Освячені отці і браття!
Основа всіх заповідів Божих є послух. Послух встановив Бог, на початку між ангелами на небі, але ті які не слухали Його, а згорділи, впали і зробились демонами.
Впісля дав його Адамові в Раю, наказуючи йому щоб не їв з дерева знання і не слухаючи Бога, до смерті і до аду, з всім родом людським, впав.
На решті показав послух Сам Господь наш Іісус Христос, слухняним зробився Отцеві Своєму аж до смерті на хресті. Так само Св. Апостоли слухали Господа нашого Іісуса Христа аж до смерті. Один з них незберігав послушність і загиб, тобто Юда продавець. А від Святих Апостолів перейшов послух до всієї Церкви християнської, а ті що ввірували, все що мали „… приносили та й клали в ногах в Апостолів” (Д.А. 4, 32-35). Один, на ім’я Ананія із своєю дружиною Сапфірою сховали і затаїли частину з заплати і зразу впали й умерли обидвоє (Д.А. 5, 1-10).
Впісля, послух перейшов до монашого чину і до спільножитства святих отців, які зберігали послушність і відсічення власної волі і власного розсуду, живучи в порозумінні один з одним, до смерті їхньої, без нарікання і протистояння.
Один з святих отців, провинившись, говорячи про якусь то річ що належить йому, дістав канон стояти при дверях церкви і трапези, роблячи поклони і просячи прощення від тих хто входив і виходив.
А істинна послушність є слідуюча: не думати що служить людям, а Богові. Бо хто служачи думає що служить людям жодної нагороди не буде мати.
З послушності народжується смиренність, а смиренність є основа всіх заповідей, подібно тому як любов є вершиною всього.
І знову, силуйтесь всією силою сповняти заповіді Божі, хоронячись навіть кожного слова пустого, бо треба нам буде дати відповідь за нього в день суду як сказав нам Господь наш Іісус Христос (Мт. 12,36).
Хороніться зарозумілості, жартів і сміху, які віддаляють дар Божий від людини.
Ні в якому разі хай не сміє хтось поглядати відважно в обличчя чиєсь, а молоді щоб хоронились бесіди один з другим без благословіння духовника свого, або іншого духовника. Отримавши благословіння бесіда хай не тримає більш як чверть години і то хай буде потрібна річ на яку пішлось один до другого.
На трапезі не можна говорити, навіть і корисну річ, а споживаючи їжу треба думати про кари пекла, про Суд, про смерть, і себе осуджувати, тому що недостойно споживаємо і п’ємо, бо і той богач розкошувався в цьому світі, а в тому світі карається в пеклі, або споживаючи їжі можна молитись.
Треба хоронити мовчання рахуючи що ми недостойні говорити. Треба смиритись, рахуватись найгіршими від всіх і нездібними для будь якої доброї речі. Всіх нам треба шанувати побожно, маючи їх за святих, за ангелів Божих і за Апостолів Христових. Себе самого треба рахувати (монахові) недостойними проживати разом з браттями, рахувати себе найгіршим, тим якого треба милувати.
Так само, всі ви повинні змагатись здобути це велике діло, самодогану, завдяки якої стоять і хороняться всі інші добрі вчинки, а без самодогани, або осудження самого себе, як кажуть святі отці важко зможе хтось перебувати в добродушності.
Отже майте самодогану, як дихання, незабутню, бо живучи без неї ніколи не здобудете смиренність і розквіт душам вашим, а задоволення, марну славу і гордість.
Самодогану треба зберігати в тайні серця і в думці нашій перед Бога, щоб про це ніхто не знав крім Єдиного Бога.
Рахуймо себе найгіршими від всіх людей, від початку і до кінця світу і що ми порох і попіл, під ногами всіх і на споді всього творіння і найзлі від всього творіння, винуваті вічної кари.
Також силуйтесь досягти досконалу любов, яка є вершиною всіх благ, бо написано є: „Бог є любов і хто перебуває в любові, в Бозі перебуває і Бог в ньому”.
Істинна любов є та що любить всіх однаково: великого і малого, молодого і старого, всіх однаково: славного і убогого, того хто тебе шанує і хто тебе очорнює, того хто на високій посаді і того хто звичайний.
Всіх однаково треба любити, але пошану не всім однакову давати, а кожному за достойністю і за віком, тобто шанувати сильніше старого ніж молодого, того хто на високій посаді ніж звичайну людину. Треба шанувати всіх за їхнім станом, оцінювати і шанувати отців духовних, виявляти до них послушність і благочестивість бо „вони є очі і вуха мої”.
Священиків і дияконів (яких і я також, – знає тільки Один Бог серце моє, шаную і маю їх як ангелів Божих, як тих що служать Богові і Святому Жертівнику по ангельськи) і ви повинні шанувати так як я їх шаную.
Архиієрея шаную і бачу його як Христа Спасителя нашого (знає Бог що не брешу). Так і ви браття робіть.
Три дії є що спасають людину, без яких не можемо спастись, Перша дія є мати правдиву віру, тобто вірити в Святу Тройцю – в Єдиного Бога що в трьох особах рівних між Собою, рівно поклоняємий і рівно славимий, Єдин Бог істинний.
Подібно того як Бог є Один, так само одна є істинна віра, правдива християнська, в якій є надія на спасіння, а в інших вірах нема надії на спасіння.
Друга спасаюча дія: заповіді Господні, що в Євангеліях і добрі діла, що в науках святих отців хоронити і сповняти.
Третя спасаюча дія: дар Божий приходячи, спасає того хто правовірний та має добрих вчинків. Але дар Божий не приходить на того хто їсть, п’є, спить, жартує і марноту шукає, якщо не буде подвизатись всією силою, старанністю і любов’ю з страхом Божим та з засмученним серцем, хоронити всі заповіді Божі і науки святих отців, бо віра без цих вчинків мертва є, так само і ці вчинки без віри мертві є.
Але, тоді коли з’єднюються віра з заповідями і науками святих отців, тоді маємо надію на спасіння і дістаємо вістку милості Божої ще перед смертю, тобто: покору, сльози в молитві, лагідність, жаль, терпіння, смиренність, страх Божий, любов і радість духовну.
Ще треба бути уважними кожному як ходить, щоб мати добрий порядок, тобто тоді коли проходить один біля другого, хай схилить голову, руки хай має складені на поясі, але не спущені вниз, або хитаючи ними як миряни. Голову хай не завертає сюди і туди, очима, так само хай не шукає сюди і туди, але щоб дивився вниз.
Щодо перебування в келії, хай не буде в марнотратності і бездійності, але або щось писати, або щось читати з кних святих отців, або щоб здійснювати якусь рукодіяльність, думаючи на смерть і на кари, думаючи на заплату згідно вчинками кожнього, бо сидячи бездіяльно, монах навчається всякого зла.
Також правило Церкви всією силою кожній хай хоронить, бо страшну відповідь дадуть ті що з наклепу та з лінивства не стараються виконувати правило. А ті що в кухні, або на інших послушностях монастирських, або ті що хворі не будуть осуджені якщо не зможуть хоронити правило.
Монахові належить шанувати середу і п’ятницю точно так як в Великому Пості, навіть понеділок треба монахові шанувати так як шанує середу і п’ятницю.
Велику увагу треба дати Сповіді. Треба сповідатись правдиво і часто, тому що є такі які не сповідаються правдиво але з звички йдуть до духовника і кажуть: „прости нам наші провини”. Вони не кажуть правдиво прогрішення, щоб дістати канон та прощення і здається їм що сповідаоись; такі дадуть відповідь в день Суду, не маючи ніякої користі з такої сповіді.
Ті що незміцненні, що немічні, якщо можливо треба сповідатись їм кожної днини. Ті що є укріпленні, треба щоб йішли до духовника сповідатись раз на три дні.
Якщо станеться так що не згрішить хтось однієї днини (що є неможливе) ради благочестивості хай пійде з поклоном до духовника говорячи до нього: „За молитвами отця старця і святості твоєї і святого собору покрив мене Бог”.
Ніхто хай не осуджує брата свого, бо тоді Самого Христа осуджує. Що говорить нам святе Євангеліє?
– „Істинно кажу вам: все що ви зробили одному з найменших братів Моїх, Мені ви зробили” (Мт. 25,40). Отже, хто не вірить осуджуючи брата що осуджує Христа, той не вірить ні в Св. Євангеліє.
Переклав з румунської мови з книги
„Св. Паїсій з Нямцу: Слова і духовні письма”. – Т. 2. – Кішінеу, 1999, – С. 228 – 233.
Протоієрей Др. Микола Лаурук