Цей тиждень ознаменовується професійним святом працівників ЗМІ – журналістів. З нагоди цього ми завітали до відомого Дмитра Кешелі – заслуженого журналіста України, письменника, драматурга і сценариста, який плідно співпрацює з Мукачівською православною єпархією.
– Дмитре Михайловичу, професії журналіста і письменника були вашою мрією з юності?
– Про творчість я ніколи не думав і не мріяв бути журналістом, бо жив в абсолютно інших часах і при іншій системі. Як знали казати тоді «попа й дяка з тебе не буде, а в колгосп підеш працювати». Проте з малого малку я страшезно любив читати художню літературу, мене вабила книга, тому я й вирішив вступати на філологічний факультет. Отак під час навчання почав щось писати, але не можу сказати, що це було чимось усвідомленим і із якоюсь метою – просто писав, як і всі в молодому віці. За запрошенням знайомого, випадково пішов на радіо і так, ще під час навчання, студентом працював позаштатно. Пригадую, написав був радіонарис про мукачівську Червону гору, який дуже всім сподобався. Уже як закінчував університет, мав направлення на роботу від Закарпатської Держтелерадіокомпанії, в якій офіційно працював з 1974 року і до 1 квітня 2015 року. Пройшов трудовий шлях від простого кореспондента і до першого заступника генерального директора, а згодом директора редакції творчих і художніх програм.
25 років пропрацював на радіо і не думав собі, що буду створювати фільми – хоча п’єси писав і мав уявлення процесу роботи. Проте спонукав мене до спроби зняття кінострічок один випадок: я зробив зауваження одній журналістці з телебачення, що не так треба було робити певне відео, а вона відповіла хай я покажу і зроблю краще, ніж вона. Ну я тоді не розсердився, а, навпаки, мене це зачепило, аби дійсно спробувати створити щось. Перший мій відеофільм був про Великі Лучки, під назвою «Мова любові». Сценарій я писав сам, режисуру здійснював також я, а на зйомки брав оператора. І коли та журналістка подивилася цей фільм, то сказала: «Тепер і ви маєте право робити нам зауваження, тому що так, як ви зробили, з нас ніхто не зробить». Після того я зробив більше 20-ти кінофільмів на різні теми. Хочу відзначити, що фільми я не робив під замовлення чи з якихось комерційних мотивів. Як правило, під час створення фільмів складаються кошториси, бо треба і акторів наймати і т.п. Однак я ніколи не думав чи будуть гроші, чи ні, але завжди люди працювали зі мною. 
– Ви, в тому числі, є автором сценаріїв низки документальних фільмів про постаті та історичні визначні місця Мукачівської православної єпархії…
– Так, мене зацікавлюють значимі духовні постаті. Керуючий єпархією, владика Феодор чи хтось інший не просили мене про те, а я сам сказав, що хочу це зробити. Ясна річ, вони мені допомагали під час зйомок, щоб були погодження і т.п. питання технічного плану.
Фільм «Ключі від брами Господньої» – про духівника Мукачівської жіночої обителі, архімандрита Василія (Проніна), я виявив бажання створити тому, що ще, коли мені було 6-7 років, неподалік Клячанова, на горі Ловачці, монахині монастиря приходили й обробляли виноградник. І ось одного разу була така картина: на боргазі ми з дідом та бабою клали вогнище, пекли картоплю, серед гостей був секретар компартії, голова колгоспу, тобто місцеве й районне начальство. І тут під’їжджає машина, з якої вийшов красивий монах з бородою – то був архімандрит Василій (очевидно він приїхав, аби підписати якісь документи). А влада ж то сиділа безбожна, і що мене найбільше вразило, коли він вийшов із машини – всі встали! З такою пошаною встали і кажуть – це отець Василій! 
Він скромно вийшов, привітався – ось це запам’яталося на все життя. Пройшло багато років і потім я вже стежив за його діяльністю – він друкував щось у Мукачівській райгазеті, постійно мав зв’язки із навколишніми селами й людьми. Уже після того, як він помер, я й далі все більше наближувався до його праць.
І якось у розмові з владикою, який був у о. Василія келійником, я сказав, що хотів би відзняти про старця фільм. Владика ж, звісно, з радістю благословив на це. Я не обіцяв, а казав, що спробую, бо розумів, яка величезна глибина постаті й скільки матеріалу треба прогортати, щоб створити якісний документальний фільм. Мені потрібно було вибудувати драматургію, відшукати важливі у мистецтві деталі. Під час цієї роботи мені здавалося, що архімандрит десь сам із Небес допомагає мені: знаходились такі матеріали, що я просто вражався. За життя о. Василій був не публічною людиною, не любив фотографуватися, але все ж вдалось віднайти рідкісні відеокадри з ним.
Свого часу, на поч. 90-х років, письменник Дмитро Угляренко знімав програму про Мукачівський монастир і розповідав мені, що зустрічався з Проніним. Я згадавши про це пішов до фільмотеки і одразу ж якась сила повела мене до полички, де я прямо витяг касету «Мукачівський і Грушевський монастир». Однак програма була відзнята на широкій плівці, а апаратів, які б її «прочитали» ніде не було, я міг тільки здогадуватися чи є на ній архімандрит. Тому зв’язався з київським товаришем з Українського телебачення, який і допоміг мені передати касету на кіностудію Довженка, де й проглянули, що там є живий архімандрит Василій. Проте сталося непорозуміння і після перепису касети у потрібний формат, її надіслали не до Закарпаття, а в Запоріжжя. Фільм «Ключі від брами Господньої» вже мав виходити до глядачів, тому ми випустили його без цих кадрів живої бесіди архімандрита. Вже згодом використали їх у фільмі про Мукачівський монастир – «Гора Боголюбивих ангелів». 
До слова, кінофільм «Ключі від брами Господньої» отримав визнання і титулований різними преміями, транслювався по різних каналах. Також цікава для мене деталь: у день, коли ви мені зателефонували й домовлялися про інтерв’ю, за кілька годин після цього мені повідомили, що по всеукраїнському каналі транслювався цей фільм. Для мене це є символічним і очевидно показує покровительство архімандрита Василія (Проніна).
– Бажання відзняти кінострічку про Мукачівську жіночу обитель, мабуть, пов’язане із тим, що ви недалеко мешкаєте від неї?
– Ще з дитинства у мене дуже світлими залишилися спогади про Мукачівський монастир. Зі свого рідного села Клячанова, ось через гору перейшов і вже в Мукачівському монастирі. Пригадую величні свята, які були чимось неймовірним, те, як ми чекали Богородичного свята, щоб з бабусею та рідними піти до монастиря. У кінці 50-х на початку 60-х рр. люди туди з’їжджалися зі всього Закарпаття, на возах – це для мене був наче так званий Вавілон. Там продавали все, що ти хотів: пацьорки, цукерки і т.д., а ми діти чекали того дня, нас все те вражало і ті казкові картини, те торжество навіки залишаться в мені. Я розумів, що мені треба розказати про ті враження, однак вже лише у зрілому віці відчув поклик з Небес, що мушу те зробити. 
Ще один фільм «Поселені у серце небеса» – про керуючого Мукачівською православною єпархією, владику Феодора. Владика не дуже бажав цього, але я попросив, що доки живу, хай зроблю, бо далі не знати чи хтось робитиме такі речі. Я мав на меті зобразити його як правонаступника о. Василія (Проніна), а не як керівний церковний чин. Вважаю владику великим інтелектуалом, дипломатом, людиною внутрішньо й духовно багатою, яких мало серед церковного керівництва. Він не є чином, а покликаний до цієї справи Господом. Його широка зацікавленість флорою, фауною, те, як він спілкується з людьми – у цьому всьому я побачив продовження архімандрита Василія. Мене вразила і та книжечка-молитвослов, до якої він записував молитви…Такі Люди як владика, гуртують суспільство!
Також я готував кінострічки і про постатей Мукачівської греко-католицької єпархії. Тому що мені цікаві духовні постаті, які у важкі часи допомагали духовно вижити нашому народу і я їх не ділю за конфесіями. Так вийшли у світ фільми про єпископа Теодора Ромжу «Осіння Голгофа», відомого священика з Бобовища Августина Янковського – «Коли повертаються пророки» і «Це ми, діти Твої, Господи» – про єпископа Івана Маргітича.
Також за трилогією моїх романів вийшов кінофільм «Молитва за втраченими світами» – як ностальгія за втраченими в часі світами дитинства, спогадів і т.д. Один з останніх моїх фільмів «Загублені в пісках часу» – про міністра Кабінету міністрів Бенеша Павла Цібера, що рятував наших земляків від концтаборів.
– Разом зі священнослужителями Мукачівської православної єпархії, три-чотири роки тому, ви запустили духовно-просвітницький проект «Цілюще слово», з яким відвідували різні заклади й монастирі…
– Цей проект був ідеєю Василя Густі, голови Закарпатської організації Спілки письменників. Ми запропонували єпархії цей проект і владика та священики дуже підтримали. Ми справді їздили до шкіл-інтернатів, будинків престарілих, дитячих таборів, монастирів. Цей проект був насичений, ми бесідували, дарували авторські та інші книги від Спілки письменників і, таким чином, формували невеликі бібліотечки для кожного закладу. Згодом я вийшов на пенсію і через різні обставини, як і об’єктиві, так і суб’єктивні проект призупинився, але все ж існує. Тому, думаю, що до цього проекту можна буде повернутися знову.
– Що у вашому житті значить Бог?
– Це не просто сказати й можна по-різному говорити. Бог – це духовний компас, який веде мене по життю – отак одним словом. Я не є релігійним фанатом, але виховувався у релігійній, з моральними принципами родині і десь на генетичному рівні, як казав архімандрит Василій (Пронін), молитва передається нащадкам. Мимоволі, навіть працюючи в ідеологічній організації, я ніколи не дозволяв собі працювати на свята, коли став керівником, то давав підлеглим можливість вірити. Я й сам завжди вірив у Бога, а Біблія для мене є збірником всіх знань людства, адже в ній можна віднайти основи філософії, механіки, математики, людської мудрості. Також притчі Соломонові чи творіння Еклесіаста для мене є вершиною філософської поезії. Я не просто так читаю ці книги, а сприймаю їх як послання Господа людству і із них черпаю знання та пізнання світу, які ховаються між рядками.
– Як ви познайомилися з владикою Феодором?
– Чесно вам скажу, у мене таке враження, що я його знав усе життя. Навіть важко пригадати, як ми познайомилися… Я координував випуск релігійних програм «Одкровення», «Духовні обрії» та ін., і треба було записати програму з владикою до свята, так ми перетнулися і познайомилися. Однак дізнався я про нього трішки раніше від журналістки Наталії Іванівни Шпак, яка передала мені від владики вітання й позитивні враження від фільму про Августина Волошина «Гіркота солодкої землі».
Кажуть, щоби пізнати людину треба з нею з’їсти пуд солі, а я, коли познайомився з владикою, не відчув ніякого між нами бар’єру, навпаки, моментальну відкритість, як то кажуть, без пуда солі. У мене по життю є сильне чуття на людей, свого роду внутрішній навігатор і якщо людина не дуже позитивна, в мене відразу виникає дискомфорт, я не можу з нею довго спілкуватися чи бути відвертим, навіть якби й хотів, мене щось стримує.
Я в принципі людина відкрита, бо таїти нічого, але не з кожною людиною сходжуся, а з ним ми плідно співпрацювали. Про багато речей, які мені потрібні в творчому плані, я в нього можу спитати і він завжди пояснить і, приємно, що про деякі питання зі мною порадиться, тому маємо товариські стосунки.
– Свій талант до письма вважаєте талантом від Бога?
– Кажуть, що талант це дар Божий, а я кажу що це, навпаки, покара Божа і, я б сказав, хвороба. Ось скільки я книг написав, видав, але нічого не нажив на тому. У той же час є графомани, які клеплють книжки і на тому живуть. Єдине, що обійстя придбав ще давніше, коли за книги щось платили, тепер же самому треба щось внести, аби видати. Та й то я все власними руками планував, будував, щоб належним чином зробити і упорядкувати. Але зате це все моє! Ніколи в житті не ставив собі за мету писати чи знімати для того, щоб заробити чи комусь сподобатися. А завжди працював сам для себе, у своє задоволення. Хто пише чи творить для себе – робить це для всіх, а той хто творить для когось – творить для корзини. Не люблю давати інтерв’ю і ніколи не прагнув ні визнання, ні слави, бо є одне визнання зробленого – від Господа!
– Живете в мальовничій місцині, яка, мабуть, надихає на творчі ідеї?
– Мальовничою її роблять людські руки. 30 років тому, коли прийшов сюди, то тут була хаща, все заросле… Ми живемо в Клячанові з березня по грудень, взимку ж, коли стає холодно, їдемо до Ужгорода на квартиру, бо тут страшна печаль і нудьга. У важких трудах, в поті чола заробляю тепер свій хліб насущний. Я страшно люблю землю, генетично відчуваю себе селянином – кожного ранку встаю о шостій годині і до 9 вечора обов’язково копаю, скошую траву, ходжу за грибами і т. д. Уже й сьогодні ходив по гриби (усміхається – авт.). Разом з дружиною Надією доглядаємо обійстя вдвох. Двоє дітей, дочка Леся та син Тарас, вже дорослі, мають свої сім’ї, а ми радіємо трьом онукам.
Замість спортзалів і різних зарядок обробляємо 1 га землі, адже маємо і керт (огород – авт.), і виноградник. Я спокійно можу купити собі міх картоплі і не орати, не садити її, але так є мотивація до життя – я тим живу! Втішаємося прегарним кущем жасмину.
На жаль, цього року врожай невеликий, бо все обмерзло. Та я завжди кажу: не постійно все може бути добре, дякувати ж Богу за те, як є! Маємо припаси з минулого врожайного року, тож якось переживемо.
– Дмитре Михайловичу, як вам вдалось знайти гармонію між професіями журналіста і письменника, які досить-таки різняться по методах роботи…
– Це все дуже індивідуально, в мене ці дві професії були нероздільні одна від одної – одна допомагала й спонукала іншій. Будучи головним редактором сільськогосподарських передач їздив по області, майже всі села об’їздив, зустрічався з дуже багатьма людьми, записував усілякі народні приповідки, які згодом використав у творах. Це все дала мені журналістика. У ті часи також популярними були художні нариси, які я й писав. Тому не можу сказати, що те чи інше мені заважало. Думаю, якщо б працював у сучасній журналістиці, то вочевидь воно би мені заважало, адже треба бути дуже оперативним, сухим. І тоді були журналісти-репортери чи новинарі, але були на плаву й художньо-публіцистичні жанри.
Згодом я перейшов у редакцію літературно-мистецьких програм, що стало мені ще ближчим. Загалом журналістика мені, як письменнику дуже й дуже багато дала пізнати грані життя. Завжди кажу: тем поганих не буває, а бувають погані письменники чи журналісти. Якщо в тобі дрімає талант письменника, рано чи пізно, ти це використаєш, тому що творчість відкладається, наче жир в організмі. Буває минає час і раптом проявиться те, про що вже й забув. Мені, наприклад, шукати теми не потрібно, тому що в мене настільки багато багажу досвіду, що якби я ще 100 років жив, то не освоїв би всього, що маю. Минулого року вийшли три моїх романи, цього року теж щось готується – працюю над творами для дітей, а то все мої діти просили написати щось для них, а я так і не написав. Тому тепер відчуваю певний борг перед ними і вже готую для онуків книжечку, пишу оповідання. Стараюся працювати в різних жанрах: комедія, трагедія, філософські твори, щоб мозок не застоювався. Бо так само, як жінка, коли їй щось набридне біжить чи то на шопінг чи в салон краси, так і письменник має змінювати образ, а то інакше заскорузне і буде нудним, повторюватиметься.
Я не вчився ні на телевізійника, не вивчав теорії, як будувати кадри, режисуру, драматургію чи якісь закони, а завжди мав внутрішні бачення й закони, за якими завжди йшов. Тому дуже щасливий, що ніхто ніколи мені нічого не нав’язував.
– З якими словами можете звернутися до своїх колег-журналістів з нагоди професійного свята та загалом до всіх читачів?
– Протягом життя людина переоцінює саме життя, його обставини. Ще в молодості мені бажали: хай Бог дасть тобі здоров’я, а я все собі думав, що краще би ви мені дали щось, а не якесь здоров’я бажали. А тепер я хочу найщиріше побажати всім від Господа здоров’я, бо буде воно – все собі заробите, купите, створите! А також зичу всім миру, спокою і благодаті! Нікому не бажаю багатства, тому що воно розбещує людину…
Життя нам завжди чинить опір і у боротьбі з цим опором, ми пізнаємо, переборюємо себе і здобуваємо самих себе в цій боротьбі. Я був свідком, як дуже багато талановитих людей, які відчували, що щось досягли – гинули. Коли ви відчуваєте, що вам все добре, все маєте – бійтеся, бо тоді почалася деградація. Якщо ж людина усвідомлює свою недосконалість, вона бажатиме подолати її і матиме завжди великі перспективи. Особисто я завжди відчуваю у собі недосконалість, незадоволення і молю Бога, аби завжди таким був – значить тоді є мотивація для життя, для творчості й постійного руху.
Спілкувалася Ольга ПАЛОШ
Фото: Віталій МУХА
