Засновником скиту в Хуст-Колесарово був ієромонах Мелетій (у миру Михайло Федорович Рущак.) Народився він 26 серпня 1902 року у місті Хуст [1]. Закінчив 6 класів народної школи. Під впливом своєї сестри він у 16 років переходить у православ’я. Познайомившись з о. Алексієм (Кабалюк), який був настоятелем Хустського храму, Михайло у 1925 році поїхав на Святу гору Афон, де став послушником Свято-Пантелеймонівського монастиря.
 |
Своєю поведінкою, що гідна наслідування, привернув до себе увагу архімандрита Мисаїла, який 8 серпня 1926 року постригає Михайла в монахи під іменем Мелетій. Пробув Мелетій на Афоні до 1927 року і з причини хвороби мусив повернутися додому. Одужавши, о. Мелетій призначається економом гімназіальних курсів для православних священиків в Ізі. 29 квітня 1931 року його було висвячено в ієродиякона, а 1 травня в ієромонахи єпископом Йосифом [2]. Після цього він 3 роки був по приходах. У 1934 році о. Мелетій знову поїхав на Афон, де прийняв велику схизму з іменем Лука і після шестимісячного перебування на Афоні повернувся пішки до Хуста [3]. Загалом о. Мелетій побував на Афоні за своє життя три рази.
З дозволу єпископа Дамаскина він 18 червня 1934 року поселився в лісовій пущі за 5 кілометрів на захід від Хуста в урочищі Колесарьово або Камінь, де викопав у скалі печеру і розпочав пустинне життя. У місті про це ніхто не знав, але з часом люди побачили, що в один і той же час вночі на горі горіло світло і вони прийшли подивитися, що то є. Вони побачили о. Мелетія, що молився в печері. Про це довідався хустянин Василь Росоха і запропонував о. Мелетію свою півгектарну земельну ділянку. о. Мелетій звернувся в єпархіальне управління за дозволом на будівництво монастиря. Звідти надійшов лист за підписом диякона Івана Кополовича такого змісту: “Из канцелярии епархиального управления имею честь сообщить Вам, что его Преосвященство благоизволил дать Вам благословение на постройку келии на земле В. Росохи на горе “Колесарово” возле Хуста” [4].
 |
Отже, у 1934 році скит був заснований [5]. о. Мелетій розпочав будівництво невеликої келії та каплички на честь Святого Пантелеймона. Тут він запровадив афонські правила. Богослужіння розпочиналося о 12-й годині ночі й тривало до ранку, а в свято – цілу ніч. Їсти можна було лише два рази на день. Зовсім не вживали м’яса. Своїм аскетичним життям о. Мелетій вабив до себе молодих людей. У 1950 році в скиті проживало вже шість монахів та один послушник. З них двоє були непрацездатні, з причини хвороб і старості [6]. Монахи збудували церкву із дерева розміром 11 на 5 м кв. [7].
У монастирі займалися домашнім господарством та різними ручними роботами. Для утримання худоби збудували саманні сараї 6 на 5 м. Маючи 2 га землі, монахи вирощували картоплю, середній урожай якої у 1949 році становив 30, а 1950 року – 25 центнерів [8].
У 1951 році була збудована дзвіниця 4 на 3 м кв. і 2 будинки: 1) 8 на 8 м кв.; [9], 2) 4 на 5 м кв. та майстерня 10 на 3 м кв.
 |
Віковий розподіл у 1951 році виглядав так [10]:
|
кількість років |
до 18 |
з 19 по 40 |
з 41 по 55 |
за 55 |
усього |
|
кількість чол. |
– |
5 |
1 |
1 |
7 |
У 1946 році настоятелем скиту стає Серафим (Шандра М. І.). Він народився 1 травня 1910 року в селі Приборжавське Іршавського району [11] Закінчив 4 класи народної школи. З 1931 року до 1933 року служив в чехословацькій армії. З 1933 по 1935 жив з батьками. У 1935 році виїхав у Югославію, але через рік повертається у рідне село. 1936 року пострижений у монахи. З 1939 по 1941 рік проживав в Бедевлянському монастирі. У 1941 році вступає в скит Колесарьово [12].
 |
| о.Серафим |
У 1952 році скит закрито і перетворено в 3-й прихід міста Хуст. Настоятелем призначено Ананія (Бонь) [13]. У зв’язку з цим єпископ Іларіон низкою указів переводить послушника Грицько Г. В. [14], о. Захарію [15], о. Мелетія [16], о. Ісаю [17], о. Серафима [18]. Але ченці на чолі з о. Мелетієм не хотіли залишати рідний скит аж до 1956 року.
27 березня 1956 року у зв’язку з цим секретар єпархії М. Логойда видав наказ, що постановляв: з причини того, що о. Мелетій, о. Серафим, о. Ананія незаконно живуть в Колесарові, “направляю їх: о. Мелетія в Теребельський монастир, о. Серафима настоятелем приходу в Олександрівку, о. Ананія настоятелем приходу в М. Березний” [20].
Дерев’яну церкву зняли з реєстрації діючих церков 1 червня 1961 року і 8 серпня розібрали [21].
Монастир в Колесарьові відновив свою діяльність на початку 1990-их років. 9 серпня 1991 року єпископ Мукачево-Ужгородський Євфимій (Шутак) освятив перший камінь престольного храму на честь святого Пантелеймона [22].
Очолив монастир архімандрит Діонисій (Бонь). Він народився 1936 року в селі Монастирець. З 12 років був послушником при скиті. Коли обитель закрили, він подався у Росію, де 15 років служив настоятелем приходів у Костромській області. Він як людина дуже добродушна і набожна приваблював молодих людей, які бажали вести аскетичне життя.
 |
| архімандрит Діонисій |
Але в монастирі збережені строгі афонські правила і не кожен витримає їх. Молитви ченців настільки сильні, люди, приходячи із важкими хворобами, зцілюються.
Освятивши перший камінь і зібравши деякі пожертви прихожан, ченці на чолі з архімандритом Діонисієм і за допомогою хустського архітектора І.Д. Мельника починають у 1992 році будівництво церкви Святого Пантелеймона. Її вирішили будувати на тому самому місці, де раніше була стара церква [23].
Монахи відремонтували старі дерев’яні будиночки, сарай та інші господарські споруди, які чудом були збережені трьома монахинями. Вони поселилися тут у 1961 році після закриття церкви і оберігали майно монастиря аж 30 років. Тепер вони впевнено доживають свій вік у монастирі, знаючи, що про них обов’язково потурбуються. Зібравши кошти, ченці купили у Воронежі три невеликі дзвони і встановили їх на дерев’яній каркасній дзвіниці.
Щоб зробити храм Святого Пантелеймона більшим і просторнішим, монахи вирішили знести схил землі, що нависав над церквою. Та перед ними постала міцна скеля, висотою понад 13 метрів. Щоб не допустити зсування ґрунту, звели захисну стіну з бетону, а у ній залишили невеликі дверцята, за якими викопали комору для свічок. Побачивши, що скеля дуже міцна, монахи вирішили викопати печерний храм. У 1993 році розпочалися роботи по зведенні печерного храму, за два місяці робітники викопали і вивезли на візках тонни землі [23]. В 1995 році печерний Храм на честь Преподобного Йова Почаївського був готовий і освячений єпископом Мефодієм [24]. Ця церква розташована на глибині 7 метрів і має розміри 6 на 15 м кв. і є зимовою церквою монастиря [25].
 |
| вхід до печерного храму |
У 1998 році в монастирі проживало 5 чоловік [26]. Зразу ж над печерною церквою у 2000 році монахи збудували літню каплицю Іверської ікони Божої Матері. Розпис зробив художник М. Щербан. Ю. Ісак з Приборжавського вирізав з дерева іконостас, подібного якому ще не має на Закарпатті. Олтар храму та ікони іконостасу розписав В. Якубець. У цей же час збудовано невеликий двоповерховий будинок з цегли для розміщення у ньому кімнат для паломників та келію для монахів. У 2001 році ченці отримали у подарунок від Михайла Гінцяка дзвін вагою 1350 кілограмів, його освятив єпископ Хустський і Виноградівський Іоанн.
У 2002 році розпочато зведення будинку, у якому буде розміщено трапезну, кухню, келію для повара, приймальню настоятеля. Монастир, як уже зазначалося, живе за своїм внутрішнім статутом, що ґрунтується на афонських правилах. Служба щодня розпочинається о 12-й годині ночі і триває до 6-ї ранку. Щонеділі проводиться звичайна служба, на якій завжди присутні до 100 чоловік. У день Святого Пантелеймона сюди приходить до п’яти тисяч паломників.
На 2003 рік в монастирі проживає 5 чоловік. За віком всі ченці мають від 23 до 30 років, крім архімандрита Діонисія. За саном: 1 архімандрит, 2 монахи, 2 послушники.
 |
| Пантелеймонівський храм |
Ченці ведуть домашнє господарство, на 2 нивах вирощують кукурудзу і картоплю, утримують 2 корови і курей, цим самим забезпечуючи себе повністю харчами. Всі кошти, що надходять від мирян, йдуть на розбудову монастиря [27].
Кладовище монастиря є спільним з сільським. Тут у 1983 році поховано о. Мелетія (Рущака) [28]. У 1985 році вдячними учнями була встановлена мармурова плита на хрест померлого, на ній вибиті слова: “Крепко ты держал свой путь святой в душе великой и простой”.
До монастиря підведена дорога з твердим покриттям, але зимою сюди можна вийти лише пішки. Біля стежки, що веде до монастиря, розташоване джерело з цілющою водою, що викопане о. Мелетієм ще у 30-ті роки ХХ століття.
Джерела та література:
1. ДАЗО. – Ф. Р – 1490. – Оп. 4д. – Спр. 14. – Арк. 40.
2. Проща о. Мелетія //Слово. – 2002. – №6. – С. 6.
3. Проща о. Мелетія … –С. 7.
4. Пагиря В. Вказ. праця. – С. 75.
5. ДАЗО. – Ф. Р 1490. – Оп. 4д. – Спр. 14. – Арк. 46.
6. Там само. – Арк. 41.
7. Там само. – Арк. 43.
8. Там само. – Арк. 42.
9. Там само. – Арк. 46.
10. Там само. – Арк. 43.
11. Там само. – Арк. 40.
12. Там само. – Арк. 50.
13. Там само. – Арк. 57.
14. Там само. – Арк. 53.
15. Там само. – Арк. 54.
16. Там само. – Арк. 55.
17. Там само. – Арк. 56.
18. Там само. – Арк. 51.
19. Там само. —Арк. 59.
20. Сирохман М. Вказ праця. – С. 804.
21. Звіт настоятеля Свято-Пантелеймонівського монастиря… – С. 1.
22. Там само. – С. 2.
23. Там само. – С. 1.
24. Сирохман М. Вказ. праця. – С. 804
25. Звіт настоятеля Свято-Пантелеймонівського монастиря… – С. 2.
26. Игумен Гавриил (Кризина) Указ. соч. – С. 121
27. Звіт настоятеля Свято-Пантелеймонівського монастиря… – С. 2.
28. Проща о. Мелетія… – С. 8.
Юрій Данилець
Читати повністю: http://h.ua/story/149000/#ixzz3o672O0Aq