Чи є мощі святими? Навіщо їх шанують?

«Це ті, що прийшли від горя великого, і обмили одежі свої, і вибілили їх у крові Агнця. Тому вони перебувають перед престолом Бога і служать йому день і ніч у храмі його; і той, хто сидить на престолі, поселиться над ними» (Од. 7,14-15).

Немає людини, яка б жила і не згрішила. Кожен на землі народжений – грішний, в більшій чи меншій мірі, тільки один догоджає гріхам і відпадає від Бога, інший же присвячує своє життя служінню Богові, боротьбі з гріхом. Питання про вшанування святих і святих мощей (слово «поклонятися» відноситься тільки по відношенню до Бога, в інших випадках використовується слово «шанування») це прояв нашої пошани до святого, до його героїчного життя і, що для нас найважливіше, це вияв нашої віри у його заступництво за нас перед Богом. Багатьом людям відомі випадки, коли діяння злого духа пов’язане з контактом з якоюсь річчю або місцем, яке господар йому посвятив. Але мало хто замислюється над тим, що Господь також особливо діє у присвячених Йому місцях та через посвячені Йому предмети, тому що вони стають (завдяки молитві посвячення) Його власністю — людина, як господар місця або предмету, повністю довіряє їх Богу, як новому господареві. Сам предмет не діє — він нейтральний, він — «стрілка» (знак), що направляє нас до Господа. І вже від нас залежить, чи приймемо ми це як річ, людини, яку возлюбив Господь, і яку ми шануємо, і через яку діє особлива благодать. Церква шанує мощі святих як храми Святого Духа, в яких Бог живе своєю благодаттю і після тілесної кончини святого.[1]

«І коли Він узяв книгу, то чотири тварини і двадцять чотири старці упали перед Агнцем, маючи кожний гусла і золоті чаші, повнісінькі духмяностей, що є молитви святих» (Одкровення 5,8). Молитви святих підносяться до Бога як чаші, повні пахощів, через посередництво «чотирьох істот і двадцяти чотирьох старших», як свідчить Апокаліпсис. Апостоли просили віруючих, щоб ті за них молилися (Рим. 15, 30;  Єф. 6, 19-19; Кол. 4, 3; Євр. 13, 18), в свою чергу Апостоли молились за інших віруючих, а не лише за себе (Єф. 1, 16; Флп. 1, 3-4; ІІ Сол. 1, 11). Для чого потрібна молитва одних за інших? Тому що є чимало людей, яких Бог через їхні гріхи не слухає (Іс. 1, 15). Тому апостоли заповідали і просили, щоб молили Бога одні за одних. Бо є багато праведників (Євр. 11, 38; 12, 22-24), молитва яких є могутньою перед Богом (Як. 5, 16), і Господь слухає їх (І Пет. 3, 12). Зважаючи на те, що Бог не є Богом мертвих, а Богом живих (Лк.20, 38), а смерть тілесна ще більше наближує святих до Бога, „вони рівні з ангелами і є сини Божі” (Лк. 20, 36), і на Страшному Суді будуть судити світ разом з Христом (І Кор. 6, 2), то молитви їх (спочилих святих) з любові до собратів, дієві і сильні. Саме тому, ми, недостойні, приносимо свою молитву Богові перед іконами святих угодників Божих. Ми їх благаємо бути заступниками і молитвениками перед Богом за нас недостойних. І саме такий зв’язок і таке шанування веде „до торжества собору й Церкви первородних, на небесах написаних” (Євр.12,23). «Оце ж візьміть із собою 7 бичків та 7 баранів та йдіть до мого слуги Йова, і принесіть за себе всепалення, і нехай Йов, слуга мій, помолиться за вас, і я зглянуся на нього, і не заподію вам нічого прикрого за те, що ви не говорили про мене по правді, як мій слуга Йов» (42, 8). Йов тут фігурує як заступник, подібно до Авраама, Мойсея, Самуїла, Амоса, Єремії. Пережиті Йовом випробування представлені тут як запорука ефективності його молитви. «Чоловіка, прикрашеного сивиною і славою, оточеного чудовою і надзвичайною величчю. І сказав Онія: це братолюбець, який багато молиться за народ і за святе місто, Єремія, пророк Божий». Це – перше біблійне свідчення віри в молитви покійних праведників за живих. Коли ми звертаємося до молитовної допомоги того чи іншого святого, то просимо про милість Бога, який вільний цю милість нам дарувати. «Той факт, що цар забороняє будь-кому представлятися монархом і дозволяє віддавати царську честь тільки собі, не означає, що заборонено виражати повагу його посадовим особам». Та й у самій Біблії ми нерідко зустрічаємо патріархів, поборників культу єдиного Бога, які кланяються в знак шанування монархам або підносять до них благання. Наприклад: «Краєм же правив Йосиф, він продавав збіжжя всім людям у краї. Прийшли отож Йосифові брати і вклонилися йому лицем до землі» (Бут. 42, 6). Або: «Озирнувся Саул позад, Давид припав лицем до землі й вклонився йому» (1 Цар. 24, 9). Вшануванням святих і мощей ми не тільки не віднімаємо нічого від слави, яка дається Богу, але віддаємо Йому ще більше слави, запалюючи в нашому серці надію і бажання наслідувати святі чесноти. Можна навести приклад Авімелеха, якого Бог простив за заступництвом Авраама. Згадаймо євангельську розповідь про сотника: його віру похвалив сам Спаситель, хоча він відправив до Ісуса юдейських старшин, щоб просити про зцілення сина.

Мощі — це частинка особистої речі (тіла) святого християнської церкви, які залишилися після смерті нетлінними, тобто не проявляють ознак гниття і розкладу. Шанування мощей у християнстві має давнє походження і згадується у письмових свідченнях починаючи з ІІ століття. Остаточно догмат шанування мощей святих і обов’язкове їх знаходження у вівтарі храмів був закріплений у 787 році на Сьомому Вселенському соборі. Мощі зберігаються і шануються з морально-повчальними цілями і є носіями благодатних сил, які можуть подаватися Богом для віруючих. За вченням Церкви, мощі не самі собою і не по заслугах покійних можуть творити дива. Сьомий Вселенський Собор у своїх діяннях так сказав з цього питання: «Спаситель наш Христос дарував нам спасительні джерела, останки святих, різноманітне виливають благодіяння на достойних. І це через Христа, Який в них мешкає».[2] Церковнослов’янською мовою слово “мощі” вживається стосовно до останків будь-яких покійних людей. Наприклад, в чині поховання мирян часто зустрічаються такі вирази: “мощі покійного лежать в домі”, “вземши мощі покійного, відходимо до церкви”, “молитва чтется поблизу мощей”, “вложівше мощі в труну”. Митрополит Макарій (Булгаков) в книзі “Православно-догматичне богослов’я” (середина XIX століття) нетління мощей охарактеризував як “вилучення їх чудодійною силою Божою з загального закону тління як би в живий урок нам про майбутнє воскресіння тіл”.[3] При цьому наявність нетлінних мощей не є обов’язковою умовою для канонізації святого[4]. Шанування мощей, відноситься до «народного благочестя» – сукупності традиційних практик, установлених серед віруючих. Святий Іоан Золотоуст каже: “Коли всі виходили з Єгипту й одні виносили золото, інші срібло, тоді Мойсей замість усякого багатства взяв і ніс кості Йосифа, несучи в них із собою додому скарб величний і сповнений незліченних благ”. Мощі шануються як знак святого, про заступництво якого людина просить. Жести, пов’язані з шануванням мощей, – наприклад, дотик до них, – не виражають ставлення до мощей як до таких, а є знаком шанування самого святого, який для нас служить насамперед прикладом для наслідування у вірі і житті. За свідченням Четвертої книги Царств (13: 21), ожив мрець, який торкнувся до костей святого пророка Єлисея. За свідченням тої ж книги (23: 18), цар юдейський Йосія звелів мешканцям міста Вефиля зберегти кості чоловіка Божого, похованого у Вефилі при царі Ізраїльському Єровоамі через 300 з чимось років. За словами святого царя Давида, Господь зберігає кості праведних, і “з них жодна не зламається” (Пс. 33: 21). Ісус, син Сираха каже, що “зацвітуть кості дванадцяти пророків від місць своїх” (Сир. 49: 12). Святий пророк Ісая передрікає мощі святих як особливий дарунок членам Церкви Новозавітної, кажучи: “кості твої позміцняє, і ти станеш, немов той напоєний сад, і мов джерело те, що води його не всихають.”(Іс. 58: 11) «Вони (святі мученики) проганяють демонів, лікують хвороби,  прорекают, самі тіла їх, коли до них торкаються і шанують їх, стільки ж діють як святі душі їх. Навіть краплі крові і все, що носить на собі сліди їхніх страждань, також дійсні, як їх тіла».[5] Варто зберігати здорову дистанцію, щоб з одного боку не нехтувати священним (посвяченим Господу), а з іншого — не перетворювати предмет у (самодіючого) ідола або талісман. Згідно вчення церкви, при відокремленні частки від мощей благодать справді не зменшується, і частина є таким самим сосудом Святого Духу, як і цілі мощі. Через мощі святих Господь творить великі чудеса по вірі тих, кому преподається благодать через святі мощі.

У всі часи християнами благочестиво зберігалися і шанувалися будь які останки святих, навіть збереглися у вигляді кісток, праху або попелу, які також іменувалися святими мощами. Так Ієронім Блаженний писав що дуже шановані мощі пророка Самуїла існували у вигляді праху, а мощі апостолів Петра і Павла – у вигляді кісток[6]. Особливо це стосується останків древніх святих в більшості своїй прийнявших мученицьку смерть, через спалення і розтерзання звірами. Серед сучасного суспільства поширена думка, нібито святі мощі повинні бути цілком неушкодженими тілами і що саме нетління тіл є головною підставою до прославлення святих. Але такий погляд на святі мощі ґрунтується на непорозумінні і є зовсім неправильним. Особлива увага, зокрема, приділяється факту наявності чудотворінь після молитов до подвижника. В київських містечках Готві і Сорочинцях (нині Полтавської області) при копанні могили для поховання в 1709 р. були знайдені два нетлінні жіночі тіла, які і були поставлені в церквах. Архієпископ Варлаам (Ванатович) 23 листопада 1724 р. доносив Святійшому Синоду, що обидва тіла він сам бачив, що вони були дійсно нетлінними й цілими, але оскільки не було жодного свідчення про силу їх чудодійства, то він наказав у тих самих церквах, де перебували, викопати глибокі ями й поховати приватно зі звичайною літією, бо, додавалося в доносі, “простой народ, наипаче малороссийский, такие являющиеся телеса богоугодным поклонением почитати и боготворити обыкоша”. Із цього доповнення до повідомлення випливає, що нетлінних тіл покійних у Київській єпархії зустрічалося чимало. В 1850 р. у селі Тулиголове, Глухівського повіту, Чернігівської губернії, при копанні ровів для фундаменту церкви знайдено було цілим тіло священика Максима Фоміна, що помер в 1801 або 1810 р. Після 10-денного перебування на відкритому повітрі з тілом не відбулося ніякої зміни, але оскільки від тіла не було чудес, гріб був закладений у стіні нової церкви.

Всі ці відомості ясно свідчать про те, що нетління тіл саме по собі не має значення і нетлінні останки, у вигляді або оголених від тіла кісток, або у вигляді цілих тіл чи їх частин, шануються за святиню або за святі мощі лише під необхідною умовою правдивих від них чудотворінь, випробуваних і засвідчених достовірними свідченнями перед великим архієрейським Собором або перед Святійшим Синодом. Ця необхідна умова для визнання мощів за святиню завжди ставилася як Церквою Грецькою, так і Російською Православною. Ми вклоняємось і отримуємо благодать не від мертвих кісток, а від сили Божої, носієм якої є той чи іншій угодник Божий. Господь створив нас із трьох частин: тіло, душа і дух. І у святих тіло не менш святе, ніж душа і дух. Через нашу молитву до угодника і до Господа ця благодать може нам сприяти і допомагати. Святим мощам у християнській традиції приписують допомогу при зціленні від хвороб, здатність захищати від раптової або насильницької смерті. Серед найбільш відомих це нетлінні мощі Святої Ольги (її мертве тіло було виявлене нетлінним за часів Володимира Великого) та Святого Володимира, тіло якого було виявлено нетлінним через декілька століть у XVII столітті. Дослідники відзначають, що “… на мові давньої церковної літератури нетлінні мощі – це не нетлінні тіла, а збережені і незотлілі кістки”[7], наприклад, в літописі 1472 про розтин трун московських митрополитів в Успенському соборі сказано таким чином: ” Йону ціла суща обретоша, Фотея ж ціла суща не всього, єдині мощі”[8], “Святі мощі – невичерпні скарби і незрівнянно вищі за земні скарби саме тому, що ті розділяються на багато частин і через розділення зменшуються; а ті від розділення на частини не тільки не зменшуються, але й ще більше являють своє багатство; такова властивість речей духовних…”, «Милосердний Бог, дарує нам численні випадки на спасіння, разом з іншими шляхами відкрив і той шлях, який може залучати нас до чесноти, – залишаючи нам між іншим мощі святих, бо гробниці святих збуджують до наслідування тих, які на них дивляться.[9]»  – писав Іоанн Златоуст.

У V столітті Ісидор Пелусіот вказує, що у разі сумнівів у тому, що прах «мученицьких тіл» шанується «заради любові мучеників до Бога» необхідно запитати «у тих, які отримали від них (мощей) зцілення, і дізнайся, в яких стражданнях подають вони лікування. Тоді не тільки не будеш сміятися над тим, що робиться, але, звичайно, і сам поревнуешь виконуваного».[10] «Владика Христос дарував нам мощі святих, як рятівні джерела, які випромінюють різноманітні благодіяння і виливають миро пахощів. І нехай ніхто не сумнівається! За Законом всякий, хто доторкнеться до мертвого, вважався нечистим; але святі не є мертві. Бо після того, як Той хто є саме життя і Винуватець життя, був зарахований до мертвих, ми вже не називаємо мертвими спочилих у надії воскресіння і з вірою в Нього[11]».

Ієрей Іоан Монастир