціальної значущості материнства й батьківства порівняно з успіхами чоловіків і жінок у професійній галузі призводить до того, що діти починають сприйматися як непотрібний тягар; воно також сприяє відчуженню й розвитку антагонізму між поколіннями. Роль сім’ї у становленні особи виняткова, її не можуть підмінити інші соціальні інститути. Зруйнування сімейних зв’язків неминуче пов’язане з порушенням нормального розвитку дітей і позначається на всьому їхньому подальшому житті.

Найбільшим лихом сучасного суспільства стало сирітство при живих батьках. Тисячі кинутих дітей, які переповняють притулки, а іноді опиняються на вулиці, — свідчать про тяжку недугу суспільства. Надаючи таким дітям духовну й матеріальну допомогу, піклуючись про їхнє залучення до духовного й соціального життя, Церква водночас вважає своїм найпершим обов’язком зміцнення сім’ї та духовну допомогу батькам в усвідомленні ними їхнього покликання, щоб запобігти трагедії кинутої дитини.

Х. 5. У дохристиянському світі існувало уявлення про жінку як про істоту нижчого порядку порівняно з чоловіком. Церква Христова в усій повноті розкрила достоїнство й покликання жінки, надавши їм глибокого релігійного обгрунтування, вершиною якого є шанування Пресвятої Богородиці. За православним ученням, Благодатна Марія, благословенна між жонами (Лк. 1, 28), явила Собою той вищий ступінь моральної чистоти, духовної досконалості й святості, до якого змогло піднятися людство і який перевищує достоїнство ангельських чинів. У Її особі освячується материнство й утверджується важливість жіночого начала. За участі Матері Божої здійснюється Таїна Боговтілення; таким чином Вона стає причетною до діла спасіння й відродження людства. Церква високо шанує євангельських жон-мироносиць, а також численні сонми святих християнок, прославлених подвигами мучеництва, сповідництва та праведності. Від самого початку буття церковної громади жінка бере активну участь у її влаштуванні, в літургічному житті, в трудах місії, проповідництва, виховання, доброчинності.

Високо оцінюючи суспільну роль жінок і вітаючи їхню політичну, культурну та соціальну рівноправність з чоловіками, Церква водночас протистоїть тенденції до зменшення ролі жінки як дружини й матері. Фундаментальна рівність достоїнства статей не позбавляє їх природної відмінності й не означає тотожності їхнього покликання як у сім’ї, так і в суспільстві. Зокрема, Церква не може хибно тлумачити слова апостола Павла про особливу відповідальність чоловіка, який покликаний бути «главою жінки», який любить її, як Христос любить Свою Церкву, а також про покликання жінки підкорятися своєму чоловікові, як Церква підкоряється Христу (Єаф. 5, 22- 23; Кол. 3,18). У цих словах йдеться, звичайно ж, не про деспотизм чоловіка чи закріпачення жінки, але про першість у відповідальності, турботі й любові; не слід також забувати, що всі християни покликані до взаємного «підкорення один одному в страху Божому» (Єф. 5, 21). Тому «ні чоловік без жінки, ні жінка без чоловіка в Господі. Бо як жінка від чоловіка, так і чоловік через жінку; все ж — від Бога» (1 Кор. 11, 11-12).

Представники деяких суспільних течій схильні принижати, а іноді й зовсім заперечувати значення шлюбу та інституту сім’ї, надаючи головної уваги суспільно значущій діяльності жінок, у тому числі несумісній або мало сумісній з жіночою природою (наприклад, роботи, пов’язані з тяжкою фізичною працею). Нерідкими є заклики до штучного зрівняння участі жінок і чоловіків у кожній сфері людської діяльності. Церква ж вбачає призначення жінки не в простому наслідуванні чоловікові і не в змаганні з ним, а в розвиткові всіх дарованих їй від Господа здібностей, у тому числі притаманних тільки її єству. Не робпячи акценту лише на системі розподілу суспільних функцій, християнська антропологія відводить жінці набагато вище місце, ніж сучасні безрелігійні вчення. Прагнення знищити або звести до мінімуму природні відмінності в суспільній сфері не властиве церковному розуму. Статеві відмінності, як і відмінності соціальні та етнічні, не стоять на перешкоді спасіння, яке Христос приніс для всіх людей: «Нема вже Іудея, ні язичника; нема раба, ні вільного; нема чоловічої статі, ні жіночої; бо всі ви — одно в Христі Ісусі» (Гал. 3, 28). Проте це сотеріологічне твердження не означає штучного збідніння людської різноманітності й не повинно бути механічно перенесене на будь-які суспільні відносини.

Х. 6. Чеснота цнотливості, яка проповідується Церквою, є основою внутрішньої єдності особи людини, яка має перебувати в стані злагоди душевних і тілесних сил. Блуд неминуче руйнує гармонію і цілісність життя людини, завдаючи великої шкоди її духовному здоров’ю. Розпуста притуплює духовний зір і озлоблює серце, роблячи його нездатним до істинної любові. Щастя повноцінної сімейної любові стає неприступним для блудника. Отже, гріх проти цнотливості спричиняється й до негативних соціальних наслідків. В умовах духовної кризи людського суспільства засоби масової інформації та твори так званої масової культури нерідко стають знаряддями морального розтління, вихваляючи статеву розбещеність, усілякі статеві збочення, інші гріховні пристрасті. Порнографія, яка являє собою експлуатацію статевого потягу з комерційних, політичних або ідеологічних цілей, сприяє придушенню духовних і моральних засад, зводячи людину до рівня тварини, що керується тільки інстинктом.

Пропаганда розпусти завдає особливої шкоди неутвердженим душам дітей та юнацтва. У книжках, кінофільмах та іншій відеопродукції, у засобах масової інформації, а також у деяких освітніх програмах підліткам нерідко прищеплюють таке уявлення про статеві відносини, яке надто принизливе для людської гідності, оскільки в ньому немає місця для понять цнотливості, подружньої вірності й самовідданої любові. Інтимні стосунки чоловіка й жінки не тільки оголюються й виставляються напоказ, ображаючи природне почуття соромливості, а й подаються як акт суто тілесного задоволення, не пов’язаного з глибокою внутрішньою спільністю чи будь-якими моральними зобов’язаннями. Церква закликає віруючих у співпраці з усіма морально здоровими силами боротися з поширенням цієї диявольської спокуси, яка, сприяючи руйнуванню сім’ї, підриває основи суспільства.

«Всякий, хто дивиться на жінку з похіттю, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму», — говорить Господь Ісус в Нагарній проповіді (Мф. 5, 28). «Похіть… зачавши, породжує гріх, а вчинений гріх породжує смерть», — попереджає апостол Яків (Як. 1, 15). «Блудники… Царства Божого не успадкують», — запевняє апостол Павел (1 Кор. 6, 9-10). Ці слова цілком стосуються як споживачів, так ще більшою мірою виробників порнографічної продукції. До останніх можна віднести також слова Христа: «Хто спокусить одного з малих цих, віруючих у Мене, тому краще було б, якби повісили йому камінь млиновий на шию і потопили його в морській глибині… Горе такій людині, через яку спокуса приходить» (Мф. 18, 6-7). «Блуд — це отрута, яка вбиває душу… Хто блудить, той зрікається Христа», — вчив святитель Тихон Задонський. Святий Димитрій Ростовський писав: «Тіло кожного християнина — не його, а Христове, згідно із словами Святого Письма: «Ви тіло Христове, а нарізно — члени» (1Кор. 12, 27). І не годиться тобі оскверняти тіло Христове справами плотськими, любострасними, крім законного шлюбу. Бо ти дім Христовий, за словами апостола: «Храм Божий святий, а цей храм — ви» (1 Кор. З, 17)». Древня Церква у творах своїх отців і вчителів (таких як Климент Олександрійський, святитель Григорій Нісський та святитель Іоанн Златоуст) завжди засуджувала непристойні театральні сцени й зображення. Під страхом відлучення від Церкви 100-те правило Трулльського собору забороняє виготовляти «зображення… які розтлівають розум і сприяють розпаленню нечистих задоволень».

Людське тіло є дивним творінням Божим і призначене стати храмом Святого Духа (1 Кор. 6, 19-20). Засуджуючи порнографію і блуд, Церква зовсім не закликає гидувати тілом чи статевою близькістю як такими, бо тілесні відносини чоловіка й жінки Бог благословив у шлюбі, де вони стають джерелом продовження людського роду й виражають цнотливу любов, цілковиту спільність, «єдність душ і тілес» подружжя, про які Церква молиться в чині шлюбного вінчання. Навпаки, на осуд заслуговує перетворення цих чистих і достойних за замислом Божим відносин, а також самого людського тіла на предмет принизливої експлуатації та торгівлі, призначений для отримання егоїстичного, безликого, безлюбовного та збоченого задоволення. З тієї ж причини Церква завжди засуджує проституцію і проповідь так званої вільної любові, що відокремлює тілесну близькість від особистісної та духовної спільності, від жертовності й цілковитої відповідальності одне за одного, які здійсненні лише за довічної шлюбної вірності.

Розуміючи, що школа, разом з родиною, повинна давати дітям знання про відносини статей і про тілесну природу людини, Церква не може підтримувати тих програм «статевої освіти», які визнають нормою дошлюбні зв’язки, а тим паче різні збочення. Абсолютно неприпустимим є нав’язування таких програм учням. Школа покликана протистояти розпусті, яка порушує цілісність особи, виховувати доброчесність, готувати юнацтво до створення міцної сім’ї, заснованої на вірності та чистоті.