«Слів недостатньо, щоб змінити людину …»: (Блаженна Моніка, з кінофільму «Святий Августин»)
Одного разу, в цьому прекрасному світі, народилася одна Історія. Історія про просту дівчинку, яка вчилася в простій школі, але вела себе не просто як всі. Вона завжди намагалася бути милою і спокійною, мирною і доброю. Вона завжди шукала кому б змогла допомогти і чим послужити. На неї можна було покластися і що б у неї не попросили, вона з радістю прагнула це виконати. А якщо помилялася в чому-небудь, то завжди просила вибачення. Вона не була схожа на інших дітей нашого часу, часто егоїстичних і холодних у своїх ще маленьких, але таких далеких від Бога серцях.
І своїм незвичним вихованням завжди дивувала вчителів. Вони думали, як можна було виховати таку чисту душу, скільки треба було вкласти слів і пояснень, щоби проявилися такі риси характеру. Дивувалися, і хотіли запитати у її батьків, як їм вдалося це зробити, але ніколи їх не бачили. Вони не приходили за дівчинкою забирати її зі школи, не були і на святах, не відвідували і зібрання. А бездоганна поведінка їх доньки не давала можливості викликати їх до школи.
Але одного разу, вони вирішили піти до неї додому, щоб познайомитися з її батьками та подякувати за таке виховання своєї доньки. Вони сподівалися почути від них пояснення, як треба виховувати дітей, щоб вони були такими, які історії їм розповідати і які приклади їм наводити. І яке ж здивування чекало цих вчителів коли вони дізналися, що батьки цієї дівчинки були німі й глухі. Якесь нещастя сталося з ними і вони втратили дар мови і слуху. “Але як же вам вдалося так добре виховати доньку, якщо ви навіть поговорити з нею не могли нормально?”, − дивувалися вчителі? “Тільки своїм особистим прикладом”, – пояснюючи знаками, відповіли вони.
З самого її народження батьки розуміли, що їх донечка – їхнє майбутнє, вона – їх плід, виховати і виростити який їм довірив Бог. І за неї вони дадуть відповідь перед Ним. Чи зможуть вони навчити її жити в цьому світі гідно, любити людей і вдосконалюватися. Служити іншим і приносити себе в жертву заради щастя тих, хто поруч і так потребують його.
Щоранку вони прокидалися з думкою про це, і розуміючи, що багато чого не можуть їй пояснити словами, намагалися своїм особистим прикладом показувати їй це. Вони поступали так, як би хотіли, щоб поступала вона, намагалися бути завжди щирими і не лукавити, і від чистого серця бажали пізнати любов, щоб показати її їй. І не в героїчних рідкісних вчинках виражалася вона, а навпаки, в маленьких дрібницях рутинного життя, в «сірих» буднях, в повсякденних справах вони намагалися показати їй, що значить слово Христа про любов і служіння, про хрест і смирення.
І спочатку їм здавалося, що в них нічого не вийде. Але вони, не втрачаючи надії, кожного разу все знову і знову перемагаючи себе, прагнули посіяти насіння любові в цю юну душу. Вони розуміли, що слова, які так часто говорять люди, подібні насінню падаючому при дорозі або в чагарники. Вони якщо і проростають в наших душах, то часто ненадовго, поки їх не замінять інші слова, або скоріше плевела, які так рясно засівають в наших душах. Вони можуть бути красномовними і розумними, високими і здавалося-б такими правильними, але так мало є тих справжніх слів, які б проросли в душах і залишилися там на довго, приносячи свої плоди. Це слова тих святих людей, які спочатку втілили їх у своєму житті, а вже потім посіяли їх в душах інших, а таких зараз мало. Зате багато порожніх слів, слів за красномовністю яких ховається вигода, обман і чиїсь інтереси, такі слова хоч і проповідують Бога, але не можуть торкнутися сердець і залишити в них духовні плоди. А ось богоугодні справи, справи з любов’ю, справи заради любові – це і є ті зернятка, які потрапляють на добрий ґрунт і дають плоди одне в 100 крат, одне в 80, одне в 50. Бо справи завжди зачіпають душу людини, залишаючи там відбиток, який зостається на довго і якщо не відразу, то коли-небудь, свого часу, обов’язково нагадає про себе.
Скільки тисяч слів ми чуємо кожного дня? Вони змінюють одне-одне і все рівно кудись зникають, а ось один хороший, щирий вчинок, вчинок від чистого серця, вчинок з любов’ю, часто так глибоко врізається в душу, що якби і захотів, то не зміг би його позбутися. І яка велика радість коли тобі дарують такі вчинки. Коли без слів засудження або жалю, без вигоди і розрахунку, без зверхності і бажання похвали, коли просто так допоможуть в скрутну хвилину. Чи може бути щось приємніше цього? Напевно, може, коли це робиш Ти. В цьому ж і полягає справжнє християнство – в справах. Адже «Віра без справ мертва» (Іакова 2:26). Так і християнин без справ мертвий. Але дехто скаже: «Ти маєш віру, а я маю діла; покажи мені віру свою без діл твоїх, а я покажу тобі віру свою від діл моїх» (Іакова 2:18).
Адже Християнство − це не просто печатка в свідоцтві про хрещення − це подвиг. Подвиг кожного дня, подвиг в конкретних справах заради Бога і людей. Подвиг в тому, щоб освятити «сірі будні», щоб пронести Христа в собі і показати Його людям в своїх вчинках, не тільки в стінах храмів, але, в першу чергу, за їх межами.
Щоб бути живим прикладом, як завжди були прикладом святі люди. І нехай не в великих подвигах, але в маленьких наслідувати їх. «Вірний в малому і у великому вірний, а невірний в малому і у великому невірний.» (Луки 16:10). І цього вже достатньо, щоб нас помітили…
Знаєте, на що схожий цей світ? Якби взяти велику пісочницю, і накидати туди різних іграшок, і запустити маленьких діточок. Потрапивши туди, вони дуже швидко забудуть, що за ними спостерігають дорослі і так захопляться грою, що незабаром буде видно хто з них хто. Хтось буде будувати замки, а хтось буде їх руйнувати. Хтось буде командувати, а хтось підкорятися, хтось плакати, а хтось сміятися. Хтось буде робити важливий вид, а хтось гратися в розбійника, хтось буде лікувати, гасити пожежі та захищати всіх, а хтось буде тим, від кого всіх захищають. Одні будуть грати навіть в грі, немов актори, приміряючи різні ролі і характери, а інші будуть шукати самі себе. Хтось обов’язково буде скромно стояти осторонь, а хтось прагнути на п’єдестал.
І так, спостерігаючи за дітьми, дуже чітко видно які риси характеру в них проявляються і що від них можна очікувати коли вони виростуть. Так і наш світ схожий на цю велику пісочницю в якій накидано безліч красивих, блискучих, але порожніх іграшок. А ми − маленькі діти, які потрапивши на цю прекрасну планету забуваємо про все, звідки ми прийшли і куди ми йдемо і хто ми взагалі такі. І начебто в перший і останній раз накидаємось на ці іграшки. Хтось грається з машинками, а хтось будує заводи, хтось грається в великого політика, а хтось скаржиться, що йому не дісталася іграшка, хтось лікує людей, вважаючи, що він сам може в них щось вилікувати, а хтось кричить про Бога, вважаючи, що розумніший за інших. Хтось ображає, а хтось ображається, хтось сміється, а хтось насміхається, хтось сумує, а хтось посміхається. 
Але всі так захоплюються своєю грою, що вважають її сенсом свого життя. Захоплюються ідеями, за які готові воювати. Захоплюються іграшками, які їм і так не дозволять забрати «додому», коли гра закінчиться. Як же кумедно виглядають ці наші ігри з висоти «Божого польоту». Але Господь дивиться не на ті ролі, які ми собі вибираємо в цьому маскараді, і за які часом готові битися, а на наші серця і душі, що не приховаєш ні під яким одягом чи званням. Він дивиться на ті дари, якими так щедро нагородив кожного з нас і які ми так ретельно і глибоко закопуємо в своїх серцях, тому що так простіше. Простіше бути як всі.
Але хіба не кожен з нас колись мріяв змінити світ. Стати героєм і врятувати всіх. Злетіти немов птах. Полетіти в космос і відкрити нові світи. Хто ж вкрав у нас наші мрії, чому ми перестали вірити в чудеса? Так чому б нам не змінити хоча б себе, чи не спробувати врятувати свою душу, щоб потім допомогти іншим, чи не відкрити для себе духовний світ і не злетіти в молитві до Бога? Хто ж може нам завадити це зробити, нам, з повною свободою вибору, хто? А, забув, напевно, наші іграшки, і наші гріхи, адже з ними неможливо полетіти, а залишити їх так шкода, вони ж наші, а раптом хтось їх забере… І ще, напевно, наші плани, адже ми їх вже надовго склали, там вже все прораховано, немає місця для чудес. Напевно, це і відрізняє нас від наших дітей, які ще вірять в диво і в те, що вони зможуть змінити світ. Напевно тому і сказав Христос: «Будьте як діти …, бо таких є Царство Боже» (Лк. 18,16)».
А ми стали занадто розумні. «Я зрозумів, у чому ваша біда – ви занадто серйозні. Розумний вигляд обличчя – це ще не ознака розуму, панове. Всі дурниці на Землі робляться саме з цим виразом обличчя. Посміхайтеся, панове, посміхайтеся!» (з кінофільму: «Той самий Мюнхгаузен»).
І геть забули, що в нас найголовніше. Ми втратили прагнення побачити чудо, побачити Бога в нашому житті, і тому, напевно, нам так важко розповісти про нього своїм дітям. Але Бог не втратив нас. І в кожному серці хоч і закопаний, але чекає свого часу той талант, те призначення, з яким ми прийшли на цю землю, та властивість, яку ми повинні розвинути, послуживши людям і колись повернути Богу, коли станемо перед ним. «Ключова риса характеру – основа при переході в вічність. Якщо ми мирні і тихі – йдемо в ряд святих і ангелів» (старець Фадей Вітовницький).
А що ж нам потрібно, щоб дізнатися своє призначення? Напевно, по-перше, не тікати від нього, вірніше не тікати від себе. Зробити те, що часто ми боїмося зробити все життя – подивитися на себе без «гриму», на таких які ми є насправді. І з вдячністю прийняти це, змиритися з цим, не шукаючи іншої долі. Адже «Від мене (від Бога. – ред.) це було» (Серафим Вирицький). Принести щире покаяння за наші гріхи і немочі. І незважаючи на них, зі сподіванням на Господа Бога служити Йому і людям з натхненням приносячи Світло Христове в їх «сірі будні». А для цього іноді достатньо навіть простої, але щирої посмішки. Нам завжди є кому і чим би послужити, де б ми не були і ким би ми не були, потрібно тільки не відвертатися від цього.
“Господь кожного з нас ставить на таке місце, де ми можемо, якщо захочемо, принести Богу плоди добрих справ і врятувати себе та інших” (святий праведний Іоанн Кронштадтський).
І тоді, серед безлічі дітей та іграшок Господь особливо зверне на нас увагу. І почне вдосконалювати, очищати і загартовувати наші душі, подібно до того, як з друзи вирізають дорогоцінний камінь. І кожна нова грань буде коштувати нам сліз, скорбот і спокус. Буде здаватися, що ще трохи і ми більше не витримаємо, але коли наш Ювелір закінчить свою роботу, і наш алмаз отримає блискучу огранку, в ньому засяє сам Христос… І тоді всі питання зникнуть, і тоді ми знову навчимося вірити в Чудо, бо побачимо його наяву і несподівано в перший раз по справжньому навчимося Любити…
Вам напевно цікаво чому ця стаття називається саме так? Вся справа в словах митрополита Антонія Сурожського про те, що:
«Ми повинні жити так, що, якби Євангелія були загублені, то, дивлячись на нас, їх можна було б написати заново».
Як Вам таке завдання? Справляємося ми з нею? Ми добре знаємо про хартії, які чекають нас на Страшному Суді, але якщо подумати не про себе і своє покарання, а про те, що ми залишимо після себе. Якщо уявити, що кожен наш вчинок, думка або бажання записуються в наше Євангеліє, за яким будуть вчитися наші діти, повторюючи наші помилки, і виправдовуючи свої вчинки нашим прикладом. За яким будуть про нас судити наші внуки, правнуки, або взагалі просто люди. Що це Євангеліє – той слід, який ми залишимо тут на Землі в серцях і в пам’яті її жителів.
Людина жива – поки жива пам’ять про неї. То яку пам’ять ми залишимо і як довго ми залишимося живі після нашої смерті? Чи будуть нас ставити в приклад і просити наших молитв, чи зможе приклад нашого життя навчити, або надихнути хоч когось стати кращим, навчити прощати і любити, вірити і сподіватися? Чи зможемо ми хоч в маленькому відблиску бути Світлом Христовим, бути його іконою? Адже «Кожен з нас – ікона Христова, Божої Матері. Може бути недосконала, може бути опоганена, але ікона. І до кожного з нас ми повинні ставитися, як до святині» (Митрополит Антоній Сурожський). Або, одного разу прочитавши «наше євангеліє» виявиться, що ми ікона зовсім не Христа, а того іншого, колись теж світлого ангела, і життя наше служіння йому, в виправданні своєї немочі, в гордості і бажанні земних благ, в небажанні каятися і жити заради інших. І тоді це «євангеліє» нікому не буде цікавим. І пам’ять про нас полетить з нашим прахом. І життя наше виявиться лише ще однією статистикою.
О, як важливий приклад, особистий приклад, і як важливо залишити хоч маленький, але Богу угодний слід. Слід, за який не буде соромно нам, коли там, у Царстві Небесному, замість геєни вогненної і засудження, замість темряви і страждань, докорів і гонінь, ми зустрінемо вічно живого Христа, і в його очах повних Любові і співчуття, милосердя і віри в нас, ми знайдемо і своє виправдання. І здригнеться наша душа, і нам не захочеться вибачатися за наші вчинки, а захочеться повернутися і все змінити, але буде вже пізно. У нашому євангелії буде поставлено крапку…
Ну, а поки що, там коми, і є ще пару порожніх сторінок. Так давайте ж щоранку будемо згадувати про це, і добре зважувати кожне слово і вчинок, яке туди запишемо. І щовечора додавати слова щирого покаяння за нашу недосконалість і прагнення завтра стати краще, хоч на трішки. Так давайте ж кожен день будемо невідступно вивчати справжнє Євангеліє, яке ми так зрідка беремо в руки. Бачити в ньому живий приклад Христа як заклик і силу діяти. Вчитися віри і любові на конкретних прикладах і просити Бога відкрити нам глибину його мудрості. “Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я заспокою вас; Візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я благий і смиренний серцем, і знайдете спокій душам своїм бо ж ярмо Моє благе, а тягар Мій легкий” (Матвія 11: 28-30).
І найголовніше, кожен раз, коли ми будемо читати і перечитувати Святе Євангеліє, як в дзеркалі шукати там себе. Адже кожен з нас в ньому теж є. І завжди питати у свого серця: «хто я для Христа сьогодні»? Може бути фарисей, або книжник, що повчаючи всіх «і сам не йде, і іншим заважає», або Іуда, котрий шукає способу зрадити його, або багач, який всі заповіді дотримувався, а від багатства відмовитися так і не зміг, або блудниця, віра і покаяння якої врятувало її, або апостол, який без страху і сумніву проповідував Його, або…, або…, або… Ким ми побачимо себе в цій вічно живій Книзі, яку роль виберемо в Історії, кінець якої вже вирішений, хто ми в цій пісочниці нашого земного життя…?
Залежить від нас, завжди все залежить від нашого вільного вибору, і від тієї сторінки вже в нашому Євангелії, яку слідом за Христом повинен написати кожен, хто вважає себе його учнем, кожен, хто називає себе християнином.
А зараз, дочитавши цю історію до кінця, кожного з нас чекають нові випробування і нові рядки в нашому Євангелії. Давайте ж просити в Бога, щоб Він керував нашим «пером». І дай Боже, щоб наша чергова сторінка виконувала волю Твою…
Протоієрей Серафим ГИЧКА,
відповідальний за роботу єпархіального Відділу у справах сім’ї,
Великоберезнянського благочиння,
настоятель каплиці на честь великомученика і цілителя Пантелеймона в смт. Великий Березний