На зразок безлічі відтінків кольорів у простоти є свої розгалуження кольористики. Цьому підтвердженням стають особистості, з якими випадає нагода поспілкуватися. Можливо ви помічали, що кажучи за когось «він (вона) простий (а)», ми вкладаємо абсолютно різні поняття простоти щодо тієї чи іншої особи. Адже двох однакових людей не буває – є різні характери, манери поводження й загалом образ, часто створюваний нами штучно. Бесідуючи зі священнослужителями й розкриваючи їх внутрішній світ щораз переконуєшся – якщо в людському єстві немає простоти, у будь-якому з її виражень, – даремними стають щонайбільші пориви до благочестя…
Цього разу ми поспілкувалися з черговим отцем-благочинним, який несе даний послух вже 26 років. Це якраз той священнослужитель, який має у собі простоту – він малослівний, однак його кожне слово сповнене сенсом; він скупий до похвали й оцінки власних приходських справ; він не бажає ділитися архівними фото, бо вважає, що перед Богом й так все зафіксовано. Нині знайомимо вас з отцем Димитрієм Феньовим – благочинним Мукачівського районного благочиння № 1, настоятелем храму на честь Успіння Пресвятої Богородиці в селі Завидово Мукачівського району.
– Отець Димитрій, чому ви вирішили бути священиком?
– Напевно, Промисел Божий привів мене до цього. У мене й батько священик – 86-літній отець Петро, який ще, слава Богу, до нині живе разом з матушкою, моєю мамою.
– Розкажіть трішки про себе…
– Народився я в Мукачеві 23 вересня 1957 року, закінчив місцеву середню школу № 5, після чого працював на заводі торгового обладнання. Потім було дворічне несення служби в армії, а саме в батальйоні зв’язку Прикарпатського воєнного округу Івано-Франківська. Далі, після цього я був іподияконом у владики Савви (Бабінець), тодішнього керуючого Мукачівською православною єпархією. 1978 року вступаю до Московської духовної семінарії (в Загорську, нині Сергіїв Посад – авт.), яку через три роки закінчую і за направленням починаю служіння у Мукачівській єпархії.
– Коли вас було висвячено у диякона й священика?
– У сан диякона був рукоположений ще в Загорську, у 1980 році, покійним ректором Московських духовних шкіл – архієпископом Володимиром (Сабоданом), в подальшому Предстоятелем Української Православної Церкви. Священицька хіротонія відбулась того ж року – в день Благовіщення Пресвятої Богородиці та другий день Пасхи Господньої владика Савва висвятив мене в ієрея у кафедральному соборі м. Ужгорода.
– Мабуть, перші роки вашого служіння були одними з найбільш трепетних, бо ж збулось ваше бажання стояти у престолу Божого. Де ви розпочинали своє служіння?
– Звичайно, я як і кожний студент духовного закладу теж прагнув до священства. Перший храмовий прихід був у селі Кошелево Хустського району. Там прослужив півтора року, а потім був переведений до села Завидово Мукачівського району, де протягом 35 років, до сьогодні, несу послух настоятеля храму на честь Успіння Пресвятої Богородиці.
– У порівнянні з роками кінця 80-х й початку 90-х, які зміни можете відзначити у церковно-приходській ланці храмів сучасного періоду?
– Змінилося чимало, якщо порівнювати ті роки, і сучасні. Теперішній час заставляє нас всіх не стояти на місці, працювати, вдосконалювати, в тому числі і приходську структуру – особливо взаємозв’язок між кураторами, дяками й прихожанами.
– Відчуваєте у прихожан живий інтерес до православного життя?
– Наше село є цілком православним – маємо лиш наш храм для більше півтори тисячі осіб з кількістю 410 дворогосподарств. Є звичайно і «захожани», але водночас є й свідомі прихожани, які самі прагнуть внести свій вклад для дому Божого і мати причетність в житті Церкви і приходу.
– Благочинним Мукачівського районного благочиння № 1 ви вже є значний період – 26 років. Який стан справ нині у вашому окрузі?
– У 1991 році був призначений благочинним покійним архієпископом Євфімієм. То був період загострення ситуації з уніатами. Та, слава Богу, здолали й той етап. За останні 20 років у нашому благочинні було побудовано 15 нових приходів. Тепер теж триває будівництво храмів, надіємося, що з Божою допомогою, їх найближчим часом вже завершать. В цілому Мукачівське районне благочиння № 1 нараховує 33 приходи, де служать 25 священнослужителів.
– Як налагоджуєте взаємодію зі священиками?
– Один раз чи двічі у році під час зборів вирішуємо насущні питання, які склалися. Здебільшого ж більшість священиків у разі потреби підходять до мене окремо, а також мають можливість зателефонувати в будь-який час доби.
– Що здебільшого їх турбує?
– За останні роки це питання будівництва нових храмів, щоб воно не припинялося, всебічна підтримка приходів. Звісно, вирішуємо подібні моменти наскільки можемо. Також нагальні питання духовенства ставимо до відома керуючого єпархією. Владика розглядає їх і дає поради, яких заходів треба вжити, щоб позитивно вирішити.
– Тож, відчуваєте підтримку архіпастиря?
– Звичайно, без архієрейського благословіння і без його батьківського піклування чимало питань залишились б не вирішеними. Кожний священик бажає почути думку владики, як вчинити в тих чи інших ситуаціях.
– Ви особисто як сприймаєте цю відповідальну ношу благочинного?
– Це смиренне несіння тих обов’язків, які поклав на мене правлячий архієрей. Стараюся допомогти єпархії, владикові, щоб в першу чергу була дисципліна і порядок на приходах єпархії, зокрема ввіреного мені благочиння.
– Напевно, безпосередньо взаємодієте з Мукачівським благочинням і Мукачівським районним благочинням № 2?
– Так, контактуємо і спільно вирішуємо питання, щоб священики усіх трьох благочинь були обізнані по них. Також маємо тісну взаємодію із Іршавським благочинням – стараємося відвідувати їхні престольні свята, вони – наші, відтак сформувався своєрідний духовний обмін.
– Якби ви не стали священиком, то…
– Не уявляю себе кимось іншим. За ці роки усвідомлюєш, що шлях яким йдеш –Боже покликання.
– Знаємо, що один з ваших синів пішов батьківськими стопами. Розкажіть трішки за свою сім’ю…
– Дякувати Господу, матушка Надія подарувала мені радість п’ятьох дітей – виховали разом з нею трьох дівчат (з них дві матушки) і двох хлопців – один з яких, як ви згадали, священик. Отець Олександр служить зі мною у Завидові, три роки до цього був дияконом у нашому ж храмі. 
Завжди відчуваю підтримку матушки, яка багато років пропрацювала у Мукачівському пологовому будинку і за освітою є медиком. Онуків, до слова, маємо семеро – сподіваємося, що це не кінцева цифра (усміхається – авт.).
– До чого прагнете ще в житті та служінні?
– Свого часу, протягом дев’яти з половиною років я був і головою села Завидова, багато чого зробилося, оновилося за цей час для його блага. А тепер можна чекати, коли Господь призове до Себе (посміхається – авт.)
– Дай Боже, аби ви ще довго служили Богу та пастві! А ось саме увагу останньої, під час своєї пастирської діяльності, на чому саме акцентуєте?
– Найбільше звертаю увагу вірників на дисципліні – це відіграє важливу роль в християнському житті. Проте, до великого жалю, дуже важко тепер людей направити на правильну стезю, доводиться деколи і смирятися з усім, що є. Хотілося б, щоб люди усвідомили – без послуху й дисципліни ні Богу не вгодиш, ані спасешся.
– Уже за два тижні, отець Димитрій, дасть Бог, ви зустрінете свої 60 літ. Яку мудрість за прожиті роки ви винесли для себе?
– Найголовніше мати в житті терпіння і вміти чекати того часу, який все-таки настане. Ще будучи молодим священиком мені хотілося на власному приході зробити таке благоліпство, яке я бачив за час навчання в різних храмах. Все приходить з часом і старання щось робити, слава Богу, дали результати, якими я задоволений. При цьому не зупиняюся, а далі надіюся на покращення досягнутого.
– З якими словами побажань ви могли б звернутися до всіх, хто нас читає?
– Побажаю постійно працювати: і тілесно, і духовно та кожному виконувати свої обов’язки на поставленому місці. Просімо від Господа мудрості, розсудливості й вміння працювати так, щоб було приємно і собі, і суспільству загалом. 
Розмову вела Ольга ПАЛОШ
Фото: Віталій МУХА; з архіву
