21 грудня 2007 року в Києво-Печерській Лаврі на засіданні Священного Синоду Української Православної Церкви, духівника Мукачівського монастиря, архімандрита Феодора (Мамасуєва) було обрано єпископом. Наступного дня відбулося його наречення, а вже 23 грудня архієрейська хіротонія, яку очолив Предстоятель Української Православної Церкви, Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України.
…Пройшло 10-ть років! Древня Мукачівська єпархія − оновилася, стала міцнішою. З приходом владики Феодора вона відразу активно інтегрується в соціум. Живе біллю людей, старається бути біля епіцентру горя та несе благу звістку про Воскреслого Бога. В ці дні ми хотіли б розповісти про нашого архієрея словами його близьких людей: рідної мами, монахині Серафими та його хресної мами − Марії Поручник. Текст подається за статею: Машіка Олег. Материнство – священний обов’язок // Православний Літопис. – 2013. – № 3. – Травень-Червень. – С. 26-29; а от спогади хресної − публікуються вперше.
Слово «синок» може сказати тільки мама
Мама… Найкраще слово у світі! Воно з невеликими видозміненими філологічними та синтаксичним формами і звичайно фонетикою звучить у всіх мовах світу майже однаково! Через неї нам дароване життя, вона віддає нам безмежні години часу, сил, любові та тепла…
Владика Феодор дуже часто нам, священнослужителям та вірянам говорить такі слова:
«Радійте поки є на світі людина, яка може Вам сказати слово синок або доню. Мама нас носить дев’ять місяців під серцем, потім кормить грудним молоком, і все життя носить в серці».
Хто може краще розповісти про свого сина, як мама? Ніхто! Тому і ми вирішили через спогади матушки Серафими зробити екскурс в період дитинства та юнацького становлення нашого владики.
«Були випадки, коли батько питав: «Що там Сашко бубнить у своїй кімнаті? Казала, що напевно вчиться, але я знала, що він читав молитви»»
Перш за все дякую Богу, що дав мені такого сина. Виховувати його довелося у непрості часи, але це навпаки гартувало і укріпляло його і нашу віру.
Наш маленький Сашко народився 4 листопада 1966 року в Самборі. Мій чоловік тоді там служив у військовій частині де ми і жили. Народився в день молитовної пам’яті ікони Божої Матері «Казанської», що вже було дивним для нас.
Пригадується, як в ті часи, не можна було ходити в храм і там хрестити дітей. Він прийняв хрещення в храмі о 12-ій годині ночі, куди ми з чоловіком його носили в тайні від усіх…
Владика приходив зі школи, ставив за порогом свою шкільну сумку і навіть не пообідавши одразу навідувався до своїх улюблених тварин і аж потім йшов обідати. Багато часу проводив в саду та на городі де мав свої грядки на яких вирощував особливі сорти троянд.
Як і всі діти, мав шкільних приятелів, але часто полюбляв проводити час наодинці. Були випадки, коли батько питав, що там Сашко бубнить у своїй кімнаті, я казала що напевно вчиться, але я знала, що він читав молитви.
Перший раз він пішов до храму з дядьком Миколою ще десь у першому класі. У восьмому класі почав прислуговувати при храмі на честь Різдва Богородиці в Самборі.
Був у дуже гарних відносинах з отцем Іоанном Швець – місцевим священиком, який за словами самого владики дуже сильно вплинув на його становлення та духовний розвиток і якому він безмежно вдячний.
Одного разу владика в бесіді з журналістом відмітив: «У нас дома крім бабці ніхто не ходив до храму, тільки на великі свята. Я і сам дивуюся донині промислом Божим, який у моє серце вклав істинну любов до Бога, потяг до божественного, до храму. Я справді жив тим, що кожен вечір піду на вечірню службу у Божий храм, я з тим вставав і лягав, з тим сідав за парту і вчив уроки».
Владика будучи ще малим частенько виписував молитви з церковних календарів. Я пам’ятаю, як він переписував цілі молитвеники у простих блокнотиках. Купував собі настінні календарики, а вони тоді були не кольорові, а чорно-білі. З них вирізував іконочки і приклеював собі на сторіночку де записував молитви і по них молився. Його юна душа вже тоді щиро бажала духовності.
Десь у другому класі пошив собі чорними нитками для свого, власноруч зробленого молитовника білий мішечок. Він завжди боявся когось образити.
В одному зі своїх інтерв’ю сам про себе владика одного разу сказав: «Після того, як у першому класі навчився розпізнавати букви та опанував ази грамоти, купив коричневого блокнота. Ходив до місцевих бабусь і з їхніх молитовників переписував до нього молитви. На той час молитвослови були рідкістю. Блокнот зберігаю, як цінну пам’ятку. Він для мене є дуже дорогим. Мене ніхто не заставляв молитися. Все робив за покликом серця. Ще тоді, у ранньому дитинстві, захотів стати священнослужителем».
«Маленький Сашко – завжди всіх жалів»
Про період дитинства та юнацтва владики згадує і його хресна мама, – Марія Поручник…
«Маленький Сашко ріс слухняним, м’яким хлопчиком, який завжди всіх жалів. Батьки не мали проблем з його вихованням. Дитина була слухняна, уважна до оточуючих. Олександр міг будь-коли принести додому безхатнє кошеня чи цуценя, при цьому сам доглядав за твариною. Хлопчик міг годинами просиджувати і спостерігати за курчатами, качатами і голубами, які були у них на господарстві. Він дуже любив природу на якій із задоволенням працював, вирощував плодові дерева, різні рослини. Хлопчина завжди був радий гостям, дружив з сусідами. Був чуйний, уважний. Не вмів відмовляти іншим допомогти.
Його найкращими вчителями були батьки, які вчили любити Бога. У ті часи, коли Сашко був підлітком, не можна було ходити до храму, говорити про Імя Боже. Але це не заважало йому часто бігати в Божий дім, молитися. І це приносило йому справжнє щастя. Пригадую, як хлопчина часто переписував молитви, де тільки міг знайти їх, у власноруч зроблений блокнот.
Олександр дуже шанобливо ставився до релігійних свят і любив святкові дні. Багато різних перешкод було на його шляху, але це не зупиняло його йти до своєї мети – служити Богу».
«Чоловікові часто говорили, що син неправильно думає, а Сашко все рівно бігав в храм»
Крім нас з батьком в плані віри в сім’ї для нього суттєвими наставниками звичайно були ще свекруха і дід, який був дяком. Блаженніший митрополит Володимир якось мене запитав: «Чи Ви били в дитинстві владику? Я відповіла: «Не було навіть за що сварити, а не те, що бити. Була золота дитина». Я на збори в школу ходила як на свято. Всіх дітей сварили, батькам давали зауваження, а нас завжди хвалили, що у нас гарна, чемна дитина. Слухається вчителів, гарно вчиться. Що цікаво: його ніхто не заставляв вчитися ні в школі, ні в технікумі.
Раніше так не ходили в храм, як зараз. Тоді ходили потайки. Він часто ходив в храм ще в технікумі, за що часто викликали чоловіка і говорили, що син неправильно думає, а він все рівно туди бігав. Він дуже любив релігійні свята, особливо свято Успіння Пресвятої Богородиці. Пам’ятаю, ночами не спали і готувалися до свята…
Протоієрей Олександр Монич,
голова Інформаційного відділу
