Якщо не всі, то більшість із нас щодня полюбляє випити кружечку смачної, гарячої кави…
Днями і мені закортіло випити теж такої ж кави. В місті над Ужем місць для такої нагоди – безліч. В одному з них, і прийшлося втамувати своє бажання. Сотні людей, які проходили повз скляних вітрин кав’ярні були водночас і поряд зі мною, і – ні. Ні, бо нас розділяла велика скляна вітрина з чудовими написами про те, яким є світ з кавою…
Взагалі, щодо вітрини. Щодня нас хтось, або ж ми самі часто ділять, чи то ділимося. Ділимося на тих, хто є без нас і з нами. Це є по природі чужим і холодним для людини. Чому? Тому, що воно відштовхує і дає нам привід виокремлювати себе. Це є неправильним. Менше з тим, бо це є окрема тема для писак…
…Так ось. Сидячи за столиком з внутрішнього боку кав’ярні, – помітив річ, на яку колись звертав увагу, але не так вона болісно врізалася в мою свідомість. Свідомість болі самотності і полишеності та непотрібності. В якийсь момент в зал кав’ярні зайшов молодий чоловік. Хлопцю було років з 30-ть. Він замовив теж каву і сів. Сидів він хвилин п’ять… Далі вийняв зі своєї маленької сумки нет-бук і включив його. Зазвичай хтось в кав’ярні робить з допомогою нет-буків свою роботу: пише статті, відправляє файли з матеріалами, сидить у мережі, просто дивиться інфо-ленту. А, цей молодий хлопець вразив мене іншим! В якусь мить він натиснувши кілька кнопочок почав, замкнувшись у світі свого бажання переглядати кінофільм. На перший погляд – це природно. Але, мене вразив не сам факт побаченого, а його мотив. Звісно, хтось апелює: в кафе і-нет безкоштовний, через це туди всі і йдуть, і займаються своїм. Проте, в побаченій картині відчулося, якесь страхіття самотності цього хлопця…
Ми ж є – людина! В ідеалі в нас є все… Але, виявляється, маючи все ми все ж таки втікаємо від себе ж. Втікаємо від соціуму, від будинку, від свого домашнього світу, від таких само технічних можливостей перегляду на роботі і т.д. Страшно уявити, але на якусь мить, мені так здалося, власне ця людина втекла з квартири, щоб сісти і вдалі від будинку та її оточення подивиться якийсь фільм. Фільм в навушниках, де все рівно, хто сидить, хто на тебе дивиться, і т.д.
Усамітненість і якась втеча від чогось цього хлопця мене просто перевернула зсередини. Це, насправді, здалося страшним і катастрофічним. Справа була навіть не у фільмі, не в соціумі, а в тому, що посеред нас, в наших мільйонниках та мільярдах є самотні люди. Люди, які втікають в соціум, і так само там губляться. Губляться, щоб посидівши серед людей і не поспілкувавшись з ними піти… Піти, знов додому. Додому до себе самотнього. До свого світу. Світу де є тільки я. Де мене ніхто не чує і не знає. Де я страждаю, і водночас радію. Де є я автором свого дня і настрою…
Будемо дивитися на тих хто є поряд з нами в кафе, в храмі, в автобусі, в електричці, в офісі. Для чого? Щоб увійти в їхній світ! Можливо світ пустоти і непотребу себе. Світ, який ми можемо змінити банальним питанням: «Як ти?!» Будемо увічливі та уважні до людей – це є нашим покликанням християн.
Три світа земний небесний та внутрішній кожний з них унікальний але в нас є змога на даний час жити тільки в двох світах та надіятися на третій блаженний порою щось стаеться в людини те так і порушуеться баланс людина замкаеться в своему світі і ніхто не може в цеувійти можна тільки постучати та спросити дозволу відкрити