«І коли Він благословляв їх, почав віддалятися від них і вознісся на небо» (Лк. 24:51). Саме такими словами закінчується Євангеліє від апостола і євангеліста Луки. Христос возноситься на небо. Налякані учні спостерігають за явищем, яке не піддається розумінню. Про відчуття, які наповнювали їхні серця, взагалі годі навіть говорити! Іх очі спрямовані догори і вони до останнього вдивляються в лик Христа. Вони назавжди закарбують у пам’яті останні хвилини бесіди з Христом, дії, жести, останні слова втіхи. І як тут не дивуватися тому, що група звичайних простих рибалок стала свідками дива, дива що невдовзі похитне весь світ. Чи здогадувалися вони тієї миті, що чекає на них за їхнє свідчення про Христа, що чекає на них за їхню віру? Як покаже час за проповідь Євангелія жорстокий світ відомстить їм сповна найлютішими карами і найжорстокішими катами. Та це все попереду…
Свято Вознесіння Господнього, як і кожне з двунадесятих свят має досить цікавий зміст, в ньому криється багато глибокого і таємничого. Те, що відбулося на Оливковій горі, неабияк здивувало і навіть збентежило апостолів: пройде не один день, поки все стане для них зрозумілим. Як і тоді у учнів, так і зараз у багатьох християн з цим святом пов’язано більше запитань ніж відповідей. І дійсно, здається, що хоча сотеріологічна [1] справа домобудівництва[2] Христа завершується саме Вознесінням, але суть його, цього важливого дійства, важко піддається розумінню навіть сьогодні.
“Вознесіння − це початок нової присутності Христа в людині”.
Одразу виникає багато важких запитань і протиріч: навіщо Христос приходить на землю – щоб покинути її? Де обіцяне царство? Де торжество правди і істини? Де ті блаженства, на які так чекали перші християни і про які говорив Христос? Здавалося б учні, а разом з ними і все людство постало перед певною дилемою – світ так і не змінився, голодних не поменшало, не стих і стогін хворих, невинні і досі залишаються у в’язницях, грішники ще більше торжествують, а, наостанок до всього, юна Церква залишається сиротою – Христос покидає її. Але так здається лише на перший погляд. Надалі ми побачимо все зовсім навпаки – Вознесіння Господнє стає святом великої радості і перемоги, де нема місця суму.
Дуже чітко настрій апостолів (на який обов’язково потрібно звернути увагу) після Вознесіння передає євангеліст Лука, він говорить: «повернулися до Єрусалима з великою радістю. І перебували завжди в храмі, прославляючи і благословляючи Бога» (Лк. 24, 52-53). Не просто з радістю а з «великою радістю», ще й доповнює, немов посилюючи цей ефект – «прославляючи і благословляючи Бога». Чому ж радіють апостоли, якщо світ знову залишився без Месії? Чому нема суму, якщо відбулося розставання? Це питання, які не можуть не виникнути. В першу чергу вони радіють тому, що зрозуміли «Царство Моє не від світу цього» (Ін. 18:36). Христове Царство зовсім інше, ніж царства людське і тому не має кінця ні в часі ні в просторі, його не порівняти ні з чим, що є на землі. Він (Христос) будує своє царство у серці людини, у єдиному місці, яке по-справжньому достойне Бога. «Царство Боже всередині вас є» – говорить Христос. З євангельського тексту ми чітко бачимо – після Вознесіння учні не відчувають себе покинутими. Вони розуміють Христос не віддалився від них просторово, він ще більш присутній у світі і це початок нової присутності Христа. Він стане ще більше присутній у них і ця присутність буде настільки сильною, могутньою і явною, що весь світ не в змозі буде протистояти їм. Після вознесіння Христос присутній не в одному місці «тут і зараз», а всюди, для всіх і у всій повноті. Для простих апостолів було важливим і наступне: якщо Христос вознісся на Небо, то з Неба він і прийшов. У самому Євангелії про Вознесіння говориться в першу чергу, як про повернення Сина туди, де Він був раніше «побачите Сина Людського, Який возноситься туди, де був раніш» (Ін. 6, 62), або як про повернення до Отця: – «іду до Отця» (Ін. 14, 28). Кожен єврей знав, Небо – це місце, де «панує» Бог, а, отже, Христос, який з Неба прийшов і на Небо возноситься, є дійсно БОГ!
В святі Вознесіння Господнього є ряд богословсько-егзегетичних тонкостей, а також багато алюзій на Старий Завіт і всі вони мають чітку інформаційну і педагогічну ціль. Кожна деталь має тут важливе і унікальне значення. Сам спосіб вознесіння також є далеко не випадковим. Книга «Діянь Святих Апостолів» повідомляє нам цікаву деталь про природу вознесіння: «Він вознісся перед їхніми очима, i хмара взяла Його з очей їхніх» (Дн. 1, 9). Ключові слова тут – «хмара взяла Його» – здавалося б це маленька деталь, яка не заслуговує уваги, але автор «Діянь» не випадково акцентує на ній. Для людини, яка знала історію єврейського народу (а апостол знав її, позаяк це історія його народу) ця деталь є натяком на Божественну природу Христа, на Його Божественне достоїнство. Як тут не помітити алюзію[3] на історію і при будівництві Скінії: «І покрила хмара скинію зібрання, і слава Господня наповнила скинію» (Вих. 40:34), і вихід з Єгипту «Господь же йшов перед ними вдень у стовпі хмарному, показуючи їм шлях, а вночі у стовпі вогненному, світячи їм, щоб іти їм і вдень і вночі» (Вих. 13:21), і дарування заповідей «І зійшов Мойсей на гору, і покрила хмара гору» (Вих. 24:15). Так євангеліст Лука подає алюзію на явище Старого Завіту, яке в єврейській традиції має назву «шехіна»[4] – так звана хмара Божої слави. Шехіна перевершує по своїй яскравості будь-які інші хмари і є явленням Бога. Це певна теофанія[5] – прояв Божої слави у фізичному аспекті. Тому Вознесіння Ісуса не було звичайною подією, це було доказом Божества Христа.
В богословському контексті Вознесіння Господнє є не менш цікавим, адже є продовженням таємниці боговтілення і кульмінацією антропологічного теозису[6]. Тому головне значення Вознесіння – це в першу чергу прославлення і піднесення людської природи. У Христі досягається мета, для якої була призначена людина – теозис. У Сині Божому людська природа прославлена і обожнена, вознесена на небо і співпричетна вічності. Дуже цікава і наступна думка: якщо Христос вважав для Себе достойним зодягнутися в людську природу, то людська природа, в тому числі і матеріальна її складова, має велику цінність і гідність, а, отже, тіло людини виявилося здатним вмістити в себе Того, Кого не вміщає небо і земля – Самого Господа Слави. Як людина, Христос у своїй людській тілесності, возноситься на Небо, сідає праворуч Бога Отця, чим і наділяє людську природу неабиякою славою та достоїнством. У вознесінні людина поверненена на Небо!
Таким чином, Своїм Вознесінням Господь показує і засвідчує усім віруючим в Нього, що вони можуть бути там, де перебуває після Вознесіння Він Сам. Людині дарована велика можливість, її потенціал неймовірний, та все це так мало нас цікавить…
Протоієрей Іван ДОВЖАНИН,
настоятель Свято-Михайлівського храму
м. Мукачево
ПРИМІТКИ
- Сотеріоло́гія (грец. σωτηρία «порятунок» + грец. Λόγος – вчення, слово) – богословське вчення про спасіння людини, є частиною догматичного богослов’я. В даному контексті справа спасіння людства.
- Домобудівництво або ікономія (від грец. Οίκονομία = νόμος «управління» + οίκος «домом») – домобудівництво. У Новому Завіті слово «ікономія» вживається в значенні Божого управління домом, тобто Божого задуму про порятунок людського роду від гріха, страждання і смерті
- Алю́зія (лат. allusio — натяк, ) — указівка, аналогія чи натяк на певний історичний, літературний факті. В даному контексті на змістовно поєднані, паралельні місця в Старому Завіті.
- Шхіна, (івр. שְׁכִינָה, «присутність, перебування,»), в юдаїзмі термін, що позначає присутність Бога. В основному термін вживався в контексті опису Єрусалимського храму , і визначався як відчуття присутності божественної сили.
- Теофанія (від грец. θεοφάνια = θεός – «Бог» + φαίνω – «світити, являтися, показувати,») – безпосереднє явлення Бога. За вченням святих отців Церкви, це неопалима купина, вогняний стовпи, хмара над Скінією і т. д..
- Теозис (грец. θέωσις, від грец. θεός – Бог) – християнське вчення про повне єднання людини з Богом, долучення людини до життя в Бозі через нетварні Божественні енергії.