Продовжуємо розпочату серію публікацій про матушок священнослужителів Мукачівської єпархії. Бути матушкою – не важка ноша, але й нелегка, як говорилося минулого разу. Нині ми знайомимось ближче зі ще однією когортою матушок – різного віку, з різним досвідом і місцем в суспільстві. Наперед зазначимо, що обираємо представниць для інтерв’ю не маючи на меті виділити чи применшити чиїсь постаті. Ставимо ж перед собою мету розкрити суть місії дружин священнослужителів, їхні труднощі та приємні моменти, якими їх сповна винагороджує Господь.
Життя і служіння кожного священнослужителя завжди на видноті оточення. Так і цікаво знати, як живе його сім’я, дружина, діти – які вони, як чинять в тій чи іншій ситуації, як одягаються, куди ходять? Усе це накладає на сім’ї духовенства величезну відповідальність, адже ціна певного проступку немала – людська душа, що не втрималась від спокуси оцінювання й осудження. Важливим «тилом» і можна так сказати «уособленням» як батюшки, так і всієї сім’ї, є матушка, яка часто знаходиться на другому, однак не менш легкому місці. Та й відомим є вислів, що бути матушкою не менший подвиг, ніж несення монашого хреста.
На жаль, в сьогоденні є випадки, коли вступивши в шлюб із майбутнім священнослужителем дівчата на основі уявлень про надзвичайно добре і благе заміжжя із особою духовного сану, в скорому часі не витримують далеко не легких реалій життя. Тому готуючи дані матеріали прагнемо й до демонстрування реальної картини життя священицьких сімей й певного напоумлення тих, хто фанатіє над бажанням стати матушкою.
Отож, чи бажали теперішні матушки в юності бути нею? Чи не боялися виходити заміж за майбутнього священнослужителя? Чи відчувають вони якийсь особливий статус і що можуть побажати дівчатам, які мріють бути матушками?
Матушка Марія, дружина протоієрея Василія Мищака, настоятеля храму на честь рівноапостол. кн. Володимира та кн.Ольги в м. Ужгороді і Cвято–Вознесенського храму с. Розівка: 
– Я як вам розкажу про своє життя матушки, то ніхто з дівчат не захоче виходити заміж за семінаристів (сміється – авт.). У дитячі роки я зростала неподалік сім’ї священика – о.Михаїла Юрини в м.Іршаві. Щоденно бачила життя священика і матушки, які були нашими сусідами. Мої батьки були простими робочими християнами, а привчала мене до храму і церковного життя бабка, так як батьки працювали на державній роботі і їм в ті часи було заборонено ходити до церкви. Ще дівчинкою я любила спостерігати за торжествами в селі, коли приїжджав владика і старалася по силах чимось допомагати.
Одного разу, коли мені вже було біля 16-ти років, матушка Ольга взяла мене з ними на свято Пресвятої Трійці до В. Ком’ят. А там, у духовній семінарії навчався мій брат. Так ми й поїхали. Я допомагала в обслуговуванні трапези в семінарії і під час цього, десь так, приглянувся до мене семінарист Василій Мищак (усміхається – авт.). Ось таким було наше перше знайомство. Отець Василій доклав всі зусилля, щоб познайомитися зі мною поближче, навівши зв’язки через мого брата. Почав приїжджати до нас в Іршаву – ми дружили недовгий період, але багато спілкувалися. Коли о.Василій перейшов на 4-ий курс, то після Покрови Божої Матері приїхав зі своїми батьками до нас і попросив моїх батьків, чи вони погоджуються видавати мене. Моя мама не дуже хотіла, казала, щоб я ще подівочила, мовляв я така юна. Але о.Василій заспокоїв їх, що все буде добре і, звичайно, мої батьки не могли відмовити, адже перед ними все-таки був майбутній священик. Уже через місяць ми мали весілля, на третій день Різдва Христового, у 1996 році, відбулася хіротонія о.Василія в сан диякона, а вже в четверту неділю Великого посту Високопреосвященнійший владика Евфімій рукоположив його у священика. Пройшовши практику, батюшку призначили служити до гарячої точки села Петрівка і села Соломоново (Страж) Ужгородського району, де тривало міжконфесійне протистояння з греко-католиками.
Жили ми тоді в моїх батьків, але треба вже було їхати на приход. Там прийняв нас до своєї хати церківник, дав нам кімнатку, щоб ми певний період там мешкали. Отець Василій почергово щонеділі служив то в одному селі, то в іншому. Так ми жили десь півроку, я якраз була вагітна першою дитинкою. У нас поставала проблема із пропискою, і ще довелось переїхати жити на іншу квартиру до місцевих угорців. Сумка з речами була в нас завжди напоготові. То було важко, однієї ночі в те помешкання навіть закидували цегли з папірцями- погрозами. О.Василій змушений був відвезти мене до моїх батьків, а сам залишився там боротися зі всіма тими проблемами. Я ж була зайнята підготовкою до майбутнього материнства. Згодом вже й він не міг витримувати тієї складної обстановки , владика Евфімій направив його служити в с. Ірляву. Ми переїхали жити до його батьків в Андріївку – добиратися до Ірляви було близенько, до 2 км. Один рік послужив у тому маленькому селі і за указом архієрея був направлений у село Концово. Ми жили там у вагончику з трирічним сином (можете собі уявити?!) Вирішили зняти в Розівці квартиру і одночасно ж почали там створювати релігійну громаду. Так ми жили в Розівці на одній квартирі, далі на другій, третій… Протягом дев’яти місяців тривала боротьба за землю під храм, в той час нам, як громаді, хоч і важкувато, все ж дали зал для молитви у тамтешньому дитсадку. Уже тоді наші прихожани разом із священиком були непохитні і настоювали про виділення залу для храму. Із правоі сторони поля, як іти в дитячий садок ми встановили й освятили поклонний хрест – багато людей підтримувало це починання. 21 вересня, на свято Різдва Божої Матері до цього місця приїхала делегація із райради селищної ради і офіційно надала ділянку під храм. Радощам не було меж – храм будували всі разом! Як ми раділи, коли на храм піднімали купол! Нас підтримувало чимало священиків і хотілося б, щоб і тепер молоде духовенство було таким згуртованим, а не роз’єднувалося…
Я за проханням сільської ради пішла працювати начальником пошти, закінчила спеціальні курси і відкрила в Розівці нове відділення. Там пропрацювала 6 років, за той період відкрила відділення і у Минаї. Дивним чином якось все встигала – вранці треба було нагодувати робочих будівельників, відвести сина-першокласника до Ужгорода в школу, піти на роботу, знов покормити людей. Інколи дивуюся, звідки я мала ті сили?
Через сільраду було виділено земельну ділянку і жили ми тоді біля храму, який будувався – один чоловік дав нам просторий вагон, з якого ми облаштували оселю. Дехто нам казав, що коли ви вже почнете собі щось будувати, аби не жити у вагончику? Але о. Василій такий мав азарт побудувати храм, що йому не треба було ні машини, ні хати – деколи через це в нас виникали конфлікти. Бо я, як жінка, хотіла вже мати щось своє. Ми непогано жили у вагончику, але важкувато все ж. Згодом ми почали будувати будинок і вже у 2007 році, коли народився наш другий син, ми переселилися жити до хати. Тоді навіть робочі раділи й казали, що на кінець, слава Богу! (сміється – авт.).
Я вже була десь видихнула, що вже все спокійно, але той свій тернистий шлях не можу завершити, йду далі ним. Через певний період о.Василія направили до Ужгорода на приход храму на честь рівноапостол. кн. Володимира та кн.Ольги. Уже тепер маємо досвід і значить наш життєвий шлях назначений Богом і, можливо, не такий він вже й тернистий.
Ми прожили разом 21 рік і, знаєте, важке це було життя, але я його легко пережила. Може, Бог так дав, щоб я скоріше вийшла заміж, мала сили й була енергійною. Думаю, от якби теперішнім молодим матушкам це дати пережити… Адже теперішнє покоління дивиться, аби в майбутнього священнослужителя була хата, комфорт, автомобіль, прихід і дохід. Скажу, що я у свій час над цим не задумовувалася і все життя працюю. Сина Ваську в 1, 4 місяці віддала в дитсадок і пішла знову працювати, наразі десятий рік працюю на ринку. Деколи й не відчуваю, що я матушка (усміхається – авт.). Поспілкуватися зі старшими людьми біля храму, щось допомогти – це все мене зовсім не утруднює, а є стилем в житті, те,чим я живу.
Старший син Іван вчиться в КДАіС, завершує 3-ій курс. Він, бачачи наше складне життя, хвилювався перед вступом до семінарії, але я його завжди заспокоювала, що йому вже так важко не буде. Слава Богу, живемо добре, маємо двох діточок, все є, головне, щоби діти були здорові, аби старший став священиком і було кому помолитися за нас.
Що ж до побажань молодим дівчатам, то візьму наглядний приклад зі своєї сім’ї. Коли син привів дівчину до нашої хати, я подумала: “Господи, як я маю цій дівчині пояснити, що на неї чекає в подальшому житті”. Бо виходити заміж за семінариста – це дуже велика відповідальність і великий крок, адже в житті бувають такі моменти, де треба вміти проявити єдність, щоб двоє ступали в одну ногу. Майбутня матушка має дуже добре подумати, що надалі в неї будуть усілякі перепони. Кожна дівчина і моя майбутня невістка, в тому числі, мають дуже добре обдумати своє рішення. А то спочатку думають собі: о, вийду заміж за священика та буду собі пані! Бути матушкою – це велика відповідальність, тому що треба стати підтримкою для священика, мати порозуміння і йти попри все разом – до кінця. А не так, що настане важко і все – розлучаємось, я йду до своїх батьків, а ти собі живи сам по собі. І якщо людина хворіє, не полишати її, не падати духом. У випадках, коли розпадається священицька сім’я, то матушка ще якось влаштовує своє життя, однак священик все життя має прожити сам, в одинокості. Ось це для мене, як для матері, яка виховала сина, був би дуже великий удар. Деколи з подивом дивлюся на молоде священство, їхніх матушок, як вони не вміють перетерпіти. Мої батьки, хоч і були простими, але виховали в мені це терпіння.
Тому хочу побажати усім-усім дівчатам: виходьте заміж за семінаристів, але дуже подумайте чи зможете пройти шлях, неважливо, чи тернистий, чи рівний, але його треба буде долати як при негараздах, так і в благополуччі, разом.
Матушка Іванна, дружина протоієрея Василія Керецмана, священнослужителя кафедрального собору на честь Різдва Божої Матері м. Мукачева, голови Єпархіальних відділів – Молодіжного та Інноваційних проектів:
– Ніколи не хотіла і не думала про те, щоб стати матушкою. Взагалі крок у житті, що вів мене до цього, був не зрозумілий. До церкви з батьками ми ходили хіба що раз на рік – на Пасху. З майбутнім чоловіком ми познайомилися у студентські роки, коли навчалися на юридичному, а він ще й богословському факультетах. Він теж, до речі, не планував, що стане священиком, проте Богу перечити не можна – Він так звелів щодо нас обидвох і ми пішли тим шляхом.
Страх був і нікуди не подівся, бо з’явилася більша відповідальність. Я не відчуваю статус матушки, працюю і вважаю, що не потрібно прикидатися –хочу, щоб мене сприймали такою, яка я є. Добре розумію, що не підходжу на матушку по усталених стереотипах і стандартах. Тому й якусь критику сприймаю цілком нормально – знаю, яка я є і не ображаюся на певні оцінювання. Все ж, звісно, не хочеться і не приємно бути причиною для людського осуду й подавати поганий приклад. Як не крути, люди завжди дивляться за священиком і його матушкою. А друзі з великими очима дивуються, що я матушка, а чоловік – батюшка… Тому для мене бути дружиною священика – це і честь, і хрест, і велика відповідальність.
На початку сімейного життя доводилось проходити через стреси, емоції й багато чого пережити, навчитися чомусь новому. Взагалі ж, коли о. Василія повідомили про його хіротонію у сан священика, це був шок для нас двох. Він дуже хвилювався, так як планував служити тільки дияконом. Але я тоді підійшла до нього і сказала: «Так, нам буде ще важче, ніж тепер та ми будемо разом старатися це долати». Розуміла, що моя підтримка в той момент для нього є дуже важливою.
Жертва в ім’я сім’ї у моєму розумінні є тим, щоб просто відпустити чоловіка. Треба зрозуміти, що в нього це не просто робота, а покликання – я не можу бути цьому перепоною, а маю змирятися. І те, що багато часу чоловік зайнятий, не може приділити більше часу нам з донькою – на все це також є воля Божа.
Дівчатам же хочу казати, щоб не дуже бажали долі матушки. Як Бог влаштує, так воно й буде, не зациклюйтеся на подібному. Треба дуже добре подумати і бути чесними із собою – чи насправді вони того хочуть всією душею чи це просто неусвідомлений порив? Якщо Бог вибрав нас із батюшкою, раніше досить далеких від церковного життя, значить так мало бути і ми можемо нести цей хрест. А так просто бажати є зайвим, пустим і може не принести ніякої користі для самих себе.
Матушка Наталія, дружина протоієрея Юрія Синевича, настоятеля Свято-Миколаївського храму с. Чинадієво:
– З раннього дитинства я постійно відвідувала церковні богослужіння, так як зростала в сім’ї священика. Церква – це те місце, де ти розмовляєш з Богом. Тому церква для мене завжди була особливим місцем. Ще я відвідувала недільну школу, де вивчала різні притчі та Закон Божий. Над тим, щоб стати матушкою, я, звичайно, думала, але особливо не задумувалася. Доля розпорядилася так, що я зустріла семінариста. Познайомилися ми на весіллі, де був присутній і о. Юрій. Так все і почалося.
Зустрічались ми один рік, потім задумалися про весілля. Я, звичайно, знала, як це відповідально бути дружиною священика, але уявляла все зовсім по-інакшому. Ставши матушкою, я зрозуміла, що це не легко. Матушка – це опора для священнослужителя, його помічниця. Тому я завжди стараюся підтримати батюшку, інколи допомагаю йому у недільній школі. Крім того, працюю медсестрою, так як здобула медичну освіту.
Я ніколи не жаліла, що стала матушкою, так як для мене це велика заслуга від Бога. Дуже люблю відвідувати храм і просто не уявляю своє життя без недільної літургії. В нашому храмі дуже хороші прихожани, за такий короткий час ми знайшли багато друзів, які з повагою ставляться до нас.
Мої побажання для дівчат, які в майбутньому хочуть стати матушками – підтримувати священика, бути хорошою дружиною та матір’ю дітей. А також просити у Бога допомоги і Він не залишить Вас.
Матушка Іванна, дружина священнослужителя Мукачівського кафедрального собору на честь ікони Божої Матері “Почаївської” – протоієрея Василія Онисько:
– До Церкви я прийшла в зрілому віці, тому хотілось знайти просто людину з однаковим світобаченням. Хоча був один момент, коли подумала собі «як же це, напевно, благодатно, коли Господь посилає тобі майбутнього священика». І тепер розумію, що навіть просту думку Бог робить реальністю, якщо вона на користь (сподіваюсь)))).
За всі роки нашого навчання в університеті ми ні разу не пересікались. Тільки один раз зустрілись поглядами в храмі Ужгородського монастиря. І уже саме знайомство (через рік після того) теж відбулось біля храму, перед стартуванням православного табору «Камо грядеши» (1-й зліт). Там ми були вожатими. На той час я ще навчалась в УжНУ, а батюшка – звільнився з роботи (він був хіміком за спеціальністю, футболістом по факту, бо серйозно ним захоплювався)), і мав на меті вступати до Почаївської семінарії. Зі сміхом згадуємо першу думку о. Василія при зустрічі: «Ні! З цьою точно нич не буде!». Зустрічались десь 2,5 роки.
Боялась, і тепер боюсь, бо «кому багато дано – з того багато спросять». Друзі підтримали (до речі, кращих друзів, ніж, по істині, церковних – у мене не було). А батьки виявились першим випробуванням і в Церкві (як і для багатьох, думаю), так і у відносинах з майбутнім чоловіком-священиком. Було важко: погрози, слова про пакування моїх валіз, сльози мами, а до всього – о. Василій знаходився на навчанні в Почаївській семінарії, тому можливості поспілкуватись з батьками і їх заспокоїти не було спочатку. На жаль, я в батьків – єдина дитина, тому у них був великий страх, що нас відправлять після хіротонії десь далеко і стане дуже важко як матеріально, так і морально. Ну і, звісно, боязнь того, що матушка – це, ніби, каторга і «не перспективно». Та, на щастя, о. Василію вдалось віднайти правильні слова – і всі трохи заспокоїлись, а сьогодні, милістю Божою, розділяють з нами наші погляди на життя і Церкву, наскільки кожен може в собі це вмістити.
За спеціальністю, я – філолог-викладач української мови та літератури. Трохи працювала в школі, тепер працюю 5-й рік мамою)). Хотілося б реалізуватись, звісно, на педагогічній ниві, а, якби знайшлась робота у сфері церковній, щоб тут принести якусь користь – було б чудово. Та – ми плануємо, а Бог знає, як краще. Чоловік у мене, на щастя, не категоричний у багатьох питаннях. Та не забуває нагадувати, що, в першу чергу, я – мама, а уже потім працівник і кар’єрист)). І тут ми повністю однакові в думках.
Моменти висвячення у сан о. Василія – це моменти, які неможливо зрівняти ні з весіллям, ні з народженням найдорожчих у світі діток. Це страх, вдячність Богу, зворушення, відчуття явної присутності Бога, розуміння своєї внутрішньої неготовності, а разом з тим і бажання разом послужити Богу. Все одночасно. Жаль, що з часом ці почуття тускніють і ми забуваємо, наскільки все серйозно.
Жертва в ім’я сім’ї для мене – це, коли ти свою гординьку (любиму, дорогу, багато років до того виплекану)) всіми силами, кожного Божого дня відсікаєш, і живеш не для себе, і просиш Бога, в першу чергу, не собі…
Бути матушкою для мене – це і милість Божа, і Хрест, екзамен перед Ним, який частіше незданий, але Господь кожен раз дає можливість його перездати. Як допомагаю чоловікові? Інколи найкраща допомога від матушки «ПРОСТО НЕ МІШАТИ»(це не завжди гарно виходить)), ну, а потім все інше: підтримка, порада і т.д. А фізична допомога – наскільки це можливо з маленькими дітьми. 
З одної сторони, говорити, що сьогодні бути матушкою важко – не хочеться. Ззовні уже давно не ті вимоги і від чоловіків-священиків, і від суспільства. Важко в іншому плані: хороший священик не може бути таким же хорошим чоловіком і батьком. Тому що, у священика, котрий щиро віддає себе служінню, Церква стоїть завжди на першому місці, як і духовна паства. Жінка з дітьми, хоча вони і в серці, будуть десь там, на 3-му. Не тому, що він – чоловік поганий, а тому, що священик з нього кращий. Якщо родина стоїть вище служіння Христу і людям, то щось не так у їхньому духовному житті. Ось це прийняти важко, але необхідно для того, аби угодити Богу. Чесно скажу, коли бувають випадки непорозуміння і я намагаюсь поставити інтереси сім’ї на перший план, то совість після цього довго не на місці.
Щодо ставлення друзів, знайомих – не знаю: в очі добре, а поза ними – справа кожного.
Статус матушки відчуваю)). Особливо, коли дівчата і хлопці з братств, з котрими пару років тому їздила в автобусах, пила чай, їла з одної тарілки, розмовляла про все на світі, починають тобі на «ви» і «матушко»:)). Або, коли прихожани, які годяться в дідика і бабку, теж на «ви». До тепер це не можу осмислити.
Мої побажання дівчатам, що мріють бути матушками… Ой, дівчата)). Напевно, в першу чергу – бути чесними з собою, іспитувати своє серце, совість перед тим, як мріяти; уявити собі найзабутіше село, в яке можна потрапити після хіротонії чоловіка, дохід в 500 грн. на місяць, зустріч з рідними – раз у кілька тижнів, бо далеко не всі служать у соборах, великих селах, мають гарних церковних прихожан. Треба відрізнити, де романтична мрія, а де – щось глибше. Хоча, чесно кажучи, я таких дівчат ніколи не розуміла до кінця. Інколи простий християнин має в собі більше духовних достоїнств, ніж священик. І поводити себе по-християнськи лиш тому, бо «я матушка» якось не зовсім чесно, думаю. В будь-якому соціальному положенні ми маємо прагнути пізнати Бога своїм життям і серцем. Якщо в Церкві жінку держить тільки, «бо я попадя» – шкода. Ну, а, якщо хтось уже на дорозі до життя з майбутнім священиком, постарайтесь бути для нього не тільки хорошою господинею в майбутньому, матір’ю його дітей, але й підтримкою, щоб його проблеми були і вашими, його інтереси були вашими інтересами; будьте цікавою жінкою, з котрою можна поспілкуватись на важливі для нього теми; вчіть церковнослов’янську мову, щоб уміти читати тексти на церковній мові, трошки читайте догматику, вчення святих отців, поки ви маєте на це час і сімейні клопоти не забирають його у вас. Це необхідно не тільки для матушки, а й для кожного християнина. А головне – будьте справжніми, правдивими перед Богом і коханою людиною! І неважливо – це майбутній священик, чи простий тракторист.
Розпитувала Ольга ПАЛОШ
Фото зі сімейних архівів
