Калина Федорівна Гулович – постать, яку добре знали вірники Мукачівської православної єпархії та паломники монастирських обителей – на її неординарний та неповторний спів було не можливо не звернути уваги. Спілкування з нею справді показувало її проникливе та шанобливе ставлення до прославлення Бога своїм голосом. Завжди говорила, що без церковного співу не може жити.
24 жовтня 2022 року Калина Федорівна відійшла до Господа, та її мудрі думки назавжди залишаться в пам’яті. Пропонуємо до Вашої уваги архівний матеріал 2017-го року з православною жінкою, яка протягом усього свого життя величала Господа у церковних піснеспівах.
– Калино Федорівно, розкажіть трішки про себе…
– Народилася я 18 листопада 1934 року в селі Верхні Ворота Воловецького району. Із 24 років почала співати, мабуть, перейнявши цей хист від свого дідика, який дуже гарно знав співати.
Вчилася у сільській школі, але так, як тоді тривала війна, то було важко продовжувати навчання, майже неможливо. Будучи ще дівчиною мала велике бажання йти в монашки до монастиря. Але добиратися самій до Мукачева в післявоєнні роки теж було нереально. Тому я згодом вийшла заміж. Однак і тоді дуже плакала і до сьогодні маю в серці великий жаль, що не пішла в черниці прославляти Бога.
– Відрадно, що в своєму житті ви все ж знайшли можливість це робити, навіть маючи сім’ю. Цікаво, як ви захопилися виконанням церковних піснопінь?
– Я дуже любила співати церковних пісень, на різні свята їздила та ходила пішком з людьми процесіями по різних монастирях, особливо до Мукачівського Свято-Миколаївського. Коли вже мала дітей, то брала їх з собою – стелила на підлогу в храмі плахту, клала їх на неї, а сама йшла до народу співати, бо дуже того бажала. Проте одна я не наважувалася співати, а тільки разом з іншими. Однак, одного разу, в період говіння у монастирі було дуже людно, на подвір’ї сповідував нині вже покійний архімандрит Василій (Пронін). Я ж стояла досить далеченько, метрів за 10-15 від нього, і тут він повертається і каже мені: «Йди співай!», велівши мені йти до храму. Пригадую, тоді співала піснопіння на Страсну тематику, а були то десь 70-ті роки. Ось так, після його благословення співати одній, я це продовжую робити до нинішнього часу. Користуючись нагодою, хочу щиро подякувати владикові і монахам за підтримку!
– Ви й тепер часто їздите по монастирях, чи не важко добиратися?
– Я собі так взяла, що хочу прославляти Господа і Богородицю своїм співом. Уже 28 років я є вдовицею, а коли чоловік хворів, доводилося важко працювати, ставити на ноги трьох синів і дочку. До того ще і впала була та зламала хребет, довгий період мусіла лежати, але Бог мене зцілив! Я й далі продовжувала поратися і по господарству, і їздити по святинях – бувала часто в Почаєві, наших монастирях у Тишеві, Мукачеві, Домбоках, Сваляві та ін. До сьогодні організовую процесії вірників з нашого храму села на різні свята у міста й села Закарпаття. Деколи добираюся й сама автобусом чи на авто зі знайомими, односельчанами – Бог допомагає!
– З собою ви завжди носите збірнички з текстами великої кількості піснеспівів, звідки ви їх маєте?
– Бог давав мені таке вміння, що якщо десь чула гарний спів, то швиденько запам’ятовувалося мені. Старалася прислуховуватися на які гласи співають, брала собі на замітку різні народні приспіви й мотиви та нотувала в зошит. А також переписувала від жінок те, що вони співали в монастирі.
Я навіть не підраховувала скільки пісень маю в текстах, бо їх дуже багато. Вдома в мене зберігається зошит з рукописами піснопінь з 1958 року, маю ще один рукописний зошит і давню книжечку з нашої церкви – на жаль, колись від мене її брали та й повиривали листки. Вже напам’ять знаю мелодику, гласи і перед кожним святом підбираю й планую, що можна виконати в храмі – з відповідним приспівом чи до Господнього, Богородичного або ж свята на честь угодника Божого. Невидимо Господь кладе на серце думки й відповідні слова.
– Свій голос і вміння співати вважаєте даром від Господа?
– Так! То дано Богом, це природжений талант, який ніхто не відійме чи не додасть до нього. Я все знала заставляти себе співати, аби постійно тримати голос у хорошому стані. Бог дав мені такий талант і я в серці його оберігаю та люблю.
Певний час думала піти на послух до монастиря, але ніяк не вдавалося. Сестра покійного архієпископа Євфімія, ігуменя в Полтаві так мене кликала до себе, але владика Феодор не благословив мені йти. Так я і залишилася в рідній єпархії.
До слова, пам’ятаю нашого теперішнього владику Феодора, коли він тільки прийшов був до Мукачівського монастиря – молоденьким монахом! Я завжди турбувалася чи мають в монастирі що їсти і, чесно кажучи, крадькома привозила їм з дому картоплю, грибочки, плела теплі шкарпетки – серце мене спонукало те робити, тож хай Бог прийме!
– Чи робите якісь плани на наступні роки?
– Нічого планувати! Ми ж навіть не знаємо, що буде до вечора, тож нащо планувати наперед? Це тільки як Бог дасть, то і буде. Я тільки одного прошу від Бога, щоб могла й надалі співати, не хворіла і не була лежачою. Мені здається, якщо не зможу співати – не могтиму це пережити. Слава Богу, тішуся, що маю шістьох онуків і чотирьох правнуків, кожний з яких йде своєю дорогою в житті. Водночас не боюся смерті – усі ми відійдемо до вічності і земний шлях треба колись завершити.
Спілкувалася Ольга МОЛНАР (ПАЛОШ)
Фото автора, Віталія МУХИ,
Василя ГУЦАЛА та з архіву Калини Федорівни
