«Хто бо підноситься, буде понижений,
хто ж понижується, той піднесеться»
(Мф. 23, 12)
Людина не вибирає місце і час свого народження, але скрізь і завжди, навколо нас живуть люди, які формують наш світогляд і впливають на вибір нашої життєвої дороги.
Я народився і зростав у селі Мала Уголька (Тячівський район, Закарпатської області) в той період часу, коли там служив і звершував свій монаший подвиг нині вже святий, преподобний Іов (Кундря) Угольський. Про нього вже дуже багато написано і його «житіє» доступне всім. Проте, на прохання багатьох людей, я сьогодні теж поділюся своїми спогадами про преподобного Іова. Поділюся тим, яким він був у повсякденному житті, адже мені приходилося з дитинства бути поряд зі святим нашого часу.
Обставини склалися так, що на Закарпатті після 1960 року не залишилося жодного чоловічого монастиря. Всі обителі були закриті, а монахи насильно були виселені у «мир». Тому ті хто з них мав священний сан, змушені були шукати прихисту у маленьких сільських приходах. Отець Іов, після закриття Городилівського монастиря довго шукав місце для усамітнення, щоб проводити «тіхоє и безмолвноє жітіє» і знайшов «тихоє пристанищє» на руїнах древнього Угольського монастиря. Це був 1962 рік. Тоді село налічувало майже три десятки хат, а гора де оселився прп. Іов взагалі була безлюдна.
З Городилівського монастиря отець Іов забрав все своє «монастирське багатство», яке легко приніс у торбині: це були богослужбові книги та необхідні речі для звершення святої Літургії. Та найбільший скарб який приніс отець Іов в Угольку – це справжню християнську любов, яка щедро виливалася на всіх людей, від маленьких діток, до тих хто потребував його молитв, допомоги та поради.
На місці подвигів древніх святих отців отець Іов збудував маленьку дерев’яну келію, в якій вміщувалися необхідні «блага цивілізації»: дерев’яне ліжко, набите соломою, стіл та полиця для книг. Молився отець Іов лише при світлі воскових свічок та лампад. Неподалік келії, під велетенським деревом отець Іов викопав зовсім невеличку криницю, завглибшки 1 метр, в якій з’явилася кристально чиста вода. Це джерело прослужило преподобному Іову 23 роки і давало в будь-яку пору стільки води, скільки необхідно було для життєвих потреб. Потім, після смерті отця Іова, на протязі року це джерело висохло.
Одежа старця Іова була «монастирською»: чорний підрясник і скуфія, які з часом стали сірого кольору, шкіряні чоботи, які сягали колін та довгий плащ, який отець Іов одягав у негоду, коли виходив у село для звершення необхідних треб. Потрібно сказати, що з часу поселення отця Іова на Угольській горі, він ніколи не виходив за церковну огорожу без необхідності і лише прохання людей звершити якісь церковні обряди вдома, змушували отця Іова виходити у «мир». Це було дуже рідко, але коли появлявся старець Іов у селі, про це знали всі і з радістю чекали, що отець Іов принесе у дім Боже благословення.
З особливою радістю чекали зустрічі з старцем малі діти, бо знали, що для найменших у нього завжди були цукерки. Тому коли з’являвся батюшка у селі, про це миттєво дізнавалися всі діти. Вони вибігали на йому зустріч та всі дружно вітали його. Старець своєю щедрою рукою роздавав кожному по цукерці, гладив по голівці. Діти на радощах забігали далеко вперед, а коли отець Іов наближався до них, знову наперебій вітали його. Батюшка радісно посміхався, знову давав «цукрові кубики» і ніколи не ображався за дитячу «винахідливість».
Для всіх отець Іов був справжнім духовним батьком та наставником. Майже у всіх життєвих обставинах люди приходили до нього на благословення і пораду та завжди помічали, що після молитов старця справи йшли успішно. Та найбільшу любов батюшка проявляв до знедолених і бідних людей, часто ставав їх рятівником. Одній убогій жінці отець Іов за свої кошти збудував дерев’яну хатинку, яка стоїть до цього часу, інших одягав, годував, і взагалі своєю щедрою рукою він роздавав все, що мав у своїй убогій келії.
Розпочинався день у отця Іова о другій годині ночі: спочатку він вичитував монаше молитовне правило, потім на світанку відправляв Літургію (так до останнього дня свого життя), а після богослужіння приймав людей, які приходили до нього з далеких міст і сіл зі своїми життєвими турботами. У вечірній час о 16 годині служив вечірнє богослужіння. Таким чином, відправляв повне коло уставного богослужіння.
У літні, теплі дні старець Іов читав Псалтир або акафісти біля своєї келії на лоні природи. Зворушливо було споглядати за такою молитвою праведника, бо навіть пташки небесні підспівували йому і славили Творця. У батюшки був звичай годувати пташок і вони відчували любов старця, тому біля келії отця Іова, яка була під самим лісом, оселилося багато різних гарних пташок, котрі з самого світанку, коли була навколо тиша зустрічали старця веселим, гарним співом. Вони прожили тут до дня смерті отця Іова. 28 липня 1985 року старець відійшов у вічність. Це відчули стривожені птахи зграями кружляли над храмом і келією отця Іова і марно чекали на нього. Під час похорону отця Іова одна гарна, голосна пташка залетіла через відчинене вікно у храм і почала кружляти над домовиною, потім влетіла в олтар і сіла на іконостас. Там вона почала виспівувати дивні мелодії, немов відтворила молитви замість старця Іова. Потім ці пташки ще довго щебетали біля келії, а згодом кудись зникли. Напевно полетіли шукати іншого праведника, з яким би могли разом славити Творця.
У повсякденному житті отець Іов був надзвичайно простою людиною. Треба сказати, що отець Іов розмовляв виключно русинською мовою. Він ніколи не говорив ані українською, ані російською мовою з ким би він не спілкувався. Богослужіння також відправляв з нашим «карпатським акцентом». У щоденному богослужінні йому допомагали псаломщиця – монахиня Олександра, яка прийшла до отця Іова із закритого Драгівського монастиря, та пономар – монах Савва, котрий прийшов з отцем Іовом з Городилівського монастиря.
До отця Іова приходило багато священників та студентів духовних Семінарій. У літній час майже кожної неділі у храмі відбувалося соборне богослужіння, за участі його духовних чад у священному сані.
Часто приходили до отця Іова незнайомі люди, котрі долали тисячі кілометрів для того, щоб поспілкуватися зі старцем і отримати його благословення. Останні кілометри люди долали через гори, адже автобусного сполучення в той час не було. Високопосадовці державного рангу радянської доби, також таємно приїжджали до батюшки, щоб подалі від всюдисущого контролю КДБ таємно охрестити дітей, прийняти таїнство шлюбу, чи вирішити складні життєві питання. Для того, щоб не викликати цікавості у місцевого люду, вони приїжджали до села Драгово автобусом, а потім переодягалися у спортивні костюми і під виглядом туристів обходячи Карпатські гори знаходили старця Іова. Інколи отець Іов, не називаючи імена відвідувачів, казав: «Це були з Москви, Києва, Ужгорода… Як важко людям, коли в їхніх міста і селах є храми, а їм забороняють ходити в церкву (тим, що були на державних посадах)». Скориставшись можливістю я також поділився зі старцем своїми випробовуваннями під час вступу у семінарію. Пригадав, коли подав документи у канцелярію семінарію, тоді, наступного дня це вже знали у відповідних місцевих органах. Відразу викликали моїх братів, які були на державній службі, провели роз’яснювальну роботу і вимагали повернути «заблудшого брата». Я всіляко скаржився старцю на владу, що так пригнічує церкву, а отець Іов слухав і щось зосереджено думав, а потім сказав: «Были ще май тяжкі часы, якых ты не зазнав, а я через оты испытанія пирийшов. Ты ще молодый та добре затям, що ти кажу: сися власть не потрывать и дисять году и всьо ся змінит. Храми будут строити из золотыми куполами, а иси люде, шо типир виру заприщают ище навернутся до Церкви». Це було сказано у 1982 році, а в 1991 році атеїстична влада відійшла в історію.
Такі пророцтва були незрозумілими в той час, коли служіння священика обмежувалося церковною огорожею, а «Союз нерушимий» був наймогутнішою державою у світі. Отець Іов говорив, що бути вірним і служити Богові треба при будь-якій владі, за будь-яких обставин, на будь-якому місці. Він казав, що з часу заснування Церкви Христової не було ні одного такого дня, коли б на Землі в молитвах не прославляли Бога. І так буде до кінця світу.
Аскетичний дух отця Іова був суровим. Їжа у нього була найпростіша: хліб, картопля, овочі, чай, а в дозволений церковним уставом час «молочна трапеза» (м’ясо отець Іов взагалі не вживав). Риба на трапезі з’являлася рідко і лише тоді, коли під святкові дні добродії приносили свіжу рибу з місцевої річки. Але не завжди рибна трапеза доходила до столу отця Іова. Одного разу, на свято, для старця приготували рибу. Після святкового богослужіння отець Іов трохи затримався в храмі з людьми, а коли вийшов з храму і наближався до своєї келії, до нього підійшли якісь бідні незнайомці на благословення. Побачивши втомлених людей, отець Іов змилувався над ними і запросив до столу. Через деякий час до келії заходить монахиня Ангеліна (родичка о. Іова) і бачить, що за столом сидять якісь незнайомці і усердно смакують рибу. Матушка Ангеліна лише руками розвела, а отець Іов щиро посміхнувся і сказав: «У сих люди тоже празник», а сам залишився з хлібом і водою. При нагоді говорив: «Там де хліб і вода там ніт голода». Він часто говорив, що багато хвороб у людей від неправильного і вибагливого харчування, та від малорухливого способу життя. Сам отець Іов при необхідності проходив більше 20 км в день, бо найближчий автобус курсував за 10 км від села.
Але щоденна дорога для отця Іова була від келії до храму. Ми бачили лише зовнішні прояви його любові та щирої молитви. Насправді, його палаюче любов’ю серце бачив Бог і чув його тихі келейні молитви, бо в убогій келії отця Іова ніхто і ніколи не ночував (навіть отець Савва, котрий прийшов з ним з Городилова в Малу Угольку мав окрему маленьку келію).
Таємницю чернечого життя сучасним людям важко зрозуміти. Одна поважна світська особа, споглядаючи чернече життя, немов висловила думку сучасного світу про монахів сказавши: «Ми вас любимо, але не розуміємо». Сказано відверто, але треба до нього додати, що йдемо ми до монахів не тому, що ми їх інколи не хочемо зрозуміти, а тому, що ми їх любимо.
Любов не підвладна часові і простору. Вона приходить від Бога і повертається до Нього. Тому любов вічна і ніколи не згасає. Ті хто випромінював любов свого серця до людей і після переходу у вічність продовжують любити і молитися за нас у Небесній Церкві.
Одним з таких носіїв Христової любові був преподобний Іов Угольський. Як і за час його земного життя так і зараз ми приходимо на місце його подвигів і просимо його молитв і заступництва.
Преподобний Іов, за промислом Божим, повернувся до нас своїми нетлінними мощами, щоб у бурхливому світі бути поряд з нами і нагадувати людям про вузьку стежинку, яка веде до Бога. Пам’ятаймо слова апостола Павла звернені до всіх людей: «Браття згадуйте наставників ваших, котрі проповідували вам слово Боже і дивлячись на кінець їхнього життя переймайте їхню віру. Іісус Христос учора, і сьогодні, і навіки Той Самий» (Євр. 13, 7-8).
Протоієрей Йосиф Ярема,
настоятель храму Різдва Богородиці, с. Арданово,
Іршавського району, Закарпатської області