Їхні серця настільки сповнені любові, що це відчутно в кожному промовленому слові.
Ми хочемо познайомити вас із дружинами священнослужителів Мукачівської православної єпархії, які здійснили важливий вчинок в житті – переїхали за своїми коханими чоловіками до Закарпаття. Залишити рідну домівку, перспективну роботу й позбутися свого егоїзму – хіба це не подвиг?
Матушка Наталія, дружина протоієрея Михаїла Галича,настоятеля Свято-Михайлівського храму м. Мукачева:
– Народилась я у с. Вільховці Новоушицького району Хмельницької області. Духовним вихованням у нашій сім’ї займались мама та бабуся. Оскільки батьки працювали, то здебільшого бабуся водила нас із сестрою до церкви по великих святах. Священиків у нашому роді не було, і я ніколи не замислювалася, чи хотіла б стати матушкою. Та коли двоюрідний брат почав прислуговувати у церкві, а згодом і вступив до Київської духовної семінарії, це було для всіх несподіванкою.
У семінаристів після закінчення кожного курсу була традиція їздити один до одного в гості. І так, після ІІ курсу до брата у гості приїхав його товариш – семінарист Михайло. Так відбулося наше знайомство. Говорити про почуття тоді було ще рано, бо на той час мені було всього 15 років. Після ІІІ курсу семінарії брат одружився, запросивши, звичайно, на весілля своїх друзів. Серед запрошених був і Михайло… Це була вже друга наша зустріч, яка переросла у тривале спілкування. Михайло часто телефонував мені, ми щоразу довго розмовляли, адже завжди було про що говорити, наче ми були давні знайомі. Та згодом настала перерва у нашому спілкуванні. Мені здавалося, що все так і залишиться у добрих та приємних спогадах. Але, виявилося, що семінаристи так просто не здаються (сміється – авт.). На той час я вже була студенткою ІІ курсу у м. Хмельницькому, як Михайло знову з’явився у моєму житті і більше вже не відступав. Згодом, ми вирішили одружитись, але з умовою, що я все ж таки закінчу вуз, щоб отримати диплом. Батьки, хоч і говорили, що рано мені виходити заміж, та не заперечували, бо зрозуміли, що біля мене – надійний чоловік. Ще з перших зустрічей Михайло викликав у них довіру і прихильність. Однією з переваг для мене у ранніх шлюбах було те, що людина ставить перед собою тільки одне питання: «Кохаю чи ні?» Якщо відповідь у себе у серці знаходить позитивну, то сумнівів не виникає (усміхається – авт.). Більше питань виникало у батьків, які довідувалися про наші плани на життя.
У нашому селі був досить строгий священик, і тому я, дізнавшись, що мій майбутній свекор теж священик, не на жарт розхвилювалася. Та мої побоювання були марними, бо о. Ілля був дуже доброю, чуйною та веселою людиною. А потім все відбувалось дуже швидко. Вже у червні було наше весілля, у липні відсвяткували моє 18-річчя, а у серпні – рукоположення о. Михаїла на диякона, а незабаром – на священика. Відчуття були змішані. Оскільки на даних Таїнствах я була присутня вперше, то були і цікавість, і великий страх, і трепет…, словами передати мені важко. Єдине, в чому я була переконана, що життя моє зміниться, і потрібно буде дуже багато чому навчитися.
Закарпаття зустріло не тільки мальовничими краєвидами, але і труднощами. Зокрема, багато незрозумілих слів, нові традиції, кухня… Та немає для людини нічого неможливого, коли поряд надійна та любляча людина, яка завжди підтримає та допоможе. Я продовжувала навчатися, потім працювала, а о. Михаїл з громадою будував новий храм. Так проходили перші роки нашого сімейного життя. Було, як і у всіх, багато труднощів, зокрема, проблеми зі здоров’ям, та Господь ніколи нас не залишав, і маю тверду надію на те, що не залишить і надалі.
Для того, щоб стати священиком, потрібно закінчити семінарію, пройти стажування у храмі чи соборі. А матушкою бути ніхто не навчає, у цьому, на мою думку, і полягають труднощі. Добре, що біля мене була поряд свекруха – матушка Марія, яка багато в чому стала для мене чудовим прикладом у подальшому житті. Саме вона навчила мене пекти просфори для храму, готувати закарпатські страви і багато іншого, за що я дуже їй вдячна.
У моєї мами був дуже гарний голос, згодом вона співала у церкві. Ненька виховала в мені з дитинства любов до пісень, майже кожного вечора ми з нею співали. Дякуючи мамам, я допомагаю у церкві співати та печу просфори. Оскільки церква і прихожани у священика на першому місці, то це ще і зміцнює сім’ю, коли дружина підтримує чоловіка і допомагає йому у всьому.
Громада у нас дуже хороша, ставляться добре, маємо багато друзів серед прихожан. Звичайно, приємно, що люди поважають та шанують, але якогось особливого ставлення до себе не хочу. Ми всі – як одна сім’я, і мета у нас одна – догодити Богу та наслідувати Царство Небесне. Статус ніякий у цьому не допоможе, якщо ми не любимо ближнього і не працюємо над собою.
Дівчатам, які мріють стати матушкою, бажаю розвивати у собі християнські чесноти, ходити до храму, молитися – це обов’язково допоможе вам стати, якщо і не матушкою, то просто хорошою дружиною і опорою своєму чоловікові. Цього вам щиро усім бажаю.
Матушка Катерина, дружина ієрея Василія Проценка, священнослужителя Петро-Павлівського храму с. Дідово, Берегівського району:
– Народилась я і зростала у м. Києві, у звичайній сім’ї. Більшість свого дитинства провела в селі у бабусі та дідуся. Коли мені виповнилось 3 рочки, вперше прийшла до храму, чим завдячую своїй бабусі. Перші духовні книги, які були вкладені в руки: Біблія «Старого Заповіту», «Нового Заповіту» та дитячий молитвослов. Від цього часу запалилась іскра любові до Божого Промислу, особливо, коли бабуся розповідала оповідання. Їх я слухала з великим натхненням, терплячістю, тому що для мене це мало велике значення і кожне почуте слово відігравало роль.
В юні та старші роки життя цікавилась більш складною духовною літературою, яка викликала в мені досвід та саморозвиненість. Робила з них для себе висновки, виховувала в собі духовну дисципліну з прочитаних книг про життя та подвиги святих і великомучеників. З часом, йдучи з ціллю та вірою в серці, дізнаючись цікаві артефакти з православної історії, я дійшла до самої вершини, де був здобутий мною досвід, як фундамент.
Далі почала цікавитись більш тяжкою на той час спеціальною літературою, за якою зараз вчаться студенти семінарії та академії. Моїм першим духовним вчителем був – о. Петро Онищук. Саме він відкрив двері до церковно-слов’янської абетки, а згодом богослужбового тексту. Після опанування церковно-слов’янської мови, на саме свято Воскресіння Господнього, отримавши благословіння Всевишнього, мене запросили співати на клірос (хор). Цьому завдячую моїй наставниці – матушці Марії Коваль.
З часом я розпочала цікавитись не лише історією Біблії, а й світовою. Це спонукало мене вступити до Національного Педагогічного Університету імені М.П. Драгоманова на історичний факультет. Зараз я працюю в школі викладачем молодших школярів у спеціальному класі, де дітки вчаться з вадами здоров’я, потребуючи щиру любов та особливу увагу.
Ми з чоловіком познайомились досить банально – в соцмережі, яка називається «Інстаграм». Через короткий час ми перенесли наше спілкування у Фейсбук. Кожен день дізнаючись один одного в мережі, ми наважились зустрітитися. Коли час до зустрічі наближався, в моєму серці розігралося хвилювання. Я, як звичайна дівчина, переживала, що можу не сподобатись або щось не так зроблю…, але мої переживання були марними.
Ось прийшов цей день, який змінив все моє життя. Після першої зустрічі, ми не знали наскільки нас прив’яже одне до одного кохання. З цього моменту ми стали офіційного парою, і прозустрічалися близько 8-ми місяців… Минув довгий час як о. Василій, після дня всіх закоханих, зробив мені пропозицію бути його дружиною.
Згодом, одного теплого дня влітку приїхав за мною і забрав до себе на батьківщину. Для мене було стільки відкриттів, нових знайомств із майбутніми на тей час свекром і свекрухою, а також чарівною природою. Той час ми провели досить весело і пізнавально одне для одного. Не задумуючись почали масштабну підготовку до найпрекраснішого дня нашого весілля. Для мене було великою честю, що стану дружиною майбутнього священнослужителя. Ніякого страху не було перед цим, залишила це в руки Божі.
Цілих два місяці ми готувалися старанно до цього дня, цей процес виявився занадто хвилюючим для нас. Але ми себе заспокоювали, що ця подія буває раз на все життя. Останні дні були найскладнішими, знову-таки переконуючи, що ми молодці, із цими труднощами впораємось. Наступного ранку настав найщасливіший день нашого життя. Раніше я ніколи не розуміла дівчат, чому вони такі щасливі, коли виходять заміж?! Але в цю мить я приєдналася до них і знайшла справжнє кохання та щастя, яке ні за що не проміняю.
Після весілля вирушили в маленьке весільну подорож по Закарпаттю. За цей момент часу згадую здумкою, що в сімейному житті постала відповідальна місія для нас обох. У свято Преображення Господнього відбулася хіротонія о. Василія в сан диякона, а вже через 9-ть днів, у свято Успіння Пресвятої Богородиці Високопреосвященніший митрополит Феодор рукоположив батюшку у священика. Для мене відбулася найважливіша подія, з особливо трепетним значенням. Від радості, щоГосподь послав благословіння на всю нашу родину, проявились сльози…
Проходивши практику, батюшку призначили нести послух у Свято-Покровському чоловічому монастирі с. Ракошино. Мала велику честь та взаємність познайомитись із намісником обителі – архімандритом Митрофаном (Шимон). Ті дні несла молитовно послух разом з о. Василієм.
Переїзд із Києва та подальшого проживання на Закарпаття виник для мене очевидним, тому що дружина повинна бути разом із чоловіком. Це мене, анітрохи не засмутило, бо Закарпаття стало для мене другою домівкою. Я знала на що саме налаштуватись, хотіла відкрити для себе щось нове із закарпатських традицій.
Жертва в сім’ї для мене – є спірне поняття. Нічим не можу жертувати в ім’я сім’ї… Навпаки: сім’я абсолютна нагорода, яку можна отримати! Бути матушкою не є честю, чи терновим вінцем… Це є благословінням Господнім, що поклав на плечі мої. Водночас бути матушкою є дуже відповідальною місією. Але ніяк не впливає на ставлення друзів та колег.
Матушка – це особливий образ сімейного віддзеркалення, вона повинна бути особливо уважною, терпеливою і смиренною. Дружина є для свого чоловіка опорою або тилом. Завжди треба бути прикладом чистоти та відданості для прихожан, насправді бути справжнюю матушкою, а не просто мати «офіційний статус». Це важкий хрест, покликання людини, яка не шукає, а навпаки готова забути про себе і присвятити цьому все своє життя. Часто люблю тлумачити Святе Письмо та виписувати важливі фрази з Євангліє «Если кто хочет идти за Мною, отвергнись себя, и возьми крест свой и следуй за Мною» (Мф.16:24). Тобто віддати себе не очікуючи нічого взамін, служити навколишньому світу.
Статус матушки відразу був не відчутним, але з часом звикла, тепер реагую вже з усмішкою на обличчі. «Статус» це суспільна думка, те,що хочеться в житті мати перед собою, ідеальний приклад. Хоча насправді прикладом є лише Господь! Нам до Нього треба йти і зовсім немає значення, в якому статусі… Треба залишатись для свого чоловіка – дружиною, для дітей – мамою, а вцілому берегинею сімейного вогнища!
На нашому приході, де служить о. Василій, у Петро-Павлівському храмі с. Дідово, Берегівського благочиння, прихожани дуже люблять та шанують батюшку. Маємо хороші відносини, несемо молитовно та духовно послух, розділяючи разом радість та смуток. А здебільшого – радість!
Отже, дівчата які хочуть бути матушками. Можу сказати тільки одне поняття: насамперед, головне, треба дуже добре обдумати, бо цей послух не такий легкий,як здається. У першу чергу, потрібно молитися, налаштуватися на терпіння, послух та скромність. А врешті-решт, на все воля Божа! Я вважаю, що не потрібно «хотіти стати матушкою», адже ми повинні вірити Богу, та пам’ятати Його слова: «знает Отец ваш, в чем вы имеете нужду, прежде вашего прошения! Молитесь же так…» (Мф. 6:7-9).
Матушка Катерина, дружина протоієрея Іоанна Бобуського, священнослужителя Мукачівського Свято-Миколаївського жіночого монастиря:
Розпитувала Ольга ПАЛОШ,
спеціально для https://m-church.org.ua/
Фото зі сімейних архівів