Маю намір розповісти про одного надзвичайного сільського священика-молитвенника.
Моя зустріч з ним відбулася ще в молоді семінарські роки. Взимку на свята мені довелося гостювати у свого друга і товариша Е.М. Він був талановитим юнаком, згодом зробився професором університету. Хоча батько його був священиком, але мій друг вважав себе невіруючим, на превеликий жаль його благочестивої матері. На стінах його кімнати висіли портрети Маркса, Енгельса та інших. Але це нітрохи не заважало йому дружити зі мною, людиною віруючою, – за що його мати вельми сильно любила мене, а сина свого таки “обожнювала”.
У цієї сім’ї, особливо у матінки, була тепла дружба і навіть якась спорідненість із сім’єю священика о. Василя С., який жив верстах в сорока від нашого села. Матушка вже не раз розповідала мені про нього абсолютно виняткове: про випадки чудес його, про святе життя, хоча він був багатосімейний чоловік. Я дуже зацікавився ним; в один день з раннього ранку ми утрьох вибралися на санях “в гості”. Поїхав і мій друг, але він цікавився й не святим батюшкою, а прогулянкою і молодими дочками. Шлях був красивий: по чистому снігу, серед величезного соснового лісу, при тихій погоді ми непомітно проїхали годин шість. Виїхавши на відкрите поле, я побачив трохи нижче довге село з білою церквою. Друг мій каже:
– Я не буду підходити під благословення до о. Василя.
Я з марнославства теж хотів здатися “сильним”, але добра матінка попередила що це спокуса:
Звернулася вона до мене, – ви-то вже не слухайте мого сина, візьміть благословіння.
Очевидно, вона не бажала завдати засмучення шанованому нею духовному отцю таким нашим вільнодумством. Я промовчав, але в глибині грішного серця зачаїлася легковажна спокуса. Через чверть години ми в’їхали в село, повернули до церкви; направо від неї стояв дерев’яний священицький будинок, досить великий, в 5-6 вікон по довжині його. Наш приїзд не було попереджено; і ми помітили за фіранками вікон: як замиготіли не чекаючі нас жіночі обличчя.
У залі нас зустріла матушка о. Василя, досить повна жінка з рожевим обличчям і тихою, повільною усмішкою. Після неї з’явилися дві молоді дівчини і ще двоє чи троє дітей. Ми привіталися. Дівчат зацікавив наш приїзд: молоді “богослови”. Хто знає: може бути, женихи? Друга вони знали і раніше, а я був новою людиною для них.
– А де ж батюшка?
– Він все ще в церкві, привезли якогось хворого, – спокійно і повільно відповіла нам матінка. Хвилин через десять з’явився непомітно і о. Василь. Досить високого зросту, дуже худий, з блідо-рожевим обличчям, тонким носом, світло-рудою бородою і волоссям, він відразу справив на мене дуже серйозне і побожне враження. І мені стало соромно від дурного припущення ухилитися від благословення. Але товариш мій вже встиг потиснути йому лише руку; зате наша матінка з любов’ю і благоговінням простягнула до нього свої тонкі руки; слідом за нею я зробив те ж саме. Отець Василь повільно і з молитвою осінив кожного з нас широким хрестом. Я відчув, що це благословення принесло мені радість. І з тієї пори я щоранку прагнув насамперед одержати благодать Божу через його благословення … Не знаю: чи відчувають інші що-небудь подібне. Після я відчував щось подібне і від інших духовних служителів Божих; але навряд чи з таким радісним трепетом, як від о. Василя.
Тут ми погостювали три-чотири дні. І багато чого закарбувалось особливо сильно в моїй пам’яті досі, хоча з того часу пройшло вже сорок п’ять років.
Спочатку мене трохи здивувало, що у святого – така велика родина, чи не семеро дітей. Зазвичай ми представляємо святих у вигляді ченців-пустельників, або незайманих святителів, або мучеників. Тут же була з вигляду звичайна мирська і мирна сім’я. Але скоро це здивування випарувалося само собою: святий лик ієрея Божого не потребував поясненнях і виправдань. Факт виявився переконливіше теорій.
Здається, в той же вечір – це був переддень неділі – отець Василь, йдучи на вечірню, сказав своїй дружині:
– Нині ти не бери маленьких дітей в храм: привезли одного хворого, небезпечного. Як би вони не злякалися?
Всі ми інші пішли до служби: не йти здавалося абсолютно немислимо і грішно … З усіх боків до храму стікався народ. Село було велике. крім звичайних сільських занять, селяни працювали ще на величезному винному заводі якогось багатія. Не доходячи до храму, ми пройшли повз будівель (чомусь їх називають “флігелями”), що стояли проти вівтаря церкви через проїжджу дорогу. мені пояснили, що це – будинки для приїжджаючих хворих і прочан.
Храм вже був повний народу. Почалася служба …. Вона йшла дуже чинно, не поспішаючи; а головне – по повному уставу – що не тільки в селах, але і в міських церквах майже ніколи не виконується. І якщо вечірня, при скороченні її, триває зазвичай хвилин двадцять, то на цей раз вона йшла не менше години. У самого о. Василя був прекрасний тенор; і він співав стихири (пам’ятаю: був глас сьомий) упереміш зі старим-псаломщиком.
Після закінчення служби народ розходився не відразу. І я побачив, як о. Василь попрямував в гущу натовпу направо. Там і стояв “небезпечний” хворий. Це була людина дуже високого зросту, з красивим обличчям, чорною бородою і волоссям. Його тримали два таких же величезних красеня – брати. А він все поривався кудись йти. Але народ не смикався від нього; мабуть, не вперше був такий випадок. А крім того: проста православна людина глибоко шкодує таких нещасних страждальців і тому не цурається їх. Втім, хворий вів себе в основному мирно: не кричав, нікого не чіпав; інших він точно не бачив перед собою.
Отець Василь підійшов до нього зовсім спокійно і звичайним повільним хрестом благословив його. А потім сказав братам, щоб вони переночували в будинку для приїжджих, а завтра привели його до утрені.
Інший день почався для батюшки дуже рано. Здається, близько трьох годин він вже вставав і починав читати покладені “Правила до причастя”. У нього була особлива “молебна” кімната, великого розміру, заставлена свічниками і безліччю ікон, деякі – з частками мощей. Там він і здійснював свої молитви. Не знаю чи вичитував він вечірні Правила з вечора; а вони, при ревносному їх виконанні, займають ніяк не менше години, а то й і півтора; ранкове правило бере три чверті або годину … Зазвичай ми, ліниві, лише на початку свого служіння намагаємося виконувати ці правила, та й то з поспішністю, аби “вичитати” покладені чотири канону – Спасителю, Божої Матері, денним святим, ангелу-хранителю, – потім акафіст та вечірні молитви; а вранці – ранкові молитви, канон до причастя. А потім починамоє лінуватися, знаходяться різні поважні причини правила скоротити. І нарешті зовсім залишаємо ці правила. І лише виняткові одиниці з нас зберігають цей мудрий звичай.
І вже по одному цьому можна дивуватися таким одиницям. Отець Василь був одним з таких ієреїв. Тому йому і треба було вставати в 3:00 ранку. Інші в селі ще спали солодким сном, а він вже молився самотньо. У п’ять годин починалася утреня. Народ швидко наповнював храм, І знову служба йшла за статутом. Однак, щоб скоротити трохи часу, батюшка встановив такий порядок: одну кафізму він читав на правому криласі вголос, а псаломщик в цей час вичитував іншу “про себе”. Інший може і заперечувати проти такого “формалізму”, але навряд чи нам, ледачим, слід критикувати ревнителів статуту. Краще помовчимо.
Серед прочан на вчорашньому ж місці я помітив привезеного хворого. Мені здався він трохи спокійніше, ніж учора.
У 8:00 ранку утреня скінчилася. І весь народ розійшовся по своїх домівках, щоб відпочити і підкріпитися їжею. А о. Василь один залишався в храмі і починав служити проскомідію, яка тривала ще цілих три години. Як відомо, на проскомидії ми вичитуємо Помянник за живих і померлих. І таких книжечок у батька Василя були сотні: і він вважав своїм обов’язком поминати імена записаних осіб. Ймовірно, йому надсилали або залишали прочани з різних країн ці Помянники, не рахуючи вже прихожан свого села за багато років. На це і йшло 3:00 години … О 10 годині лунав благовіст до літургії, потім псаломщик читав третій і шостий часи, а батюшка все виймав і виймав частинки у вівтарі. Псаломщик читав – вже понад статуту – дев’ятий час; але і цього виявлялося мало; він розкривав Псалтир і продовжував читати … Так проходив годину і починалася вже літургія.
Після запричастного [стіха] він запропонував мені сказати повчання. Воно було вислухано уважно, але без особливого враження: та й що я, юнак, міг би сказати їм сильного, коли у них постійно горів перед очима такий світильник?!
Не потрібно забувати, що народ після двох-трьох годинного перепочинку знову масою приходив до храму і проводив тут ще добрих дві, а то і три години: всього з утренньою, в загальному, 5-6 годин. Чи багато таких парафій на Русі? … Про закордон я вже й не кажу …
Час підходило вже до першої години дня, коли скінчилася літургія. Народ пішов. Залишилися лише десятки. Серед них і хворий … І почалися молебни … Отець Василь здійснював один загальний для всіх молебен; тільки на заспів поминав тих святих, кому “замовляли”; та ще вичитував безліч “Євангелій” за родом святих – Божої Матері, мученикам, святителям і інш. Після цього він помазував хворих єлеєм …
Наші всі вже пішли давно в будинок, а я продовжував спостерігати. Але і мені стало важко: я теж пішов. Не дочекався я і молитов батюшки за небезпечного хворого. Такі ми легковажні: не цінуємо наших неабияких людей, молитвенників. А тепер таких і знайти важко.
Нарешті після трьох годин дня прийшов батюшка. З радісним виглядом, але врівноважено, спокійно він вітав всіх нас; і начебто звичайний сім’янин, взявся їсти (помірно) і говорити з нами на життєві теми: про знайомих, про здоров’я, про сімейне життя і т.п.
Його власне сімейне життя було не зовсім звичайним. Я, звичайно, нічого не можу сказати про невідомих мені сокровенних сторонах, і суджу лише частково за деякими зовнішніми ознаками. Наприклад, у всьому будинку не видно дзеркал. Батюшка вважав грішним заняттям задивлятися на свій лик. І лише після довгої боротьби його дочкам вдалося відвоювати право поставити маленьке дзеркальце, у вітальні (вона ж і їдальня). Та й то місце для нього знайшлося на виступі “голландської” печі. Зрозуміло, дотримувалися суворі пости, говіння. А тепер?
Але ось що особливо відрізняло життя їх сім’ї. Отець Василь категорично вирішив не вчити в губернських школах дівчаток: ні в гімназіях, ні навіть у жіночому єпархіальному училищі. Він був упевнений у шкідливому впливі цих шкіл на невинних дітей. А тоді панувала сильна мода на вищі жіночі курси. І слово “курсистка” стало прозивним ім’ям нечистої і “політичної” дівиці: стрижене коротке волосся, розв’язні манери, куріння тютюну, неодмінний революційний лібералізм, безвір’я і нерідко моральна нестриманість. Ось так малювався образ “курсистки”. І майже завжди такі дівиці йшли з-під впливу батьків, це теж вважалося знаком самостійності і свободи. Звичайно, не всі були такими, але чутка йшла погана про них. І о. Василь боявся за своїх дівчаток. І тому вирішив вчити їх сам, вдома … І дійсно вивчив, всі вони були вельми розумними і широко освіченими дівчатами. На мій подив, вони знали так багато, скільки не знали рядові гімназистки і “епархіалки”. Звідки вони навчилися? Не батько ж наставляв їх в знанні і політичних систем, та економічних соціальних реформ, і російської літератури, і історії європейської цивілізації? Секрет нам відкрили самі дівчата. Вирісши вже до віку наречених, вони прохали батька виділити їм у величезних сінях маленьку кімнатку по чотири-п’ять кроків у довжину і ширину. Тут і була спальня їх і бібліотека. І чого тільки там не було! І Толстой, і Достоєвський, і “Заочний університет”, що видавався в Києві. Ось звідки дівчата набиралися знань. Все це робилося якось таємно від батька, щоб не засмутити його. Але зате вони залишилися глибоко віруючими душами, як і батьки. І тут у них було, звичайно, дзеркало значно більшого розміру, ніж у вітальні. Батюшка тут не наводив ревізії, делікатно шкодуючи улюблених дочок. Тут ми, молодь, і проводили час.
Одного разу нам, “богословам” прийшла легковажна затія: покататися з дівчатами в окремих двох санках. У о. Василя були два хороші коня. Ми спочатку звернулися до матінки, справедливо сподіваючись спокусити її швидше, ніж батюшку, адже випадок не частий – нумо й заміж вийдуть, а женихи непогані … Дійсно, матушка без особливої боротьби схилилася на нашу витівку. Але по обережності вона додала, що треба запитати батюшку. Ми це знали; але попросили її допомогти нам вмовити і його. Був уже вечір. Батюшка вернувся звідкись. Ми приступили до нього. І він, відразу не розібравшись, дав згоду. Я поспішив на кухню. Там на полу збирався вже спати робочий, Олексій. Я гаряче квапив його запрягти коней в двоє саней. Він, не з особливою охотою, але покірно, став злазити з полу. Але в цей час увійшов на кухню і батюшка. Ймовірно, він встиг порадитися і з матінкою своєю. Або та не встигла у своїй допомозі нам, або і вона виявилася розсудливою матір’ю, але тільки отець Василь спокійно сказав мені:
– Я з вами теж поїду.
Але така пропозиція засмучувало всі наші юнацькі плани, і я відмовився:
– Тоді вже ми краще зовсім не поїдемо.
Це було і грубо, і грішно. Але батько Василь зберіг рівновагу і абсолютно спокійно відповів:
– Що ж робити! Добре. А то ж люди побачать на вулиці вас одних з дівчатами та й почнуть потім говорити Бог знає що.
Все це було абсолютно правильно і розсудливо. Олексій, задоволений такою розв’язкою, поліз назад на піл, а ми з батюшкою пішли в кімнати і вирішили раніше лягти спати. Але цей випадок ні в мені, ні в батюшки не змінив добрих відносин. На другий день я, вранці знову біг до нього отримати радісне благословення, а він нітрохи не ображався на нашу дійсно погану і злу витівку. Дівчата ж, зрозуміло, і не порушували потім ніяких питань. Та й під час обговорення з ними нашої затії вони лише мовчки погоджувалися з нами … Мабуть, отець Василь зрозумів всіх нас, як досвідчений батько, і постарався покрити все тихим світом.
Я розповів такий далеко не повчальний випадок тому, щоб показати життя не в абстрактній, надуманій благочестивій формі, а таке, яким воно дійсно буває в ці наші роки. Все це людяно. Але інша сім’я могла б використовувати подібний випадок, а тут о. Василь розв’язав все по-християнськи мирно і розсудливо. Це теж одна зі світлих сторін домашнього життя святого сільського священика. Святість не в одній лише молитві виявляється, а й у інших сторонах цілого життя. Вірний у малому вірний і багато в чому – говорив Господь. І навпаки – можна сказати.
Пригадаю ще випадок з пастирського побуті о. Василя. В один з буденних днів до нього зайшли чомусь дві монашки. Може бути, вони йшли “по збору” на монастир, а може бути це були мирські “чернички”, що жили у своїх селах невинно і носили чорний одягу і хустки. Вони звернулися до батюшки з проханням сказати їм що-небудь “в порятунок душі”. І він почав говорити їм про смирення. Досі мені не запам’яталося порівняння: колос, наповнений хорошим зерном, гнеться непомітно вниз головою, а порожній стовбурчиться вгору: так і марнославний людина.
О.В. познайомився з молодим професором М. На його запрошення він прийшов до нього в будинок, і вони, забувши про все, три дні і три ночі, нічого не куштуючи і не виходячи з кабінету, просиділи, розбираючи Апокаліпсис. І професор зробився учнем О.В.; пізніше його заарештували і вислали.
Я скоро вступив до Академії. Потім прийняв чернецтво і був уже ректором семінарії в сані архімандрита. Настала перша війна з німцями. У цьому ж році відкрилися мощі святого Єпископа Тамбовського Питирима. Як вихованець цієї семінарії я вважав обов’язком бути присутнім на великому торжестві. З усією єпархії були викликані кращі священнослужителі та благочинні. Серед них я зустрів і отця Василя. За ці одинадцять років він значно постарів. Гострий ніс його зробився ще тонше. Вираз обличчя стало ще більш серйозним. Ми вітали один одного. Але поговорити нам так і не вдалося.
Через три роки після цього почалася революція. Що сталося з цією святою родиною за ті одинадцять років – нічого не знаю. А так тепер хотілося б дізнатися …
Так, мало ми цінували наших неабияких людей …. А інші навіть лихословили:
– Ну, які там святі?! Знаємо ми …
А тепер хоч подивитися б …
Одного з таких критиків я бачив. Він був теж сільським священиком. Але потім, ймовірно, як вдівець, вступив студентом до Академії. На святки приїжджав додому. При зустрічі зі мною він став зарозуміло відгукуватися про о. Василі. Але цим він викликав у моїй душі лише негативне ставлення до себе самого? Після описаних особистих зустрічей зі святим батюшкою я остаточно переконався в душевному псуванні критики взагалі, а чому ж він сам тоді цікавився? Він став пропагувати мене та інших революційними і політичними ідеями, наполегливо радив прочитати якусь книжку англійського економіста з питання про реформу прибуткових податків. І цю книгу він вважав мало не одкровенням світу і порятунком від усіх бід та зла. Я взяв почитати її, але вона виявилася для мене нудною і неважливою, і я скоро повернув її “вченому” богослову. Якщо він дожив би до другої революції, тобто прожив би з часу нашої зустрічі 15-20 років, то напевно, він би приєднався до “живої” або “обновленческой” церкви …
Избави, Боже, нас від такого духовенства … Нам потрібні священники Василі …
МИТРОПОЛИТ ВЕНИАМИН (ФЕДЧЕНКОВ)
За матеріалами: http://www.pravoslavnaya-biblioteka.ru