XII. 1. Бурхливий розвиток біомедичних технологій, які активно входять у життя сучасної людини (від народження до смерті), а також неможливість у рамках традиційної медичної етики одержати відповідь на моральні питання, що виникають при цьому, викликають серйозну занепокоєність суспільства. Намагання людей поставити себе на місце Бога, своїм свавіллям змінюючи й «поліпшуючи» Його створіння, можуть принести людству нові труднощі й страждання. Розвиток біомедичних технологій значно випереджає осмислення можливих духовно-моральних і соціальних наслідків їх безконтрольного застосування, що не може не викликати у Церкви глибокої пастирської стурбованості. Формулюючи своє ставлення до широко обговорюваних у світі проблем біоетики, насамперед до тих з них, які пов’язані з безпосереднім впливом на людину, Церква виходить із заснованих на Божественному Одкровенні уявлень про життя як безцінний дар Божий, про невід’ємну волю та богоподібне достоїнство людської особи, покликаної «до почесті вишнього покликання Божого в Христі Ісусі» (Флп. 3, 14)), до досягнення досконалості Небесного Отця (Мф. 5, 48) і до обожнення, тобто до причастя Божого єства (2 Пет. 1, 4).
XII. 2. З найдавніших часів Церква розглядає навмисне переривання вагітності (аборт) як тяжкий гріх. Канонічні правила прирівнюють аборт до вбивства. В основі такої оцінки лежить переконання втому, що зародження людини є даром Божим, тому з моменту запліднення будь-який замах на життя майбутньої людської особи є злочином.
Псалмоспівець описує розвиток плоду в материнській утробі як творчий акт Бога: «Ти упорядкував мої нутрощі й виткав мене в утробі матері моєї… Не приховані були від Тебе кості мої, коли я створюваний був у таїні, утворювався в глибині утроби. Зародок мій бачили очі Твої» (Пс. 138, 13, 15-16). Про це ж свідчить також Іов у словах, звернених до Бога: «Твої руки працювали наді мною й створили всього мене цілком… Чи не Ти вилив мене, як молоко, і, як сир, згустив мене, шкірою і плоттю вдягнув мене, кістками й жилами скріпив мене, життя й милість дарував мені, й турбота Твоя оберігала дух мій… Ти вивів мене з утроби» (Іов. 10, 8-12, 18). «Я створив тебе в утробі… і перше, ніж ти вийшов з утроби, Я освятив тебе», — сказав Господь пророку Ієремії (Ієр. 1, 5-6). «Не вбивай дитини, спричинюючи викидень», — це повеління серед найважливіших заповідей Божих є в «Ученні дванадцяти апостолів», одному з найдавніших пам’яток християнської писемності. «Жінка, яка вчинила викидень, є вбивця і відповідатиме перед Богом. Бо… зародок в утробі є жива істота, про яку піклується Господь», — писав апологет II століття Афінагор. «Той, хто буде людиною, вже людина», — запевняв Тертулліан на межі II й III століть. «Жінка, яка навмисне згубила зароджений в утробі плід, підлягає засудженню за смертовбивство… Ті, що дають зілля для виверження заплідненого в утробі, є вбивцями, як і ті, що приймають дітовбивчі отрути», — сказано в 2-му й 8-му правилах святителя Василія Великого, що ввійшли до Книги правил Православної Церкви й підтверджені 91-м правилом VI Вселенського Собору. При цьому святий Василій уточнює, що тяжкість провини не залежить від строку вагітності: «У нас немає розрізнення плоду утвореного й ще не утвореного». Святитель Іоанн Златоуст називав тих, які роблять аборт, «гіршими від убивців».
Велике поширення та виправдання абортів у сучасному суспільстві Церква розглядає як загрозу майбутньому людства і явну ознаку моральної деградації. Вірність біблійному та святоотецькому вченню про святість і безцінність людського життя від самого його початку несумісна з визнанням «свободи вибору» жінки в розпорядженні долею плоду. Крім того, аборт становить серйозну загрозу фізичному й душевному здоров’ю матері. Церква також вважає за свій неодмінний обов’язок виступати на захист найбільш незахищених і залежних людських істот, якими є ненароджені діти. Православна Церква ні за яких обставин не може дати благословення на здійснення аборту. Не зневажаючи жінок, які зробили аборт, Церква закликає їх до покаяння й подолання згубних наслідків гріха через молитву та несіння єпитимії з наступною участю в спасенних Таїнствах. У випадках, коли є пряма загроза життю матері в разі продовження вагітності, особливо за наявності в неї інших дітей, у пастирській практиці рекомендується виявляти поблажливість. Жінка, яка перервала вагітність за таких обставин, не відлучається від церковного спілкування, але це спілкування зумовлюється виконанням нею особистого покаянного молитовного правила, яке визначається священиком, що приймає сповідь. Боротьба з абортами, на які жінки йдуть внаслідок великої матеріальної нужденності й безпорадності, вимагає від Церкви й суспільства вироблення дійових заходів для захисту материнства, а також надання умов для всиновлення дітей, яких мати з якихось причин не може самостійно виховувати.
Відповідальність за гріх убивства ненародженої дитини разом з матір’ю несе й батько, в разі його згоди на здійснення аборту. Якщо аборт зроблений жінкою без згоди чоловіка, це може бути підставою до розірвання шлюбу (див. Х.3). Гріх падає й на душу лікаря, який робить аборт. Церква закликає державу визнати право медичних працівників відмовлятися від здійснення аборту за вимогою совісті. Не можна визнати нормальним стан, коли юридична відповідальність лікаря за смерть матері набагато більша, ніж відповідальність за знищення плоду, що провокує медиків, а через них і пацієнтів до здійснення аборту. Лікар повинен виявляти максимальну відповідальність за встановлення діагнозу, який може спонукати жінку до переривання вагітності; при цьому віруючий медик повинен ретельно перевіряти медичні показники й узгоджувати їх з велінням совісті.
XII. 3. Релігійно-моральної оцінки вимагає також проблема контрацепції. Деякі з протизаплідних засобів фактично мають абортивну дію, штучно перериваючи на ранніх стадіях життя ембріона, а тому застосування їх можна розглядати як здійснення аборту. Інші ж засоби, які не пов’язані з припиненням життя, яке вже зародилося, до аборту ні в якому разі прирівнювати не можна. Визначаючи ставлення до неабортивних засобів контрацепції, християнському подружжю слід пам’ятати, що продовження людського роду є однією з головних цілей богоустановленого шлюбного союзу (див. Х.4). Навмисна відмова від народження дітей з егоїстичних міркувань знецінює шлюб і є безперечним гріхом.
Водночас подружжя відповідають перед Богом за повноцінне виховання дітей. Одним із шляхів реалізації відповідального ставлення до їхнього народження є утримання від статевих відносин на певний час. А проте, потрібно пам’ятати слова апостола Павла, звернені до християнських подружжів: «Не ухиляйтеся один від одного, хіба за згодою, до часу, щоб перебувати в пості та молитві, і знову будьте разом, щоб не спокушав вас сатана нездержливістю вашою» (1Кор. 7, 5). Очевидно, що рішення в цьому питанні подружжя має приймати за спільною згодою, звертаючись за порадою до духівника. Останній же повинен з пастирською обережністю брати до уваги конкретні умови життя подружжя, їхній вік, здоров’я, міру духовної зрілості та багато інших обставин, відрізняючи тих, хто може «вмістити» високі вимоги утримання, від тих, кому цього не «дано» (Мф. 19, 11), і піклуючись насамперед про збереження й зміцнення сім’ї. Неприпустимим є примушення або схиляння пасомих, усупереч їхній волі, до відмови від подружнього життя в шлюбі, необхідне дотримання особливої цнотливості й особливої пастирської обережності при обговоренні з пасомими питань, пов’язаних з тими чи іншими аспектами їхнього сімейного життя.
ХІІ. 4. Застосування нових біомедичних методів у багатьох випадках дає змогу подолати недугу безплідності. Водночас технологічне втручання в процес зародження людського життя, яке дедалі більше поширюється, становить небезпеку для духовної цілісності та фізичного здоров’я особи. Під загрозою виявляються й стосунки між людьми, на яких споконвіку грунтувалося суспільство. З розвитком згаданих технологій пов’язане також поширення ідеології так званих репродуктивних прав, що пропагується нині на національному та міжнародному рівнях. Дана система поглядів передбачає пріоритет статевої та соціальної реалізації особи над піклуванням про майбутнє дитини, про духовне та фізичне здоров’я суспільства, про його моральну стійкість. У світі поступово виробляється ставлення до людського життя як до продукту, який можна обрати за власними схильностями і яким можна розпоряджатися нарівні з матеріальними цінностями.
У молитвах чину вінчання Православна Церква виражає віру в те, що народження дітей є жаданим плодом законного шлюбу, але не єдина його мета. Разом із «плодом утроби на користь» Церква просить для подружжя у Бога дари неминущої взаємної любові, цнотливості, «єдності душ і тілес». Тому шляхи до дітородіння, не згодні із замислом Творця життя, Церква не може вважати морально виправданими. Якщо чоловік чи жінка нездатні до зародження дитини, а терапевтичні та хірургічні методи лікування безплідності не допомагають подружжю, їм потрібно із смиренням прийняти свою бездітність як особливе життєве покликання. Пастирські рекомендації в таких випадках мають враховувати можливість усиновлення дитини за взаємною згодою подружжя. До припустимих засобів медичної допомоги може бути віднесене штучне запліднення статевими клітинами чоловіка, оскільки воно не порушує цілісності шлюбного союзу, не відрізняється принципово від природного запліднення й відбувається в контексті шлюбних стосунків.
Маніпуляції ж, пов’язані з донорством статевих клітин, порушують цілісність особи та винятковість шлюбних стосунків, допускаючи в них вторгнення третьої сторони. Крім того, така практика заохочує безвідповідальне батьківство або материнство, свідомо звільнене від будь-яких зобов’язань щодо тих, хто є «плоттю від плоті» анонімних донорів. Використання донорського матеріалу підриває засади сімейних взаємозв’язків, оскільки передбачає наявність у дитини, крім «соціальних», ще й так званих біологічних батьків. «Сурогатне материнство», тобто виношування заплідненої яйцеклітини жінкою, яка після пологів повертає дитину «замовникам», протиприродне й морально неприпустиме навіть у тих випадках, коли здійснюється не на комерційній основі. Ця методика передбачає зруйнування глибокої емоційної та духовної близькості, яка встановлюється між матір’ю і дитиною вже підчас вагітності.
«Сурогатне материнство» травмує як жінку, яка виношує дитину, материнські почуття якої зневажаються, так і саму дитину, яка згодом може зазнати кризи самосвідомості. Морально неприпустимими, з православного погляду, є також усі різновиди екстракорпорального (позатілесного) запліднення, що передбачає заготівлю, консервацію та навмисне знищення «зайвих» ембріонів. Саме на визнанні людської гідності особи, навіть на ембріональній стадії її розвитку, заснована моральна оцінка аборту, який засуджується Церквою (див. XII. 2).
Запліднення самотніх жінок з використанням донорських статевих клітин або реалізація «репродуктивних прав» самотніх чоловіків, а також осіб з так званою нестандартною сексуальною орієнтацією, позбавляє майбутню дитину права мати батька й матір. Використання репродуктивних методів поза контекстом благословенної Богом родини стає формою богоборства, здійснюваного під виглядом захисту автономії людини та хибно зрозумілої свободи особи.
XII.5. Значну частину загальної кількості недуг людини становлять спадкові захворювання. Розвиток медико-генетичних методів діагностики та лікування може сприяти запобіганню таким хворобам і полегшенню страждань багатьох людей. Проте важливо пам’ятати, що генетичні порушення нерідко є наслідком порушення моральних засад, результатом розпусного життя, через що й страждають нащадки. Гріховне ушкодження людської природи долається духовним зусиллям; якщо з покоління в покоління порок панує в житті нащадків дедалі сильніше, справджуються слова Святого Письма: «Жахливий кінець неправедного роду» (Прем. 3, 19). І навпаки: «Блажен муж, який боїться Господа і любить заповіді Його. Сильним на землі буде сім’я його; рід праведних благословиться» (Пс. 111, 1-2). Отже, дослідження в галузі генетики лише підтверджують духовні закономірності, багато століть тому відкриті людству в слові Божому.
Привертаючи увагу людей до моральних причин хвороб, Церква водночас схвалює зусилля медиків, спрямовані на лікування спадкових недуг. Однак метою генетичного втручання не повинно бути штучне «вдосконалення» людського роду і вторгнення в Божий план щодо людини. Тому генна терапія може здійснюватися тільки за згодою пацієнта або його законних представників і тільки за медичними показниками. Генна терапія статевих клітин є вельми небезпечною, бо пов’язана із зміною геному (сукупності спадкових особливостей) у ряді поколінь, що може спричинитися до непередбачуваних наслідків у вигляді нових мутацій та дестабілізації рівноваги між людським суспільством і навколишнім середовищем.
Успіхи в розшифруванні генетичного коду створюють реальні передумови для широкого генетичного тестування з метою виявлення інформації про природну унікальність кожної людини, а також її схильності до певних захворювань. Створення «генетичного паспорта» за розумного використання одержаних відомостей допомогло б своєчасно корегувати розвиток можливих для даної людини захворювань. Проте є реальна небезпека зловживання генетичною інформацією, оскільки вона може бути використана для різного роду дискримінацій. Крім того, знання про спадкову схильність до тяжких хвороб може стати непосильним душевним тягарем для людини. Тому генетична ідентифікація та генетичне тестування можуть робитися лише на засадах поваги до свободи особи.
Двоїстий характер мають також методи пренатальної (допологової) діагностики, які дозволяють визначити спадкову хворобу на ранніх стадіях внутрішньоутробного розвитку. Деякі з цих методів можуть становити небезпеку для життя й цілісності тестованого ембріона або плоду. Виявлення невиліковної або тяжкої генетичної хвороби нерідко стає приводом до переривання зародженого життя; відомі випадки, коли батьки зазнавали відповідного тиску. Пренатальна діагностика може вважатися морально виправданою, якщо вона спрямована на лікування виявлених хвороб на якомога ранніх стадіях, а також на підготування батьків до особливого піклування про хвору дитину. Право на життя, любов і турботу має кожна людина, незалежно від наявності в неї тих чи інших захворювань. Згідно зі Святим Письмом, Сам Бог є «заступником немічних» (Юд. 9, 11). Апостол Павел вчить «підтримувати слабих» (Діян. 20, 35; 1 Фес. 5, 14); порівнюючи Церкву з людським тілом, він зазначає, що «члени… що здаються слабішими, значно потрібніші», а менш досконалі «потребують більшого піклування» (1Кор. 12, 22-23). Абсолютно неприпустимим є застосування методів пренатальної діагностики з метою вибору бажаної для батьків статі майбутньої дитини.
XII. 6. Здійснене вченими клонування (одержання генетичних копій) тварин ставить питання про припустимість і можливі наслідки клонування людини. Реалізація цієї ідеї, яка зустрічає протест з боку багатьох людей в усьому світі, може стати руйнівною для суспільства. Клонування ще більшою мірою, ніж інші репродуктивні технології, відкриває можливість для маніпуляцій з генетичною складовою особи й веде до її подальшого знецінення. Людина не вправі претендувати на роль творця собі подібних істот або підбирати для них генетичні прототипи, визначаючи їхні особистісні характеристики на свій розсуд. Задум клонування є цілком очевидним викликом самій природі людини, закладеному в ній образу Божому, невід’ємною частиною якого є свобода й унікальність особи. «Тиражування» людей із заданими параметрами може здаватися бажаним лише для прихильників тоталітарних ідеологій.
Клонування людини може спотворити природні основи дітонародження, кровної спорідненості, материнства й батьківства. Дитина може стати сестрою своєї матері, братом батька чи дочкою діда. Дуже небезпечними є і психологічні наслідки клонування. Людина, народжена на світ у результаті такої процедури, може відчувати себе не самостійною особою, а тільки «копією» якоїсь людини, живої чи тієї, що жила колись. Необхідно також зважувати на те, що «побічними результатами» експериментів з клонуванням людини неминуче стали б численні нездійсненні життя й, найімовірніше, народження великої кількості нежиттєздатного потомства. Водночас клонування ізольованих клітин і тканин організму не є замахом на достоїнство особи і в ряді випадків може бути корисним у біологічній та медичній практиці.
XII. 7. Сучасна трансплантологія (теорія і практика пересадження органів і тканин) дозволяє надавати дійову допомогу багатьом хворим, які раніше були приречені на неминучу смерть або тяжку інвалідність. Водночас розвиток даної галузі медицини, збільшуючи потребу в необхідних органах, спричинюється до певних моральних проблем і може бути небезпечним для суспільства. Так, несумлінна пропаганда донорства та комерціалізація трансплантаційної діяльності створюють передумови для торгівлі частинами людського тіла, загрожуючи життю та здоров’ю людей. Церква вважає, що органи людей не можуть розглядатися як об’єкт купівлі й продажу. Пересадка органів від живого донора може грунтуватися тільки на добровільній самопожертві заради врятування життя іншої людини. У цьому разі згода на експлантацію (вилучення органа) стає проявом любові й співчуття. Проте потенційний донор має бути повністю поінформований про можливі наслідки експлантації органа для його здоров’я. Морально неприпустимою є експлантація, небезпечна для життя донора. Найпоширенішою є практика вилучення органів у щойно померлих людей. У таких випадках не повинно бути сумнівів щодо визначення моменту смерті. Неприпустимим є скорочення життя однієї людини, у тому числі через позбавлення її життєво необхідних процедур, з метою продовження життя іншої.
На основі Божественного Одкровення Церква сповідує віру в тілесне воскресіння померлих (Іс. 26, 19; Рим. 8, 11; 1Кор. 15, 42-44, 52-54; Флп. 3, 21). В обряді християнського поховання Церква виявляє пошану до тіла спочилої людини. Проте посмертне донорство органів і тканин може стати проявом любові, що простягається й по той бік смерті. Такого роду дарування або заповіт не може вважатися обов’язком людини. Тому добровільна прижиттєва згода донора є умовою правомірності й моральної припустимості експлантації. У разі, коли волевиявлення потенційного донора лікарям невідоме, вони повинні дізнатися про волю людини, яка помирає або померла, звернувшись при потребі до її родичів. Так звану презумпцію згоди потенційного донора на вилучення органів і тканин його тіла, закріплену в законодавстві ряду держав, Церква вважає неприпустимим порушенням волі людини.
Донорські органи й тканини приживляються людині (реципієнту), включаючись у сферу його особистісної душевно-тілесної цілісності. Тому ні за яких обставин не може бути морально виправданою така трансплантація, яка може становити небезпеку для ідентичності реципієнта, порушуючи його унікальність як особи та представника роду. Про цю умову особливо важливо пам’ятати, коли вирішуються питання, пов’язані з пересадженням тканин та органів тваринного походження.
Абсолютно неприпустимим Церква вважає застосування методів так званої фетальної терапії, в основі якої лежать вилучення та використання тканин і органів людських зародків, абортованих на різних стадіях розвитку, для спроб лікування різних захворювань та «омолодження» організму. Засуджуючи аборт як смертний гріх, Церква не може знайти йому виправдання і в тому разі, якщо від знищення зародженого людського життя хтось, можливо, матиме користь для здоров’я. Неминуче сприяючи ще більшому поширенню та комерціалізації абортів, така практика (навіть якщо її ефективність, нині гіпотетична, була б науково доведена) являє приклад кричущої аморальності й має злочинний характер.
XII. 8. Практика вилучення людських органів, придатних для трансплантації, а також розвиток реанімації породжують проблему правильної констатації моменту смерті. Раніше критерієм її настання вважалося припинення дихання та кровообігу. Проте завдяки вдосконаленню реанімаційних технологій ці життєво важливі функції можуть штучно підтримуватися протягом тривалого часу. Акт смерті перетворюється таким чином на процес умирання, залежний від рішення лікаря, що накладає на сучасну медицину якісно нову відповідальність.
У Святому Письмі смерть зображається як розлучення душі від тіла (Пс. 145, 4; Лк. 12, 20). Таким чином, можна говорити про продовження життя доти, поки відбувається діяльність організму як цілого. Продовження життя штучними засобами, за якого фактично діють лише окремі органи, не може розглядатися як обов’язкове і за будь-яких обставин бажане завдання медицини. Відтягування смертної години часом тільки продовжує страждання хворого, позбавляючи людину права на гідну, «неганебну й мирну» кончину, про яку православні християни просять у Господа за богослужінням. Коли активна терапія стає неможливою, її місце повинна заступити паліативна допомога (знеболювання, догляд, соціальна та психологічна підтримка), а також пастирське опікування. Усе це має на меті забезпечити справді людське завершення життя, зігріте милосердям і любов’ю.
Православне розуміння неганебної кончини включає підготування до смертного відходу, який розглядається як духовно значущий етап життя людини. Хворий, оточений християнською турботою, в останні дні земного буття може пережити благодатну зміну, пов’язану з новим осмисленням пройденого шляху та покаянним стоянням перед лицем вічності. А для родичів умираючого та медичних працівників дбайливий догляд за хворим стає можливістю служіння Самому Господу, за словом Спасителя: «Тому що ви зробили це одному з цих братів Моїх менших, то зробили Мені» (Мф. 25, 40). Приховування від пацієнта інформації про тяжкий стан під приводом збереження його душевного комфорту нерідко позбавляє вмираючого можливості свідомого приготування до смерті та духовної втіхи, яка подається через участь у Таїнствах Церкви, а також затьмарює недовірою його стосунки з родичами та лікарями.
Застосування знеболюючих засобів не завжди ефективно позбавляє від передсмертних фізичних страждань. Знаючи це, Церква в таких випадках звертає до Бога молитву, яка в українському перекладі звучить так: «Звільни раба Твого від нестерпної цієї хвороби і гірких немочів, що утримують його, і упокой його з душами праведних» (Требник. Молитва за довгостражденного). Один Господь є Владикою життя й смерті (1 Цар. 2, 6). «У Його руці душа всього живого і дух усякої людської плоті» (Іов. 12, 10). Тому Церква, залишаючись вірною дотриманню заповіді Божої «не вбивай» (Вих. 20, 13), не може визнати морально прийнятними поширені зараз у світському суспільстві намагання легалізації так званої евтаназії, тобто навмисного умертвіння безнадійно хворих (у тому числі за їхнім бажанням). Прохання хворого про прискорення смерті іноді зумовлене депресією, що позбавляє його можливості правильно оцінювати своє становище. Визнання законності евтаназії спричинилося б до приниження достоїнства та зневажання професійного обов’язку лікаря, покликаного до збереження, а не припинення життя. «Право на смерть» легко може стати загрозою для життя пацієнтів, на лікування яких не вистачає коштів.
Таким чином, евтаназія є формою вбивства або самогубства, залежно від того, чи бере в ній участь пацієнт. В останньому випадку до евтаназії можна застосувати відповідні канонічні правила, згідно з якими навмисне самогубство, як і надання допомоги в його здійсненні, розцінюються як тяжкий гріх. Свідомий самогубець, який «зробив це від кривди людської або з іншої якоїсь причини через малодушність», не удостоюється християнського поховання та літургійного поминання (Тимофія Олекс, прав. 14). Якщо самогубець несвідомо позбавив себе життя «поза розумом», тобто внаслідок душевної хвороби, церковна молитва за нього дозволяється після розгляду справи правлячим архієреєм. Водночас потрібно пам’ятати, що провина самогубця нерідко падає і на людей, що оточують його, які виявилися нездатними до справжнього співчуття та милосердя. Разом з апостолом Павлом Церква закликає: «Носіть тягарі один одного, і так здійсните закон Христовий» (Гал. 6, 2).
XII. 9. Святе Письмо та вчення Церкви недвозначно піддають осудові гомосексуальні статеві зв’язки, вбачаючи в них гріховне спотворення Богом даної природи людини. «Якщо хтось ляже з чоловіком, як з жінкою, то обидва вони зробили мерзоту» (Лев. 20, 13). Біблія розповідає про тяжке покарання Богом жителів Содома (Бут. 19, 1-29), за тлумаченням святих отців, саме за гріх мужолозтва. Апостол Павел, характеризуючи моральний стан язичницького світу, називає гомосексуальні стосунки серед найбільш «ганебних пристрастей» та «непотребств», що оскверняють людське тіло: «Жінки їхні замінили природне вживання протиприродним; подібно і чоловіки, залишивши природне вживання жіночої статі, розпалялися похіттю один до одного, чоловіки на чоловіках роблячи сором, одержуючи в собі самих належну відплату за свій блуд» (Рим. 1, 26-27). «Не обманюйте себе… ні малакії, ні мужоложники… Царства Божого не успадкують», — писав апостол мешканцям розбещеного Корінфа (1 Кор. 6, 9-10). Святоотецьке передання так само ясно й беззастережно засуджує будь-які прояви гомосексуалізму. «Вчення дванадцяти апостолів», твори святителів Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Нісського, блаженного Августина, канони святого Іоанна Посника виражають незмінне вчення Церкви: гомосексуальні зв’язки гріховні й підлягають осуду. Втягнуті в них люди не мають права бути в церковному клірі (Василія Вел. пр. 7, Григорія Ніс. пр. 4, Іоанна Пос. пр. 30). Звертаючись до тих, що заплямували себе гріхом содомії, преподобний Максим Грек закликав: «Пізнайте себе, окаянні, якій поганій насолоді ви віддалися!.. Подбайте скоріше відстати від поганючої вашої і смердотної насолоди, зненавидіти її, а хто запевняє, що вона невинна, тому оголосіть довічну анафему, як противникові Євангелія Христа Спасителя і спотворювачу вчення Його. Очистіть себе щирим покаянням, теплими сльозами, посильною милостинею та чистою молитвою… Зненавидьте всією душею вашою це нечестя, щоб не бути вам синами прокляття і вічної згуби».
Дискусії про становище так званих сексуальних меншин у сучасному суспільстві схиляються до визнання гомосексуалізму не статевим збоченням, а лише однією із «сексуальних орієнтацій», що мають право на публічне виявлення та повагу. Стверджується також, що гомосексуальний потяг зумовлений індивідуальною природною схильністю. Православна Церква виходить з незмінного переконання, що богоустановлений шлюбний союз чоловіка й жінки не може бути порівняний із збоченими проявами сексуальності. Вона вважає гомосексуалізм гріховним ушкодженням людської природи, яке долається через духовне намагання, що веде до зцілення й особистісного зростання людини. Гомосексуальні прагнення, як і інші пристрасті, що мучать занепалу людину, лікуються Таїнствами, молитвою, постом, покаянням, читанням Святого Письма і святоотецьких творів, а також християнським спілкуванням з віруючими людьми, готовими надати духовної підтримки.
Ставлячись з пастирською відповідальністю до людей, які мають гомосексуальні схильності, Церква водночас рішуче протистоїть спробам видати гріховну тенденцію за «норму», а тим паче предмет гордості й приклад для наслідування. Саме тому Церква засуджує будь-яку пропаганду гомосексуалізму. Не відмовляючи нікому в основних правах на життя, особисту гідність та участь у суспільних справах, Церква, проте, вважає, що особи, які пропагують гомосексуальний спосіб життя, не повинні бути допущені до викладацької, виховної та іншої роботи серед дітей та молоді, а також займати керівне становище в армії та виправних установах. Інколи збочення людської сексуальності виявляються у формі хворобливого почуття належності до іншої статі, результатом чого стає спроба зміни статі (транссексуалізм). Прагнення відмовитися від належності то тієї статі, яка дарована людині Творцем, може мати лише згубні наслідки для подальшого розвитку особи. «Зміна статі» за допомогою гормонального впливу й проведення хірургічної операції в багатьох випадках призводить не до вирішення психологічних проблем, а до їх поглиблення, породжуючи глибоку внутрішню кризу. Церква не може схвалити такого роду «бунт проти Творця» й визнати справжньою штучно змінену статеву належність. Якщо «зміна статі» сталася з людиною до Хрещення, вона може бути допущена до цього Таїнства, як і будь-який грішник, але Церква хрестить її як належну до тієї статі, в якій вона народжена. Хіротонія в священний сан і церковний шлюб для такої людини неприпустимі.
Від транссексуалізму потрібно відрізняти неправильну ідентифікацію статевої належності в ранньому дитинстві в результаті лікарської помилки, пов’язаної з патологією розвитку статевих ознак. Хірургічна операція в такому разі не має характеру зміни статі.