Кожен житель Приборжавського неодноразово бачив стару сільську церкву на кладовищі. Її сучасний вигляд незвичайний. Вона не має даху, бань та хрестів. Під впливом часу ця церква стає історичною пам’яткою нашого села. Коли ми відвідуємо могилки наших рідних та близьких на кладовищі, ми всі повертаємося лицем до цієї церкви, а священик біля її входу править парастас за померлими. Історія цього невеликого храму, його будівництва та початку розрухи не тільки цікава, але й досить трагічна.
Перша достовірна інформація про церкву у селі міститься в документах, які датуються 1747 та 1751 роками. Це була невелика занедбана дерев’яна церква, присвячена св. Іоану Предтечі, вкрита соломою. Церква мала два дзвони. Кількість вірників становила близько 200 чоловік.
З плином часу кількість вірян зростала і постало питання про побудову просторішої церкви, яка б могла помістити всіх охочих. Офіційний документ підтверджує, що на 1801 рік стояла ще дерев’яна церква, але вже був підготовлений матеріал для будівництва нової.
Спроектував церкву відомий закарпатський філософ, історик, літератор – священик Василь Довгович (1783-1849 рр.), який тоді служив на приході сусіднього села Довгого (1811-1824 рр). Можна з певністю сказати, щ
о будівництво велося під його безпосереднім керівництвом та наглядом.
Землю під церкву виділили безкоштовно родина Сабадошів та Кришеник (Маринuвський) біля старої дерев’яної церкви у місцині під назвою “Покрубо”. За народними переказами відомо, що храм будували майстри “тальяни” – італійці. За іншою версією, цю роботу виконали майстри із м. Кромпахи (Східна Словаччина) брати Поленчіки Іван, Мартин та Степан, які за виконану роботу дістали від села землю на якій осіли і від них пішов рід Полончаків.
Будівництво тягнулося близько 10-ти років і закінчилося у 1824 році, про що свідчить дата вибита над вхідними дверми (зараз її уже майже не видно). А коли храм був готовий, то розчулені люди цілий день молилися на колінах. Із старої дерев’яної церкви перенесли до нової 2 дзвони, іконостас, книги та ін. За час будівництва змінилися два духівники.
Підготовка до будівництва почалася ще у кінці XVIII століття за пароха о. Михайла Бабурнича. Община відправила декількох авторитетних односельців для збору коштів у інші села. Як згадують старожили, добровільно визвалися йти збирати гроші два брати із родини Темрьо, які служили кураторами в церкві. І не було від них ніякої вістки протягом довгого часу. Уже думали, що з ними щось трапилось та на щастя повернулися живі-здорові із великою сумою. Інший переказ розповідає, що одного чоловіка не було дуже довгий час і всі думали, що десь загинув. Та він повернувся через 6 років (!) і приніс повний черес (широкий поясний ремінь із шкіри) грошей.
Офіційний документ підтверджує, що на 1801 рік стояла ще дерев’яна церква, але вже заготовили матеріал на будівництво нової. Для цього потрібно було ще 800 ринських від держави, а всю “роботу ручну і возову вірники безплатно дають”.
Стара кам’яна церква у селі Приборжавське — це традиційна базилічна однонавна церква розмірами (внутрішні) 14.10 х 7.90 м., з абсидами по обидва боки нави, перекритої арковими склепіннями. Фасади нави (неф) мали по три вікна. Вівтарна частина (святилище) має заокруглену східну стіну і по вікнові на кожному фасаді. Крім головних вхідних дверей на західній стороні, були ще одні двері на північній стіні.
Вежа стоїть на окремому фундаменті і примикає до західного фасаду храму. Вона була триярусна, завершена бароковим ансамблем форм – шатро із зрізаними ребрами, восьмигранна баня (купол), глухий ліхтарик і над ним шатрик з маківкою. У нижньому ярусі над дверима було кругле вікно з датою спорудження церкви під ним. Другий ярус мав одне прямокутне вікно на західному фасаді, а верхній – по арковому вікнові на всіх чотирьох стінах. Профільований карниз завершував стіну нави і відділяв перший ярус вежі.
Стіни були кам’яні, а склепіння – з цегли. Хори зроблені з дерева.
Панування заокруглених ліній у плані церкви засвічують певний вплив барокового стилю.
Зовні декорування стін було доволі скупим. Білі смуги акцентували всі кути храму та членували стіни на секції з вікнами. Особливістю була добротна кладка склепінь та деякі барокові елементи характерні для церков у сусідніх селах. Розмалювали церкву “поляки” (можливо, галичани (?)) і також за це дістали землю.
14 серпня 1838 року церковний уряд призначає парохом у с. Заднє священика о.Іоанна Паппа, з іменем якого і пов’язується відкриття у 1841 році церковно – приходської школи, в якій першим учителем був Олександр Зейкан із села Імстичева.
У 1867 році на запрошення місцевого священика о. Іоанна Паппа у село прибули брати Когоденчаки Томфіль, Корнель та Модест. Переказують, що вони були десь із Словаччини. Ці майстри – різьбярі і зробили новий іконостас та інші дерев’яні роботи. Після закінчення робіт вони осіли у селі, та ще й забрали до себе двох своїх сестер. Як згадують старожили, найдовше жив Томфіль, який славився доброю бондарською роботою. Робив різні кадки, бочки та інше. Зробивши наприклад бочку, то для провірки міцності її спускали з гори. Помер Томфіль у 1916 році.
За свідченням жителя села, художника – іконописця, який розписав більше 40 церков у нашому краї, Івана Андрішки (нині покійний), стиль, яким розмальовано іконостас належить знаменитому художнику Фердинанду Видра. Коли на поч. 50-х років забирали іконостас, то на задній стіні був надпис на угорській мові: “Розмальовано 1910 ” і підпис.
На початку століття общиною було закуплено ще два дзвони і тепер їх уже налічувалося 4 штуки.
Під час першої світової війни, у 1917 році, військовою владою було реквізовано два дзвони у переплавку на метал. Залишився малий дзвоник з 1790 року, та новий з 1911 року відлитий у м. Темешоара на фабриці Антона Новотні. (До речі, держава так і не розрахувалася з общиною за реквізовані дзвони).
7 квітня 1920 року село, яке тоді нараховувало 1640 чоловік, повністю перейшло на православне віросповідання. Першим священиком став о. Андрій Рацин.
У грудні 1921 року, на кошти тодішнього церковного дяка Івана Сабадоша було зроблено дияконські двері (вони є атрибутом іконостаса). На лівих дверях залишився надпис: “Іоанн Сабадошь вь славу Божію поставилъ сія двери декембра года 1921.”
У 1927 році у судовому порядку від сільської общини храм було забрано і передано греко-католикам, яких ледве нараховувалося 20 чоловік (в основному приїжджі вчителі).
З приходом радянської влади у жовтні 1944 року, греко-католицька церква перестає діяти, бо учителі майже всі виїхали. А щоб храм не пустував, то в ньому почергово проводилося богослужіння.
Із створенням у 50-х роках колгоспу храм перетворили на склад, віддавши перед тим у монастир села Теребля іконостас. А коли був ліквідований і монастир, то його перенесли до сільської церкви, де він і зараз продовжує виконувати свої функції.
11 жовтня 1962 року храм зняли із реєстрації, а невдовзі з нього скинули хрести та здерли покрівельний матеріал.
Зараз церква поступово руйнується під дією природних сил.
Автор: Андрій Світлинець
За матеріалами: http://dl2.archiveshare.net