Село Ставне – одне з найкращих, найчарівніших сіл на Великоберезнянщині. Гори, ліси, струмки, що весело дзюрчать, милують око як жителів села, так і гостей. Село потопає в буйній зелені садів. Тиша владарює над цим краєм, міцно тримає його у своїх обіймах…
Яскраво виграє на сонці срібна покрівля Свято-Успенського храму, виблискують жовто-голубими барвами куполи та хрест. Кожен християнин знає, що храм – це місце особливої присутності Божої, це світильник, який осяває життя людини і є її дороговказом до Бога. Входячи до храму, ми вступаємо в іншу реальність, де поріг храму є тим, що відділяє небо від землі, а за ним починається вічність.
Церква не вимагає багатьох речей. Від нас потрібно всього-на-всього відвідувати храм, дотримуватися Божих істин, любові до ближнього, робити добро тим, хто поруч нас. Саме цим істинам навчав нас настоятель храму – отець Іоанн.
Ранком 14 лютого 2018 року на 65 році життя він відійшов до Господа. Відспівування клірика єпархії відбулося 16 лютого в Свято-Успенському храмі села Ставне. Похований добрий пастир біля вказаного храму.
З детальною біографією спочилого можна ознайомитися з нашому повідомленні:
Відійшов у вічність протоієрей Іван Дупин (01.03.1953-†14.02.2018) (НЕКРОЛОГ) (ОНОВЛЕНО)
В 40-й день від його смерті з благословення керуючого єпархією, владики Феодора, Інформаційний відділ разом з парафіянами та вірянами храмів в яких служив цей добрий пастир вірішили зібрати невеликі спогади про нього. Спогади, в яких червоною ниткою ллється любов і біль людських сердець до отця Івана.
Його серце перестало битися − передчасно, але в пам’яті односельчан він житиме завжди…
•••••
Після закінчення Одеської духовної семінарії отця Іоана було направлено у вересні 1986 року на приходське служіння в с. Ставне Великоберезнянського району. На той період часу він мав багато сіл, а саме Лубня, Загорб, Стужиця, Жорнава, Сухий. Прийшовши в Ставне йому було важко звикнути до того, що так мала людей відвідує храм, тому що в його рідному маленькому гірському селі Буковець на Воловеччині, відвідування було стовідсотковим. На той час храм був побілений, стіни панельні, іконостас відсутній, натомість замість іконостасу були штори, для нього то було великим сумом і тривогою, хоча згодом він зробив все, щоб храм був схожий на храм в його рідному селі. Завдяки кропітким пастирським трудам були зведені та побудовані храми в с. Жорнава та с. Лубня. Після тривалого закриття (майже 48 років) було відкрито храм в с. Сухий, проведено його реставрацію. Також він провів реконструкцію і в храмі с. Гусний.
Як священик він віддавав своє життя служінню Богу, він був великим молитовником, хорошим пастирем для своєї пастви, порадником, людиною з великої букви, добрим сім’янином, чоловіком, батьком та дідусем.
Вірш про тата від доньки Галини:
Я не забула тату твої очі,
І не забула усмішки твоєї.
Якби ж приснились сни оті пророчі,
То не було б трагедії тієї.
Тебе так хочу тату обійняти
І так сумую любий за тобою.
Ти більше не зайдеш у нашу хату,
Не будем розмовляти ми з тобою.
Нема кому нас тату захищати,
Без тебе тату – опустіла хата,
Ми так сумуєм тату за тобою.
Течуть сльозинки з думкою про тебе,
Навіщо хтось дмухнув і згасла свічка.
Лиш відображення лишилось в небі
І спомин вкарбувався в серце вічний.
Тепер мій тату, ми йдемо до тебе,
Туди де тихо й є твоя присутність.
Ти промовляєш: плакати нетреба,
Шепочу я: моя ти незабутність.
Минуть роки і відлетять лелеки,
Та пам’ять не затьмарить думки й мрії.
Я знаю тату, що ти так далеко,
Не повернешся більш − нема надії…
Кілька спогадів про пастиря від прихожан храмів:
Дуб Ганна Станківна (1946 р.н.)
Молодим, 32-річним священиком, у 1986 році приїхав у незнайоме йому село Ставне. Маючи величезну жагу до своєї справи, вмінням з відповідальністю, з вимогливістю ставитися до заданої мети, він легко привернув увагу односельців до себе. Своїми фаховими знаннями, з душевною пристрастю служіння в храмі він почав залучати все більше і більше людей, а особливо молоді.
Івану Миколайовичу першому вдалося знайти від організацій, які знаходилися на території села, спонсорську допомогу, щоб почати відбудову храму. Отець Іоанн встановив Животворящий Хрест на початку та в кінці села. Належну роботу провів на кладовищі, обгородивши його.
Таку людину, як наш священик, важко забути. Він завжди щиро спілкувався як із старшим, так із молодшим поколіннями. Завжди вислухав, дав розумну пораду. Часто радився і сам із прихожанами. Його щира молитва і старанне проведення Служби Господньої притягували у Свято-Успенський храм не тільки ставнян, а й жителів навколишніх сіл. Не зламувала його навіть важка хвороба. Всі, хто знали отця Іоанна, понесли важку втрату.
Варга Михайло Михайлович, заступник голови десятки (1945 р.н.)
За час свого служіння настоятелем села Ставне отець Іоанн був ініціатором багатьох робіт щодо реставрації храму. Під його керівництвом було зроблено електричне опалення храму, замінено старі дерев’яні вікна та двері на металопластикові. Багато зусиль доклав протоієрей, щоб оновити покрівлю та куполи храму, зробити зовнішній ремонт будівлі. Все робив для того, щоб храм мав естетичний вигляд. З цією метою було проведено величезну роботу з розпису стін у храмі. До роботи були залучені художники. Навколо храму встановлено ковану огорожу. Посаджено туї. Влітку милують око квіти.
Дуркот Марія Станківна (1959 р.н.)
Отця Іоанна я знаю із самого початку приїзду в наше село. Всю душу віддавав служінню Богу. Пригадую, що на цей час не можна було вільно купити книги, але отець Іоанн зумів привезти до храму книги для богослужіння. Він організовував поїздки у Почаївську Лавру. Його стараннями було встановлено іконостас. Закуплено і встановлено мармуровий хрест на кладовищі. Про нього можна багато говорити, тому що він був справедливим, справжнім і великим молитвеником. Його щирі молитви захищали нас і наше село від негод та негараздів.
Богда Ганна Василівна (1949 р.н.)
Наше село у великій скорботі за о. Іоанном. Він був дуже твердо віруючою людиною, молитви якого були нас джерелом радості і натхнення. Священик твердо молився за своїх прихожан, за поле, щоб приносило урожай, і Бог оберігав нас від бурі, граду, посухи. Пригадую, як він радів, коли у храмі було багато людей, а особливо діточок. Він твердо захищав православну віру і вчив цьому нас. Ми будемо молитись, щоб Бог пом’янув його труди і дарував йому Царство Небесне.
Сивак Єва Юріївна (1935 р.н.)
Отець Іоанн був надзвичайно чудовою людиною. З великою повагою слухали прихожани його проповіді, в яких знаходили зерно істини. Він був не лише священиком, а й батьком, порадником, братом, другом. Кожний бажав отримати благословення почтенного протоієрея. Завдяки йому наш храм став одним із найкращих на Великоберезнянщині. Передчасна смерть отця Іоанна є велика втрата не тільки для моєї родини, а й для цілого села.
Моняк Марія Олексіївна (1952 р.н.)
Дорогий нам покійний протоієрей Іоанн був дуже добрим, чуйним пастирем свого стада, навчав нас робити добро, прощати один одному образи. Не зважаючи на свою хворобу, ішов у храм і щиро молився за своїх прихожан. Кожної неділі, під час вечірнього Богослужіння читав акафісти. Бувало, зустріне людину на дорозі, то ніколи не пройде, щоб не поговорив і не побажав приємного дня.
Дуб Оксана Василівна, пенсіонерка, в минулому директор школи (1946 р.н.)
Все те, чого нас навчали в дитинстві, чим жили ми тоді в сім’ї, залишається десь в куточку нашої душі на все життя. Це стосується і віри в Бога, сподівання на його допомогу і опіку. І не дивно, що в найтяжчі хвилини ми звертаємось до Бога. Так було і в моєму житті, коли в серпні 1994 року я, ослаблена після операції, обтяжена проблемами в сім’ї, прийшла до храму в Ставному – більше йти було нікуди. Через декілька днів священик Іоанн зайшов до мене в гості. Я вже не пам’ятаю, як проходила наша розмова, але дотепер у мені живе те почуття надії на краще, яке залишилося після розмови з ним. Відвідуючи храм, я відчувала підтримку священика, його молитву за нас.
Так було і в 1997 році, коли мою зовсім молоду і недосвідчену близьку людину загітували в свою секту свідки Єгови. Отець Іоанн застеріг мене від сварок, скандалів, просив мирно переконувати доньку. Але щоб переконувати, треба багато знати, тому я почала читати релігійну літературу, тлумачення Біблії. Все це дало добрий результат. Людина почала відвідувати церкву. І за це вдячна наставнику.
Я би могла навести тут ще не один випадок із мого життя, коли отець Іоанн молився зі мною, допомагав мені порадами. Він навчив мене читати акафісти, служив сугубу Божу службу за здоров’я і благополуччя моїх дітей.
Хочу зупинитись на такому хвилюючому моменті як сповідь. З великим острахом і хвилюванням ішла я до отця Іоанна на сповідь, переживала, як наважуся розповісти йому про мої гріхи, адже останній раз сповідалася в далекому дитинстві. Але я й сама незчулася, як із сльозами розповіла йому все, бо перед ним було дуже легко сповідатись.
Розпочалася моя співпраця як директора школи із священиком Іоанном. Щороку в серпні стала проводитись «дитяча» Літургія, сповідь майбутніх першокласників. А перед першим вереснем священик освячував усі шкільні приміщення після ремонту, благословляв педагогів перед новим навчальним роком. І можу підтвердити, що в педколективі не було інтриг, не було в нас конфліктів з батьками і серйозного дитячого травматизму. Встановилася ще одна прекрасна традиція – розпочинати випускний вечір спочатку участю в молебні в нашому храмі. Урочисто вдягнені випускники, батьки, вчителі прямують із шкільного подвір’я сільською дорогою до церкви. Їх зустрічав отець Іоанн і починався молебень за здоров’я молодих людей, за успішний початок дорослого життя, а потім благословення.
Великий і хороший слід залишив після себе священик Іоанн, адже недаремно на його похорон прийшло стільки людей, що не вмістилися не тільки в храмі, а й на подвір’ї, тому стояли навіть навколо церкви на узбіччі. Подумки звертаюся до нього і зараз та вірю, що отець Іоанн невидимо продовжує бути з нами.
Планчак Ганна Михалівна (1949 р.н.)
Багато про о. Іоанна було сказано, як про священика. Але хочеться на голосити і на тому, що він був і прекрасною людиною. Багато ровів ми були з ним знайомі і протягом усього часу до нього можна було просто так прийти додому, поспілкуватися, поговорити про духовне і про мирське. Любив священик згадати молодість, старі традиції свого села, родини. За такими бесідами час спливав непомітно. З ним було цікаво, радісно і легко у спілкуванні. Але у будь – якій бесіді він вмів завжди якось непомітно і невимушено вставити духовні поради, наставлення, які потім ставали нам у нагоді. До останку отець Іоанн дбав за свою паству і навіть у переддень своєї смерті він ще вітав мене з Днем народження, турбувався за моє здоров’я, хоч сам був важкохворим. Вічна пам’ять цій світлій людині хай Бог упокоїть його з усіма праведними душами в Царстві Небеснім.
Ревта Ганна Василівна, жителька села Сухий (1937 р.н.)
Отець Іоанн прослужив у селі Сухий 17 років. Він приклав багато зусиль, щоб реставрувати храм. Вражало його ставлення до селян, він вмів щиро поговорити із людьми, дати поради. Слухаючи його проповіді, наші серця наповнювалися любов’ю до ближнього та вірою в Бога. Ми сумуємо разом з родиною та співчуваємо їм.
Ленько Станіслав Станіславович, член десятки (1946 р.н.)
Отець Іоанн багато зусиль вклав у будівництво храму у селі Жорнава, яке розпочалося у 1990 році. Завдяки клопіткій праці прихожан та отця Іоанна уже у 1991 році її було відкрито. Жителі села отримали змогу відвідувати храм Божий. Вони вдячні Богу за те, що знайшлася людина, яка залишила після себе пам’ять – храм Різдва Пресвятої Богородиці. Жителі села Жорнави пам’ятають отця Іоанна та сумують з приводу передчасної його смерті.
Псяйка Пелагея Юріївна (1948 р.н.)
Отець Іоанн був священик, до якого хотілося йти на службу Божу. Він вмів вислухати і поспівчувати кожному, хто до нього звертався.
Кофель Ольга Станіславівна, жителька села Лубня (1962 р.н.)
На окраїні мальовничого гірського села Лубня, на пагорбку стояла невеличка дерев’яна церква – сторічна споруда, де і почав свою духовну діяльність отець Іоан (1987). Найбільший скарб, який приніс отець Іоанн – це справжня християнська любов, яка щедро виливалася на всіх людей. Отець Іоанн був скромною, стриманою, завжди привітною людиною, справжнім духовним наставником. У повсякденному житті також був взірцем для всіх. У 1990 році із-за необачності деяких прихожан храм згорів до тла. Чорна завіса опустилася на село. За ініціативою отця Іоанна почалося будівництво нового храму. 11 вересня 1992 року був зведений і освячений Свято-Іллінський храм.
Тут знову дзвони храму кликали людей на службу Божу – радості не було меж. Лубняни слухали проповіді о. Іоанна, черпали з них зерна мудрості, любові, доброти, вчилися бути милосердними. Він давав мудрі настанови.
Жителі села дуже сумують за своїм пастирем, духовним батьком, який вчив нас любити Бога. Царство йому небесне і вічний покій.