Материнська любов та жертовність: історія з життя

Щороку у другу неділю травня відзначається День матері. Це свято пошани до найрідніших – матусь. Бути матір’ю – безсумнівно, Божий дар. Зайвим буде розповідати про те, скільки наразі сімей мріють про дітей, однак через різні причини не можуть стати батьками. Однак є й ті, що відмовляються від власного щастя. Наступна розповідь про особливу матір, яка незважаючи на стан здоров’я усе життя присвятила вихованню сина.

Ужгородка Марія Цуркан народилася повністю здоровою. Маючи три з половиною роки, потрапила під вантажівку і внаслідок травмування не змогла ходити. Перебуваючи майже все життя в інвалідному візку, жінка не втрачає життєвого оптимізму і віри в краще.

Жіноче щастя

Родом пані Марія з Великоберезнянського району, у 20 років переїхала до Ужгорода, де проживає і тепер. В університеті здобула спеціальність соціального працівника. Під час навчання вийшла заміж за чоловіка, який теж мав травму з дитинства. Незабаром у подружжя народився син Русланчик. Однак сімейне щастя обірвала трагічна смерть чоловіка – він загинув у автокатастрофі. На той час синові було 2 роки. За словами жінки, син абсолютно не відчуває, що в нього мама на інвалідному візочку, а навпаки – каже: «Можливо, так навіть краще».

«Руслан навчається у третьому класі, має 8 років. Щодня відводжу його до школи, а після закінчення уроків зустрічаю. У мене син самостійний з двох років, допомагає мені і вдома, і по дорозі, коли йдемо разом. Він – моє натхнення, моя радість і втіха. Мені є для чого жити. Діти – це те, що жінці потрібно. Це основне жіноче щастя. Син є найбільшим досягненням у моєму житті», – усміхається пані Марія.

+P1070240

«Кактус»

Марія Михайлівна вже кілька років очолює благодійну організацію «Кактус», яка створювалася спеціально для того, щоб допомагати людям з фізичними вадами. За цей час у місті покращилася ситуація з пандусами, збільшилася кількість місць, де можна проїхати на візку.

«Мета нашої організації – допомогти людям з обмеженими фізичними можливостями, щоб вони могли самі достукатись до суспільства. Адже вони хочуть реально взаємодіяти зі суспільством, і треба, щоб воно разом з ними співпрацювало, жило, приймало у своє коло. З тих пір, як очолюю цю організацію, дуже багато людей перестало боятися виїздити на візках у місто – 15 років тому такого не було. Іноді мені на вулиці намагалися давати копійки – було таке ставлення: якщо на візку, то жебракує. Тепер до людей на візках почали ставитися нормально. Дуже приємно, що громада відходить від стереотипів», – зазначає ужгородка.

Цього року, як зауважує жінка, на жаль, не вдається надто активно проводити заходи через економічні проблеми в країні: «Наразі не так багато часу віддаю організації – більше приділяю синові. Вдома полюбляю вишивати бісером. Для мене це заняття є ще й підробітком, оскільки прожити на саму пенсію, виховуючи сина, нереально».

Попри все, пані Марія вірить у краще майбутнє і сподівається, що настане час, коли здорові люди і люди з обмеженими можливостями не будуть розділені на дві категорії. Нові ж будівлі зводитимуть, автоматично враховуючи необхідність заїзду для людей у візках.

«Саме віра дала мені ціль і тримала мене все життя»

Пані Марія з дитинства вірить у Бога і каже, що це їй не тільки допомагає, а й дає сили вистояти: «Без Бога – ні до порога. Ми й дихаємо, і живемо, і мислимо завдяки Йому. Я чотири рази в житті помирала, і, чесно кажучи, в мене в житті було більше перешкод, ніж щастя. Якби я все сприймала гостро, то мене вже, мабуть, і не було б. Тепер нікому не легко, ніхто з людей не повинен казати, що йому найтяжче. Ми просто не знаємо, що, можливо, комусь іще тяжче. Одна людина, котрій важко, ніколи цього не скаже, а от інша, котрій порівняно легко, завжди казатиме, що їй важко».

Жінка переконалася, що найбільше моральної допомоги потребують здорові люди. Людям же, котрі мають фізичні вади, особливо важко матеріально.

– Іноді знайомі мені скаржаться: «Ой, такі проблеми, аж жити не хочеться!» – і питають мене, як я з ними справляюся. Я ж кажу, що завжди погано не буває, після чогось поганого завжди є щось добре. Так само після доброго рано чи пізно буде погано. Ставитися до життя потрібно з оптимізмом і дивитися на нього з усмішкою – тоді й вам усі будуть усміхатися», – запевняє ужгородка.

 Ольга Палош, газета «Ужгород»

 

 

Переглядів: 136

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

17 − 16 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.