Наш край інколи називають “малим Афоном” (Нариси історії монастиря в Домбоках)

Наш край інколи називають “малим Афоном”. Пропонована стаття – це нарис директора Богословсько-історичного науково-дослідного центру імені архімандрита Василія (Проніна), доцента УжНУ – Ю.Данильця про жіночий монастир у с.Домбоки, що неподалік Мукачева.

Виникнення православного жіночого монастиря в Домбоках Мукачівського р-ну Закарпатської області нерозривно пов’язано з відродженням Святого Православ’я на Закарпатті на початку ХХ ст. Поступово православний рух поширився на весь край, а монастирі як джерела православної віри діяли лише в Марамороші, тому виникла нагальна потреба в побудові таких духовних кріпостей і в інших частинах Закарпаття, в тому числі і на Мукачівщині.

Думка про заснування монастиря в Домбоках зародилася в жителів навколишніх сіл ще в 1920-их рр. ХХ ст. Головним ініціатором цього процесу став о. Іван Карбованець, що служив приходським священиком у сусідньому Червеньові. У 1930 р. о. Іван Карбованець зі своїми батьками продав державі все своє майно в с.Невицьке біля Ужгорода за 114 тисяч чеських крон і отримані гроші вирішив вкласти в побудову православного монастиря [1].

 У той час у Домбоках припинила свою діяльність сільськогосподарська школа і залишився цілий комплекс будівель, які ідеально підходили під монастир. Держава і продала цей маєток Карбованцю за 125 тисяч чеських крон.

Придбавши підходяще місце для монастиря, о. Іван поставив зразу ж там православний хрест. Після цього звернувся в Мукачівське єпархіальне управління з листом, у якому повідомив, що має намір подарувати свою землю з забудовами під православний монастир. У листі він пише: “Покірно просимо Ваше Преосвященство, щоб Ви благословили збудувати на закупленій нами ділянці в Домбоках дівочий монастир в честь “Православно-Богородичний Дівочий монастир в Домбоках” [2]. 1 квітня 1930 р. він звертається знову до єпархіального управління з листом, у якому наполегливо просить задовольнити його прохання, причому повідомляє, що він вже поставив на тому місці православний хрест, який потрібно освятити [3].

Отримавши від о. І. Карбованця прохання, архімандрит Алексій (Кабалюк) від імені правлячого архієрея 11 квітня 1930 р. відповів: “Єпархіальне управління вже давно дало свою принципову згоду на будівництво жіночого монастиря в Домбоках, але необхідно, щоб Ви, як власник того маєтку, повідомили б, чи Ви дійсно даєте для жіночого монастиря щось, чи ні, і якщо даєте, то на яких умовах? Тільки після цього єпархіальне управління зможе вислати до Вас для організації декілька монахинь” [4].

 Після такої відповіді архімандрита Алексія о. Карбованець передав документально все куплене ним майно з будовами в повне розпорядження Карпаторуської Православної єпархії, але з умовою, щоб воно взялося за організацію монастиря.

З приїздом у середині 1930 р. нового єпископа Йосифа було вирішено прийняти пожертву від о. Івана Карбованця. о. Алексію (Кабалюку) як досвідченому старцю доручено організувати православний жіночий монастир.

Газета “Русская Земля” в статті за 23 листопада 1932 р. писала: “Старання о. Іоанна Карбованця закінчилися успіхом. У Домбоках на семи угровій ділянці землі засновано монастир. На днях розпочалася перебудова церкви. Вже збудовано купол у руському стилі. 4 грудня планують підняти хрест на купол церкви” [5]. Це одне із перших повідомлень тогочасної преси про заснування жіночого монастиря в Домбоках.

Постала проблема будівництва житла для сестер. Складне матеріальне становище змусило архімандрита Алексія звернутися за допомогою до більш заможних парафій та монастирів, пожертвував він і багато власного майна на добробут монастиря, духівником якого був до своєї смерті. Щоб провести капітальний ремонт та реставрацію будівель, протоієрей Всеволод Коломацький виготовив відповідну документацію і очолив всі роботи [6]. Іконостас вирізьбив відомий майстер І. Павлишинець з помічником Василем Лендєлом з Ракошина, який згодом сам зробив малий вівтар для ікони Божої Матері, а також вирізьбив хрест [7].

 30 серпня 1931 р. єпископ Йосиф звернувся за допомогою в організацію монастирського життя до ігумені Параскеви (Прокоп) в Липчу, в листі він писав: “Прошу дозволити сестрам, які бажають, перейти в Домбоки”. Також вказувалося, що вони повинні до 14 вересня 1931 р. повідомити про своє рішення архімандриту Алексію в Хуст, який відповідає за їхнє переселення. У Домбоки вирішили перейти шість сестер, серед них монахині Софія та Анисія та монахиня Євпраксія, останній і довелося очолити новостворений монастир, послушниці: Марія Плешинець, Василина Андрійцьо, Юлина Товтин. У жовтні 1931 р. до них приєдналися Олена Товтин, Гафія Микита [8].

Після організації єпархіального управління в Мукачеві православна церква все більше зміцнювалася. У 1930 р. православних вірників на Пряшівщині і в Карпатській Русі нараховувалось 121 060 чол., організованих в 115 приходів. У 1928-1936 рр. було збудовано 130 церков і п’ять монастирів, серед яких і жіночий в Домбоках [9].

 У 1934 р. на допомогу архімандриту Алексію в монастир призначають священиком ієромонаха Варлаама (Савинець). У 1936 р. сестри збільшили вівтар у церкві. Під керівництвом монахині Євпраксії та архімандрита Алексія монастирське господарство зміцнювалося і зростало. При монастирі діяла швейна майстерня, у якій шили на замовлення православного духовенства священицький одяг.

22 жовтня 1938 р. газета “Православная Русь” вмістила невелику розвідку про монастир у Домбоках. Автор статті описав монастир і його мешканців: “Невеликий корпус, сад. За ним церква з великим кам’яним корпусом, стайня, невелике поле, каплиця, біля якої дві могили. Настоятелька Євпраксія очолює 25 сестер” [10]. У цьому ж році з Єрусалима в монастир привезли чудодійну ікону Божої Матері “Скоропослушниця”, що була створена на Афоні [11].

монахиня Євпраксія

 У 1941 р. з Липчанського монастиря сестри запросили на посаду настоятельки монахиню Людмилу (Дранко). Але через півтора року вона помирає і сестри змушені звертатися до адміністратора М. Попова з проханням призначити в монастир нову настоятельку. Наведемо цей документ: “Прохання сестер Домбоцького монастиря до адміністратора М. Попова від 17 червня 1942 р. Ще 8 січня 1941 р. сестри писали прохання єпископу Володимиру, щоб він дав їм настоятельку з Липчанського монастиря. В першу чергу Февронію або Людмилу. Настоятелькою призначена Людмила. Настоятелька Людмила прожила в монастирі один рік з половиною і померла. Останньою волею настоятельки було те, щоб призначили нам на її місце Февронію” [12]. На звороті документу написано: “Призначаю Февронію (Рацюк) настоятелькою в Домбоки. 18 червня 1942 р. Попов М.” [13].

22 червня 1942 р. з адміністрації Мукачівської єпархії у Липчу вислали два документи-розпорядження. Один адресований настоятельці Параскеві (Прокоп), у якому вимагалося видати всі документи монахині Февронії і посприяти, щоб вона до 28 червня 1942 р. виїхала в Домбоки на посаду настоятельки. Інший лист під назвою “Декрет” отримала монахиня Февронія (Рацюк), ось його зміст: “Повідомляємо, що призначили Вас настоятелькою дівочого монастиря в Домбоках. Призначили Вас на цю посаду виключно з прохання сестер і зі згоди адміністратора М. Попова. 28 червня маєте вступити на цю посаду” [14]. Під час керівництва матушки Февронії монастир досяг зеніту в своєму розвитку.

Монастир став особливо процвітати в той час, коли в Карпатську Русь був призначений єпископ Дамаскін (Грданічка), який дуже багато зробив для благоустрою цієї великої святині Мукачівщини. У цей час монастир отримує назву “Єпархіальний дівочий монастир в Домбоках”, тому що він підкорявся безпосередньо єпархіальному управлінню.

 У 1942 р. з нагоди святкування 10-річчя заснування монастиря у видавництві “Паннонія” в Мукачеві вийшла невеличка брошура о. Миколи Щербея “Світильник світа”. Автор розділив виклад матеріалу на дві частини – “Історія православного монастиря в Домбоках” і “Християнські святині”. У книзі подано цікаві ілюстрації: загальний вигляд монастиря, фото архімандрита Алексія (Кабалюк) [15]. М. Щербей високо оцінив роль архімандрита Алексія в становленні монастиря. Він пише про християнські святині, що були на той час в монастирській церкві: ковчег з Святими мощами, що був надісланий архімандритом Мисаїлом, настоятелем Свято-Пантелеймонівського монастиря на горі Афон, як духовний подарунок вірникам нашого краю, розташували його у головному храмі монастиря. В названому ковчезі знаходилися частинки мощей святих угодників.

Монастир у 1942 р. мав такі храмові свята: Благовіщення Пресвятої Богородиці;Неділя Жінок Мироносиць; Преображення Господнє.

Згідно зі звітом П. Лінтура, який того часу очолював обласний відділ культу, від 9 жовтня 1946 р. Домбоцький монастир володів 8 га землі [16]. У монастирі проживало 38 черниць [17]. Під керівництвом матушки Февронії та архімандрита Алексія в 1946 р. ієромонах Варнава (Щербан) розписав монастирську церкву.

Останні роки життя в Домбоках провів архімандрит Алексій (Кабалюк). Незадовго до смерті, 20 листопада 1947 р., він прийняв велику схизму. 2 грудня, в день своєї смерті, архімандрит Алексій власною рукою написав заповіт. Цей документ зберігся в особистому архіві митрофорного протоієрея Іоанна Вучкана в м. Хуст. Вперше опублікований автором мовою оригіналу в 2004 р. в книзі “Православні монастирі Хустського району (ХХ століття)”. Наведемо витяги із заповіту, зокрема тих фактів, що стосуються монастиря в Домбоках. Архімандрит Алексій після своєї смерті побажав передати монахиням Домбоцького монастиря наступні речі: ліжко дерев’яне і невелику шафу, стіл, настінний годинник, 4 стільці, диван, 4 килими, підрясник. Ікони: мученика Пантелеймона, Алексія Чоловіка Божого, Божої Матері “Болгарська”. Передавалася також Біблія [18]. Після чого архімандрит Алексій мирно спочив. Звідти його перевезли до Свято-Миколаївського монастиря в с. Іза, де 5 грудня поховали.

Алексій Кабалюк

Якщо проаналізувати загальні прибутки монастиря, то побачимо, що прибутки з сільського господарства були на багато більшими від прибутків за церковні треби, якщо у 1949 р. монахині заробили з господарства 10036 крб., а у 1950 р. 6262 крб., то за відправлення треб вони мали відповідно 4785 крб., і 2418 крб. [19]. До колективізації монастир володів 23 га землі, для одробітку цієї землі придбали сільськогосподарський реманент: плуг для орання і плуг для копання картоплі, 2 вози, сіялку, борону, дробівку і прес для вина. Вся земельна власність поділялася таким чином: орна – 7,5 га, сад – 0,5 га, город – 0,1 га, сінокіс – 8,5 га, виноградник – 1,2 га, двір і будівлі – 2,5 га, кладовище – 0,3 га, не придатна для господарства – 3 га [20].

У підсобному господарстві монастиря було багато худоби: 6 корів, пара коней, свиня, 20 курей. Наведемо дані про середньорічний урожай вирощуваних в монастирі культур (на 1 га): пшениця – 40 центнерів, кукурудза – 36 ц, картопля – 60 ц, овес – 8 ц. Кожного року черниці виготовляли біля 700 літрів вина. Крім того, при монастирі діяли 4 майстерні: швейна, кравецька, взуттєва, переплітна.

19 червня 1949 р. в неділю Всіх Святих, відбулося урочисте богослужіння, яке очолив архієпископ Макарій (Оксіюк). Журналіст Н. Павлосюк в статті “Церковне торжество в Домбоках” так описує монастир і цю подію: “Домбоки – невеличке селище на Мукачівщині, де притулився в затишку жіночий православний монастир, відомий на Закарпатті глибокою побожністю та працелюбністю своїх монахинь. Найбільшою окрасою монастиря є його настоятельниця, мати Февронія – справжня сповідниця святого православія, якій довелося зазнати немало переслідувань і страждань в умовах жандармського режиму старої Австро-Угорщини. Від 12-ти років життя вона достойно несла великий і славний подвиг саможертовної відданості православній вірі, не знаючи хитань” [21]. Владику зустріла багатоголюдна процесія разом із духовенством, яке очолював архімандрит Пантелеймон – духівник Мукачівського монастиря, він і привітав владику словом від насельниць Домбоцького монастиря. Під час урочистої Літургії, на якій були присутні великі маси народу з усіх сусідніх сіл і з Мукачева, архієпископ Макарій возвів настоятельку Февронію у сан ігумені, поклавши на неї наперсний хрест. Під час вручення ігумені Февронії настоятельського жезла владика виголосив привітальну промову.

24 лютого 1950 р. помирає настоятелька монастиря Февронія (Рацюк), поховали ігуменю на монастирському кладовищі. У 1950 р. настоятелькою обирають монахиню Параскеву. Микита Пелагея Іванівна народилася 19 квітня 1913 р. у с. Червеньово У 1950 р. в монастирі проживало 39 монахинь.

 Загальна житлова площа монастиря у 1950 р. складала 186 м2. Серед споруд у монастирі були: церква із каменю і цегли розміром 105 м2, корпус добудований до церкви – 105 м2, корпус із цегли – 81 м2, стайня – 84 м2 та сінник 84 м2 [22].

 20 вересня 1951 р. єпископ Іларіон затвердив статут монастиря.

 Оскільки число монахинь складало більше 50 чоловік, виникла потреба будівництва нового житла. У 1954-1956 рр. монахині побудували один корпус, а 1956 р. й другий [23]. Внаслідок цього житлова площа монастиря зросла до 317 м2. В монастирі й на далі відправлялися три відпусти: Благовіщення, Преображення та на свято Жінок Мироносиць.

 

Закриття монастиря

В одному із листів до вищого керівництва, уповноважений Ради у справах РПЦ в Закарпатській області А. Шерстюк 10 червня 1957 р. писав: “Необхідно просити Раду по справам РПЦ прийняти міри, щоб з патріархії дали наказ Мукачево-Ужгородському єпископу ліквідувати монастир в Домбоках” [24].

20 липня 1959 р. єпископ Мукачево-Ужгородський Варлаам (Борисевич) надіслав монахиням лист. Наводимо цей документ: “На основі повідомлення Патріархії від 24 червня 1959 р. за № 739 Домбоцький монастир об’єднується з Мукачівським. До 28 липня 1959 р. Ви зобов’язані потурбуватися про переїзд сестер” [25]. Деякі сестри були переведені в Липчанський монастир, це уродженки Кошелева: П. В. Гричко, М. Д. Дзяпко. Наприклад, монахиня Євпраксія (Гричка) повернулася до себе додому в с. Кошельово на Хустщині.

 

 

Будівлі монастиря обласне керівництво вирішило передати під школу-інтернат. Згадує перший директор школи Ю. Г. Хаван, який очолював школу-інтернат 27 років. “24 червня 1959 р. – той день, коли за дорученням обкому партії, після об’єднання двох монастирів Мукачівського та Домбоцького, яке було здійснено за рішенням Синоду РПЦ. Після переселення монахинь Домбоцького монастиря, я повинен був прийняти майно, що залишилося, і будівлі монастиря, до початку нового навчального року організувати навчальний процес у новоствореній школі-інтернаті. Був теплий сонячний день. До монастиря підігнали автобуси, вантажні автомашини. Представник обкому партії зібрав усіх черниць у трапезній і оголосив про рішення Синоду. Хоч двері і були зачинені, і я був надворі, але і до сьогодні не можу забути той гіркий плач і крик. Адже для монахинь монастир був рідною домівкою, яку треба було покидати і йти, невідомо куди. Цілу ніч і майже весь наступний день проходило організоване переселення. Вже 25 червня я приступив до обов’язків директора школи… ” [26].

 

 

Будинки закритого монастиря передавались 29 червня 1959 р. ігуменею Параскевою (Микита) представнику Мукачівського райвідділу народної освіти. В цей день монахиням було видано все рухоме майно, яке належало Домбоцькому монастирю (меблі, м’який інвентар, посуд, зерно та інші продукти харчування, засоби транспорту, худоба, фураж, паливо, а також предмети релігійного культу і церковне обладнання). Іконостас розібрали і передали одній із церков в Мукачівському районі. В липні-серпні монахиням було дозволено зібрати урожай фруктів та овочів.

 

 

Після відселення і ліквідації Домбоцького монастиря почалася три місячна реконструкція і пристосування приміщення до нових цілей. 11 жовтня 1959 р. школа-інтернат розпочала роботу.

Діти війни

Йшов важкий 1944 рік. Фашисти відступали на захід, з собою німці везли багатьох полонених дітей та дорослих, яких планували використати для потреб війни. Коли ешелон проїжджав біля залізничної станції Жорнава Великоберезнянського району, його, за деякими спогадами, бомбардували. Серед пасажирів потягу були і діти, вивезені німцями з Новоєльні Дятлівського району Гродненської області Білорусії, де був розташований дитячий інтернаціональний санаторій та піонерський табір. Є кілька версій, як діти потрапили в Червеньово і Домбоки.

Один з них твердить, що до руського Червоного Хреста (який очолював покійний архімандрит Василій (Пронін) наприкінці літа 1944 р. звернувся угорський офіцер з пропозицією взяти під опіку 186 хлопчиків і дівчаток віком від 5 до 15 років. о. Василій доручив секретарю Червоного Хреста Ользі Люсієвській (Лосієвській) поїхати в Домбоки і Червеньово і домовитися з о. Іваном Карбованцем про перевезення дітей у вказані монастир і село [27].

Другу версію про порятунок дітей оприлюднив кореспондент Ф. Прокопенко у 1967 р. в журналі “Україна” під назвою “Дорога мамо! Любий батьку!” Тут було записано: “Лісом проходив житель села Червеневого Мукачівського району Іван Іванович Карбованець, який їх і виявив” [28].

 

 

І третя, найбільш достовірна версія про перевезення дітей з району Ужгорода до Червеньова і розташування їх у єврейських хатах та подвір’ях деяких селян, належить старості села Червеньова – Курті, який при житті розповів у присутності працівників сільської ради, як він їздив в Ужгород і на автомашинах доставив радянських дітей в село. Звичайно, що всі учасники версій посприяли тому, щоб ці діти знайшли притулок у Червеньові.

Московський письменник В. Р. Томін у книзі “Дорога к дому” наводить свідчення сина одного з керівників корейської секції Комінтерну Ше Сун Міна – Володимира Марсіна, який теж був серед врятованих дітей, і згодом згадував: “Нас выгнали из вагонов и отвели в какой-то женский монастырь. Местные жители относились к нам неплохо, монашки нас немного подкормили… Мы стали работать на полях, собирали подсолнухи, кукурузу. Монастырь стоял в стороне от дороги” [29]. Ірина Берковська, що теж знаходилася серед дітей, згадувала: “Потім ми опинились у Домбоках. Пам’ятаю жіночий монастир, де ми працювали – лущили кукурудзу, молотили соняшник. Монашки нас обігріли теплом наче материнських сердець…” [30].

 

 

Марія Федорівна Довганич – жителька Червеньова, що брала активну участь у порятунку дітей, згадувала: “Найменших дітей розібрали по сім’ях. А тих, які були більші, розмістили в пустих будинках. Принесли туди сіно, ковдри, посуд. По черзі готували їм обід, годували. Разом з ними поселилися дві виховательки: одну звали Анастасія Петрівна, імені другої не пригадую” [31]. “Найстарших дівчаток і деяких малюків відвели в сусіднє село Домбоки, в жіночий монастир. У монахинь були в наявності швейні машинки, і робота налаштувалась, як в майстерні: дівчатам швидко пошили сукні і білизну. Одягнули й інших теж” [32]. Рішення надати притулок дітям з боку жителів села і монахинь було дуже мужнім, тому що у час появи на Закарпатті партизан-десантників угорська влада забороняла приймати у себе будь-кого, і ці дії могли привести до арештів. У монастирі багато дітей було похрещено. Від старших дітей довідалися, що вони з Ленінградської, Смоленської, Орловської, Вітебської та інших областей СРСР.

 

Дослідник О.Довганич

Дуже важливим є свідчення Тетяни Хахиної про перебування на Закарпатті. У листі до Омеляна Довганича, нині відомого історика, доктора історичних наук, у 1968 р. вона писала: “Все мы находились в одном из помещений села Червенёва. С нами была и наша воспитательница, только я забыла, как её зовут и фамилию её. Кормили нас монашки, которые находились в монастыре. Только я не могу вам сказать точно, кто их обязал нас кормить. То ли руководство села, или район, или просто они сами из-за жалости к нам, таким истощенным, измученным в то время детям. Но факт остается фактом, что они нас кормили всё время, пока мы там находились до освобождения” [33].

 

Багато зробив для порятунку дітей о. І. Карбованець, він разом з монахинями організував поселення їх у родини, а разом з дружиною піклувався про Мішу Піскунова, який довго не забував своїх рятівників.

 

Коли у жовтні 1944 р. з монастиря побачили військові машини визволителів, що пересувалися в їхньому напрямку, то один із хлопчиків – Міша Піскунов, знайшов десь шмат білої тканини і вибіг з нею до машин [34]. Новина про дітей миттєво розлетілася серед військових.

 

 

О. Д. Довганич в одній із статей, що побачила світ на сторінках закарпатської преси, пише: “Сюди прибули військові кореспонденти газети 18 армії “Знамя Родины” капітани Б. Галанов та Б. Мілявський. 4 листопада 1944 р. газета надрукувала статтю “Наші діти в німецькому рабстві”. У Червеньово були направлені підполковник Герасов, лікар – полковник медслужби Млинарник, а також кінооператор Барбупли, який і знімав цю зустріч” [35]. У листі Б. Галанова до О. Д. Довганича читаємо: “О существовании этого детского дома мы узнали от Ольги Лосиевской, русской эмигрантки (ныне, кажется умершей), которая принимала живое участие в судьбе детей. По её совету мы отправились в Домбокский монастырь, где находились дети. Однако, их там уже не было. Как сказал нам настоятель, детей “перепрятали”, опасаясь, как бы немцы, перед уходом не погнали их дальше на запад. В монастыре нам дали новый адрес: Червенево” [36].

 

вихователька Ольга Люсієвська (Лосієвська)

 

 

 

 

За рішенням військових властей дітей перевезли до Мукачева, а потім відправили в дитячий будинок м. Орла, звідти в інші дитбудинки союзу. О.Д. Довганич, якому у 1967 р. доручили перевірити лист монахинь колишнього Домбоцького монастиря, що стосувався вище згадуваного випадку з дітьми у 1944 р., згадує: “Тоді сільська рада і склала список червенівців (що дали прихисток знедоленим дітям – Ю. Данилець): М. І. Глагола, М. Ф. Довганич, О. М. Курта, І. М. Курта, М. І. Курта, Ю. І. Микита, Д. І. Микита, І. А. Решетар, Г. А. Решетар, І. С. Решетар, Ю. Ю. Тимко, Г. М. Ховпей, А. І. Яцина. Тоді було розшукано і матеріали газети “Знамя Родины”. Ми дізналися імена старших дітей: це були Валя, Іра і Людмила Кувшинови з Ленінграда, Наталка, Клара, Даша Карпенко з Києва, Вітя, Тоня і Ніна Кирилови, Зіна Воронцова, Арнольд Рум’янцев, Ліда Бобрук. Тут були і діти політемігрантів – кореєць Вова Марсін, італійка Полетта Глюкозіо, китаєць Чі Ін..

 

 

 

Минули роки. Долею дітей зацікавився московський письменник Валентин Романович Томін. Він приїхав на Закарпаття, побував у Червеньові і вирішив розшукати якомога більше дітей війни, щоб організувати їх зустріч у селі через багато років… Зустріч була призначена на червень 1981 р.

 До Ужгорода і Червеньова було запрошено дев’ять знайдених дітей війни, з яких вісім прибули: А. Т. Андрончик – механізатор районного об’єднання “Сільгоспхімія” з м. Лепель Вітебської області, який мав урядові нагороди за працю, його сестра Г. Т. Андрончик (Веселова) – технік-наглядач Бєлгородського міськжитлоуправління, М.М. Бірюков із с. Дубрівка Закарпатської області, І.Г. Берковська (Уваровська) – радіооператор із селища Мама Іркутської області, Полетта Глюкозіо (Непрієнкова) – викладачка російської мови з м. Софії (Народна Республіка Болгарія), В.І. Коган, якого усиновив старий комуніст-підпільник з Мукачева І.Б. Коган, І.П. Шутов – голова райкому профспілки працівників сільського господарства з м. Петушки Владимирської області, В.Марсін, нині завідуючий відділу науково-дослідного інституту в Москві [37]. 24 серпня 1981 р. ці діти зібралися в Домбоках біля каплиці о. І. Карбованця, щоб вклонитися йому і подякувати за милосердя, проявлене у важкі роки війни, а також у сільському клубі с. Червеньова на урочисту зустріч.

В. Томін у книзі “Дорога к додому” подає цікавий матеріал і деякі фотографії, які були зроблені під час перебування дітей у Домбоках, окремі з них ми вмістили у пропонованому виданні. “На одной из фотографий, привезенных из Червенева, запечатлена группа малышей со своими спасителями: крестьянами и воспитательницами. У самого края слева стоит кореец – Володя Марсин. На другой фотографии, полученой в селе Домбоки, – группа девочек собралась около часовни женского монастыря. Среди них черноглазая девочка в платьице с белым воротничком – итальянка Полетта Глюкозио. Внизу надпись: “Группа детей, вывезенных немцами из окрестностей Ленинграда и брошенных в отступлении в ужгородских лесах” [38].

У с. Новоєльня в Білорусії створено музей війни. Багато стендів тут присвячено саме перебуванню вихованців дитячого інтернаціонального санаторію та піонерського табору на Закарпатті. Є тут і фотографія, зроблена у 1944 р. в Домбоцькому монастирі, на якій зображено “дітей війни” разом з І. Карбованцем та монахинями, є матеріали й про О. Д. Довганича, який присвятив багато часу вивченню проблеми перебування “дітей війни” у нашому краї та їх пошуку.

У 1989 р. у Білорусії відбулася зустріч під девізом “Діти проти війни”. У ній взяли участь діти політичних емігрантів, які в далеких 40-х рр. потрапили в Новоєльню до рук фашистів. На цій зустрічі були присутні й жителі Закарпатської області, зокрема Пелагея Курта з Червеньова, яка зустріла тут через багато років Полетту Глюкозіо, – дівчину, яку вона прихистила в 1944 р. На цей час випало і відкриття меморіального комплексу в Дятлові, присвяченому дітям, які загинули в роки Другої світової війни [39].

  Список використаних джерел та літератури:

1. Карбованець Іван, священик. Прохання в єпархіальне управління православної єпархії в с. Іза за № 1/1930 р. // Архів Мукачівсько-Ужгородської єпархії (Далі Архів Мук. Ужг. єп.)

2. Карбованець Іван, священик. Прохання в єпархіальне управління православної єпархії в с. Іза за № 23/1930 р. // Архів Мук. Ужг. єп.

3. Карбованець Іван, священик. Прохання в єпархіальне управління православної єпархії в с. Іза за № 23/1930 р. // Архів Мук. Ужг. єп.

4. Алексій (Кабалюк), архімандрит, керуючий Карпаторуською православною єпархією. Відповідь о. І. Карбованцю за № 1141/30 від 11 квітня 1930 р. // Архів Мук. Ужг. єп.

5. Женский монастырь в Домбоках // Русская Земля. – 1932. – 28 ноября. – С. 2.

6. Олекса М. Зодчий. К 100-летию со дня рождения архімандрита Андрея (Коломацкого) // Единство плюс. – 1996. – 27 января. – С. 3.

7. Сирохман М. Церкви України. Закарпаття. – Львів, 2000. – С. 661.

8. Звіт іг. Параскеви до єпархіального управління за № 53 від 23. 09. 1931р. // Архів Мук. Ужг. єп.

9. Історія Православной Християнской церкви для карпаторусских учеников народной и гражданской школы. – Ужгород: Типография школьной помощи, 1936. – С. 43.

10. По Святой Руси Карпатской. Девичий Свято-Успенский монастырь в Домбоках // Православная Русь. – 1938. – 22 октября. – С. 3.

11. Густі В. Чудотворна ікона Святої Матері // Закарпатська правда. – 1992. – 18 серпня. – С. 2.

12. Прохання сестер Домбоцького монастиря до адміністратора М. Попова від 17. 06. 1942 р. // Архів Мук. Ужг. єп. – Арк. 1.

13. Там само. – Арк. 2.

14. Декрет монахині Февронії (Рацюк) від 22 червня 1942 р. // Архів Мук. Ужг. єп.

15. Щербей Микола. Світильник світа. – Мукачево: Паннонія, 1942.

16. Державний архів Закарпатської області (далі ДАЗО). – Ф. Р – 1490. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 5.

17. ДАЗО. – Ф. Р – 544. – Оп. 3. – Спр. 53. – Арк. 17.

18. Данилець Ю. Православні монастирі Хустського району (ХХ століття) / Передмова проф. Д. Данилюка. – Ужгород: Ґражда, 2004. – С. 136.

19. ДАЗО. – Ф. Р – 1490. – Оп. 4 д. – Спр. 23. – Арк. 12.

20. ДАЗО. – Ф. Р – 1490. – Оп. 4 д. – Спр. 23. – Арк. 29.

21. Павлосюк Н. Церковное торжество в Домбоках // Православний вісник. – 1949. № 6. – С. 187.

22. ДАЗО. – Ф. Р – 1490. – Оп. 4 д. – Спр. 23. – Арк. 6.

23. ДАЗО. – Ф. Р – 1490. – Оп. 4 д. – Спр. 23. – Арк. 67.

24. ДАЗО. – Ф. Р – 1490. – Оп. 4 д. – Спр. 17. – Арк. 57.

25. Варлаам (Борисевич), єпископ. Наказ за № 751 від 20. 07. 1959 р. про закриття монастиря в Домбоках // Архів Мук. Ужг. єп.

26. Сікора С. Домбоки – центр милосердя і добра // Старий замок. – 2000. – 28 вересня. – С. 14.

27. Пагиря В. Монастирі Закарпаття (1360–1939). – Мукачево, 1994. – С. 64.

28. Прокопенко Ф. Дорога мамо! Любий батьку!. . // Україна. – 1967. – № 18. – С. 11.

29. Томин В. Дорога к дому. – М.: Знание, 1980. – С. 35.

30. Ожила стежка в Домбоки // Єпархіальний вісник. – 1992. – лютий. – С. 2.

31. Томин В. Приезжайте в Червенево // Комсомольская правда. – 1979. – 10 января. – С. 4.

32. Томин В. Дорога к дому. – М.: Знание, 1980. – С. 43.

33. Лист Тетяни Костянтинівни Хахиной до О. Д. Довганича від 22. 08. 1968 р. // Особистий архів Довганича О. Д.

34. Густі В. Чудотворна ікона Святої Матері // Закарпатська правда. – 1992. – 18 серпня. – С. 2.

35. Довганич О. Діти війни // Закарпатська правда. – 1984. – 26 серпня. – С. 4.

36. Лист Б. Галанова до О. Д. Довганича від 25. 01. 1968 р. // Особистий архів Довганича О. Д.

37. Довганич О. Діти війни // Закарпатська правда. – 1984. – 26 серпня. – С. 4.

38. Томин В. Дорога к дому. – М.: Знание, 1980. – С. 51.

39. Les enfants de Novoїelnia // Etudes sovietiques. – 1989 – mai. – s. 4.

За матеріалами: http://h.ua/story/148406/#ixzz3JmGANAQT и http://h.ua/story/148184/#654672#ixzz3JmEiiZDK