Діяльність будь-якої установи залежить від вміло відпрацьованої й налагодженої роботи. Єпархіальне управління не є виключенням. Виконання завдань доручених архієреєм, контроль питань юриспруденції, пастирського служіння, взаємовідносин між священнослужителями та вірянами, – усе це є обов’язками секретаря Єпархіального управління, який є «правою рукою» керуючого єпархією. У Мукачівській православній єпархії цією людиною є всім добре відомий протоієрей Віктор Місо, який 29 вересня відзначає своє День Ангела. З цієї нагоди ми вирішили поспілкуватися зі священнослужителем.
– Отець Віктор, насамперед вітаємо Вас з Днем Ангела і бажаємо подальшої наснаги у трудах на славу Церкви та єпархії!
– Спасибі за привітання!
– Розкажіть нашим читачам трішки за себе…
– Народився я 26 травня 1982 року в с. Тибава Свалявського району в простій сім’ї робітників, які багато часу приділяли як роботі, так і вихованню трьох дітей. Життя легким, звичайно ж не було. Згадується мені важливий момент із життя, коли бабка Марія привела мене до храму Божого – відтоді я полюбив богослужіння, часто з процесіями ходив по святах у інші села. Так потихеньку в душі зростало бажання стати священнослужителем і таким чином послужити Церкві Христовій.
– Де ви навчалися, де здобували духовну освіту і якими для вас були ті роки?
– Спершу я навчався в ЗОШ І-ІІ ст. в с. Тибава, після чого закінчив 10-11 класи в Дусинцькій школі. Далі вступив в тодішнє Хустське духовне училище, де провчився три роки на стаціонарному відділенні, а на четвертому курсі перевівся до Київської духовної семінарії.
Ще навчаючись в школі я прислужував місцевому священику, разом з ним ходив на різні треби, Таїнства, які звершувались для людей. Найбільше мені запам’яталися роки, коли після закінчення восьмого класу я пішов трохи на послух в Мукачівський жіночий монастир, де познайомився з його духівниками – тодішнім ієромонахом Феодором (нинішнім владикою) та ігуменом Парфенієм, який був із с. Мала Мартинка. З благословення останнього я й вступав до семінарії і мав велике бажання стати священнослужителем.
– По милості Божій ваша мрія збулась. Можете пригадати трепетний момент вашого висвячення у священний сан?
– Я завжди дуже хотів бути дияконом, не стільки священиком, але Господь розпорядився інакше. У 2002 році мене було висвячено в сан диякона, а в 2004 – у священика. Звершував ці дві хіротонії теперішній Митрополит Херсонський і Таврійський Іоанн, тодішній єпископ Хустський і Виноградівський. Згадую, що свого часу я був і іподияконом, ризничим владики Іоанна, а далі вже дияконом служив при владикові. Ну, а коли з’явився приход в моєму рідному селі, тоді владика висвятив мене в сан священика і мене було переведено до Мукачівської єпархії, де з благословення владики Агапіта я був направлений для подальшого служіння в священному сані до Тибави.
Загалом послух настоятеля і священнослужителя Свято-Георгіївського храму я ніс понад дев’ять років. Зізнаюся, не легко служити в своєму селі, так як кожен тебе знає і не всім легко сприймати тебе в якості священика. Але люди з часом з розумінням поставилися до цього і підходили до мене з будь-якими питаннями духовного чи богослужбового життя.
Приємно згадувати ті роки, коли служив в рідному селі, багато нових людей приходило до храму Божого, майже всі вчителі ходили читати Псалтир. Ніколи не забуваю за своє рідне село, тому що де б людина не була, а своє завжди тепліше. Радісно зустрічатися з тими людьми, з якими поруч проведено стільки часу, які багато допомагали мені у благоустрої храму Божого, розбудові недільної школи та інших важливих речах. Я щиро вдячний усім їм, хто допомагав як фінансово, так і морально підтримував.
– У 2013 р. з благословення архієпископа Мукачівського і Ужгородського Феодора вас було призначено секретарем Єпархіального управління. Як ви сприйняли цю звістку і чи не важко було разом із сім’єю змінювати місце проживання?
– І не легко, тому що більше всього сім’я не могла адаптуватися, адже дітям треба було доїжджати в школу, матушці шукати нову роботу, а я, до того ж, часто був у від’їздах з владикою і на богослужіннях, тож фактично дома мене не було. Але слава Богу, Господь допоміг нам ці випробування, без яких в житті неможливо, спільними зусиллями, стараннями і, найголовніше, молитвами пройти. Без молитви одне за одного немає духовного єднання, це є найбільшою підтримкою, яка скріплює сім’ю. Тому користуючись нагодою, хотів би подякувати і матушці, і дітям, що вони дійсно змогли мені допомогти в різних моментах мого життя.
Ну, а щодо дня, коли мене повідомили про моє призначення, то це було 14 травня 2013 р. Фактично ж це відбулося ще на тиждень раніше, на свято Живоносного Джерела Божої Матері в Свято-Введенському жіночому монастирі с.Кушниця, де владика після Літургії сказав, що хотів, аби я особисто прийняв рішення і написав прохання на призначення мене секретарем Мукачівської єпархії. Важко виразити моє здивування на той момент – я не сподівався на таке. Я вдячний за це, в першу чергу, Богу і Божій Матері за те, що Вона так влаштувала моє життя.
Є можливість трудитися, але ми у всьому повинні просити Божої допомоги. Всі послухи від архієрея, які мають беззаперечно виконуватися, є нашим обов’язком через віру в Бога – владика дійсно усім нам дає можливість реалізовувати свої здібності, які ми повинні проявляти для відродження єпархії, Церкви, на благо людей і всіх, хто потребує нашої допомоги і слова Божого через наші уста.
– До обов’язків єпархіального секретаря входять безліч завдань – де черпаєте сили?
– Я сам дивуюся щодо моїх сил, але все кажу: поки ще молодий і поки Господь дає мені сили, я буду трудитися незважаючи на те важко мені чи ні. Звісно, це все не легко, тому що кожного ранку потрібно йти до Мукачівського кафедрального собору на честь Почаївської Божої Матері, де я є штатним священнослужителем, і разом зі священиками брати участь в богослужіннях, Таїнствах і т.д. Після цього з дев’ятої години маю послух в Єпархіальному управлінні, де як секретарю єпархії треба і людей приймати, і виконувати всі завдання від владики. Ну і, звісно ж, після цього ще якусь частину свого часу виділяти своїй сім’ї. Завжди кажу: дякую Богу за все, що Господь нам дає! Тому, до слова, і молодим священикам нагадую, що поки є сили і здоров’я від Господа, значить ми повинні використовувати це не чекаючи ніякої винагороди – усе для проповіді слова Божого.
– При такій напруженій діяльності з постійними роз’їздами, вам, мабуть, дуже допомагає підтримка рідних, вашої сім’ї…
– Так, слава Богу і дружина Світлана з розумінням ставиться до мого послуху Церкві і архієрею, і діти Ангеліна і Арсеній звикли, що мене зранку до ночі немає вдома. Господь дав мені велику радість бачити своїх дітей, що було моєю великою мрією, тож слава Богу за все.
–Уявляєте себе кимось іншим як не священиком?
– Мої рідні і близькі знають мою любов до співу, і я знав колись казати, що якщо не стану священиком, то стану якимось співаком (усміхається – авт.). Спів є красою богослужіння, продовженням життя і запорукою душевного спокою. Люблю слухати різні хори і монашеські, і світські, дуже багато знаю напам’ять українських народних пісень. В моменти коли на душі буває важко, підспівую собі, включаю музику, щоб заспокоїтися.
– По Божому дару володієте гарним голосом і дикцією – робите якісь для цього вправи?
– Ні, нічого не роблю, Господь дав такий талант.
– о.Віктор, ваше ім’я в перекладі означає «перемога» – якої перемоги прагнете досягти в своєму житті?
– Як і кожний християнин, більше всього, я хотів би перемогти гріхи і пристрасті. Хотілося б, щоб були благодать і мир в нашій державі Україні, благодать в сім’ї та з тими людьми, які мене оточують. Ніколи не забуваю, що Господь дав нам заповідь любити Бога і ближнього – ось цього б і хотів, щоб ми не забували за ці заповіді, дотримувалися їх і через них спасали свої душі.
– Що вам приносить радість?
– Радість це, в першу чергу, Христос, богослужіння в Церкві Христовій. Я дуже полюбив богослужіння, тому що на них людина спокійно виражає свою любов до Бога і відкриває серце для Нього.
Бог так полюбив нас, що послав Свого Єдинородного Сина, щоби спасти і витягти нас із тої безодні гріха в якій ми так часто тонемо і, навіть, не задумуємося про покаяння. А як говорив святитель Іоанн Златоуст, якщо людина згрішила вона має прийти до храму, стати на коліна і попросити в Господа прощення.
– Пригадайте ваше знайомство з владикою Феодором, що можете сказати за нього як про керуючого єпархією, адже ви з ним постійно пліч-о-пліч і як про людину… Чого особисто від нього вчитесь?
– Я познайомився з владикою, як вже згадував, в Мукачівському монастирі. Тодішній ієромонах Феодор вразив мене своєю строгістю, мораллю. Я завжди говорив, що ця людина повинна бути владикою, так як богослужіння, які він звершував відбувалися на високому рівні, з дисципліною і порядком.
Будучи юнаком я завжди найбільше чекав того моменту, коли архімандрит Феодор скаже мені, аби я заходив в алтар прислужувати. Пригадую, коли покійний владика Євфімій приходив на богослужіння до монастиря, я стояв на сходах біля храму, чекав о.Феодора, щоб взяти благословіння і почути ці бажані слова. Коли це відбулося – воно було найбільшим щастям для мене.
Нинішній владика був завжди позитивною людиною. Ніколи не забуду ті моменти, коли після богослужіння владика йшов у свою келію, приблизно дві-три години приймав людей, бесідував з ними, давав поради духівника. Настільки була жива бесіда з кожною людиною! Люди щиро прислухалися й прислухаються до його слів і благословінь. Владика є показником нашої Української Православної Церкви, когорти архієреїв та інших єпархій.
Бажаю нашому владикові Феодору, щоби він ще багато-багато років був таким, яким він є і настійливо робив все для того, щоби православна віра і наше духовенство зміцнювалося.
– Ваші особисті плани на подальше, що б хотілося втілити в житті?
– Хотів би, щоб священики поважали владику, щоб спокійніше ставилися до людей, приділяли їм свій час, працювали з дітьми, молоддю – це обов’язок кожного священика. І перспективою на майбутнє має бути те, щоб у кожному селі діяла недільна школа, організовувались невеличкі дитячі хори, щоб діти висловлювали свою молитву і щирість до Бога через колядки і різні піснеспіви.
– Насамкінець, о. Віктор, ваші побажання нашим читачам…
– Хотів би побажати духовності. Серед великої кількості медіа-публікацій, часто негативних, умійте вибрати корисне для душі, для свого майбутнього життя. Усі ми діти Отця Нашого Небесного, Який вчить нас найперше прощати й любити одне одного. Хочеться, щоб ми одні одних розуміли, допомагали, так як апостол каже: «Друг друга тяготи носіть і так виконаєте закон Христовий». Якщо ж ми не будемо тяготи одне одного носити, ми не будемо мати можливість називатися християнами і тими людьми задля яких Христос прийшов у цей світ, постраждав, помер на Хресті та показав всім, де має бути наша Любов.
Тому побажаю, щоб кожен із нас мав мир душевний, спокій, щоби завжди ми були віддані і вірні Христу, тому що вірність це саме головне, що може бути для Христа і для нашого спасіння.
Розмовляла Ольга Палош,
спеціально для https://m-church.org.ua/
Фото: Віталій Муха, Василь Гуцал