«Добрі справи важливо тримати в таємниці від самих себе» – архімандрит Тихон (Лютянський)

23 хвилини бесіди під час інтерв’ю – надзвичайно спокійної і глибокої за змістом. Після якої апріорі по-іншому дивишся на ті речі, які зо дві хвилини тому сприймались по «загальному сценарію». Невловиме  перезавантаження звичних ходу думок, світогляду і сприйняття. У передні святителя Миколая Чудотворця ми вирішили поспілкуватися із духівником Мукачівського Свято-Миколаївського жіночого монастиря, архімандритом Тихоном (Лютянським).

Архімандрит Тихон (Лютянський)
Архімандрит Тихон (Лютянський)

– Свято-Миколаївська жіноча обитель м. Мукачева має древню історію, з літописом важких років репресій. Отець Тихон, розкажіть яким є сьогодення монастиря? Скільки монахинь  наразі несуть свій послух в ньому?

– За списком нараховується 60 сестер. Особливих якихось трудів у нас немає, як це буває при великих монастирях з розширеним господарством чи монастирським виробництвом. У нас все простіше, робота є суто побутовою: сестри трудяться на кухні, є послух по шиттю облачення для монашества, священства, роботи по храму, території, ну і також догляд за сестрами похилого віку. Тобто монахині самі між собою розподіляють наявні послухи, а  матушка-ігуменя тим керує. Тому великих зовнішніх справ не звершуємо, однак маленька внутрішня робота виконується кожного дня, адже кожний має свою трудову ланку. Господарство при монастирі невелике, раніше було більшим – тримали і корів, різну худобу, а тепер є тільки кури і кілька поросят, які споживають монастирські відходи, бо в нас, як відомо, м’ясо не вживають. За цією ланкою трудиться сестра, яка заступає на послух на увесь рік, після чого її замінює інша сестра. На кухню заступають шестеро сестер щомісяця, відтак змінюються.

Так вийшло, що у монастирі немає сестер віком 60+ і 70+, є тільки 80+ і 20-, 30-, 40-, 50-річні. «Хрущовський» період, коли не приймали сестер у монастир, позначився, тому є престарілі монахині, за якими доглядають молодші сестри.

Що ж до кліру священнослужителів монастиря, то монахів є троє – служимо за звичною чергою, є також священики з білого духовенства – один протоієрей  і троє дияконів. Маємо дві служби у неділю, а так щодня Літургія відбувається вранці. Звісно ж вірники приходить молитися до обителі.

– Перейдемо до питань, які цікавлять багатьох людей, що намагаються вести духовне життя. Поняття адресності в молитві, коли моляться до тих чи інших святих з певною проблемою, проханням, для цього замовляють молебні і т.ін. Чи правильно це? Чи не достатньо «напряму» помолитися до Бога?    

– З одного боку це є нормальним, із іншого – людина може просто напряму помолитися Богу. Для прикладу проведемо таку паралель з нашого життя:  є директор чи навіть Президент, до якого важко підійти, але в нього є родичі –  брат, сват… І ось якщо я їх знаю ближче, ніж самого посадовця, то мені легше до них звернутися, аби вони попросили його за мене, як люди йому близькі. Так само святі є для нас тими родичами і ближчими, ніж ми до Бога. Ми звертаємося до них, а вони відповідно мають за нас ходатайствувати.

У церковному ж середовищі  подібна традиція склалася із-за того, що у житті окремих святих людей були ті чи інші випадки в житті – вони допомагали в якихось бідах, наприклад як святитель Миколай потопаючим і тим, хто несправедливо потрапив у в’язницю через наклеп, чи тим трьом дівчинам, які мали піти на блуд через злидні. І тому така адресність у молитві до святих не є обумовленою і канонічно затвердженою. Такого немає, що якщо,   наприклад біда на морі, то просити тільки святителя Миколая. Але вже є історичний факт того, що він допоміг у такому випадку, тому звертаємося до нього чи когось іншого. Але це тільки в силу обставин, немає закономірності.

– А якщо людина має певне прохання і постійно молиться, в тому числі звертаючись до святих, однак  Бог не дає їй те, що вона просить. Чи не можна вважати таку молитву навязчивою і не потрібною?

Ні. Справа в тому, що Господь виконує тільки ті наші прохання, які йдуть на спасіння нашої душі. Сам Христос казав братам-апостолам Зеведеєвим:  «Не знаєте чого просите». Навіть апостоли, які ніби були одними з вибраних учнів і слухали Христа вживу теж мали свої прохання – просили Його сісти праворуч і ліворуч від Нього. Так само і в нас. Нам наші прохання бачаться добрими, але вони не завжди бувають доцільними в плані спасіння. Господь завжди дивиться на спасіння нашої душі, а в нас людей є одномоментні бажання, тому ми й кидаємося в такому вузькому просторі. Господь же бачить все набагато ширше і саме тому не задовольняє наші прохання. Проблема не в тому, що Бог чи святі, до яких ми звертаємося не хочуть нас чути і ходатайствувати – просто часто наші прохання бувають дурними.   Господь бачить наші життєві потреби, стремління і старається все дати нам потрібне, але в міру – щоби те не завдало шкоди нашому спасінню. Це потрібно враховувати.

– Багато-хто з вірників шукає пізнання волі Божої щодо себе через відвідування старців – чи добре це? І чи є вони тепер взагалі?  

Старці якщо є, то точно не в тому форматі в якому описано в древніх книгах про святих отців, це треба обов’язково розуміти. Тобто на це треба дивитися тверезо, а брати і створювати старця як образ про який ми читали – не варто, тому що таких немає. Ще святитель Ігнатій Брянчанінов, який жив понад 100 років тому писав, що в його часи немає таких людей про яких описується в святоотцівській літературі. А в нас, на жаль, багато людей саме бачачи монаха, який може бути благочестивим, може щось розумне сказати –  самі додумовують і роблять з нього образ такого святого отця про якого вони читали. Це є глибокою оманою. Тому кожний, хто собі повірить, що він знайшов прозорливого монаха, чи цілителя, який має сильну молитву, глибоко помиляється. Всі без винятку монахи стараються, подвизаються. Звісно є люди святі, бо доки вони є, доті тримається наш світ, але ті дарування святості Господь тепер не відкриває таким чином як колись. Тому що люди нашої епохи є гордими, марнославними, самолюбивими, зарозумілими і відкрити ті дари, аби то не нашкодило людині вже тепер неможливо. Тому в останні часи навіть якщо людина свята, вона не буде мати тих дарів, бо це не буде корисним і ніхто не втримається в цю епоху марнославства. Саме тому Господь і не відкриває ті дари. Вони не потрібні за великим рахунком для спасіння. Давніше вони були доцільними, тепер їх нема і не треба те шукати, що дуже важливо. Повторюся: це не відміняє святості, вона в окремих людях є, але не виражається саме в чудотворіннях, як було раніше.

– А в якому форматі  мають будуватися взаємовідносини з духівником, священиком, в якого сповідаєшся чи просиш поради? Чи обов’язково дотримуватися того, що тобі велять робити?lafit6wzvhs

– Священик може дати тільки пораду, а людина має вирішувати сама: підходить вона їй чи ні. Тому що люди взяли собі такий формат: перекласти відповідальність на духівника. Тобто рішення людина приймати не хоче, хай хтось вирішує інший за мене, наприклад священик чи монах. То є дуже неправильно, бо сліпий або повний послух можливий як практика тільки в монастирях і то не у всіх, а тільки там, де є мало насельників – троє-четверо осіб, які свого роду несуть скитський образ життя. Там духівник про кожного все знає, вони відкривають йому щовечора свої помисли і вони беззаперечно слухаються старця. Це таке було колись, а в нас люди почитали, взяли собі на озброєння і починають вибирати собі духівника, який все вирішує за них. Але так не буде – рішення треба приймати самому. Навіть є Синодальна постанова нашої Церкви від 1999 року, де саме осуджувався подібний вплив духівників на паству, коли вони брали все в свої руки і підігрували бажанням людей. Тому такого священикам і монахам робити не можна – є пряма заборона. Священик радить – людина приймає рішення сама.

«Спасение во мнозе совете», але добре радитись з кимось одним, не тому що духівник там якийсь чудотворець, а тому що його порада мені допомагає. Так зазвичай і обирають духівників – ось мені зручно порадитись з тою людиною, комусь із іншою, то називається психологічною сумісністю, яку ми маємо з певними людьми. Ми обираємо людину по собі і радимось, при тому не обов’язково його порада має мати приказний характер. І немає ніякого гріха, якщо людина зробить по-іншому.

– Все ж неодноразово можна стати свідком розмов про передбачення від старців, ось вони комусь щось сказали наперед, про майбутнє – людина і в цьому випадку може спокійно робити так як вважає за потрібне чи має бути абсолютне дослухання до слів передбачення?

 Ну прогноз річ звична. Її може зробити будь-який психотерапевт – чисто по психологічному портрету особистості. Так що прогнозувати дуже легко, і вгадати щось можна, але майбутнє ніколи ніхто не знає.

Усі пророчества, які я особисто чув із розповідей людей, яким щось пророчили, мали розмитий характер, конкретики в них ніколи не було, завжди щось дорисовують. Просто самі люди «підлаштовуються», бо хочеться вірити, кожний хоче бачити пророка і святого, що ось в мене в житті такий є – вони дійсно є, але повторюся: вони не виражаються саме в чудотворіннях в наш час. Святість вона є, але немає тих плодів, які були раніше – тому не треба їх шукати. Якщо буває так, що все відбувається по якомусь прогнозу, то це ніяк не ставить клеймо на того чоловіка, що він святий і його треба слухати, бо він все знає. Навіть у святих людей, які колись були, як святі отці, ті пророчества, які вони комусь говорили конкретно, певні настанови на майбутнє – ніколи не мали визначальний характер. Господь відкривав конкретному отцю для конкретної людини певну інформацію, але не тому що він прозорливець, бачить майбутнє всіх, хто би до нього не прийшов –  ні, ось кому було корисно почути, що на нього чекає, те Господь і відкривав. Але  в нас тепер такого немає. Тому якщо чуємо певний прогноз, до нього треба ставитися обережно. Буде – буде, ні, то ні. Все те абсолютно не відіграє ніякої ролі.

– А якщо людина не знає як себе вести в тій чи іншій ситуації, як можна обійтися без порад духівника?

Людина коли не знає як себе вести – це свідчить про такий момент, що вона не вміє приймати рішення. Ми свою нерішучість хочемо сховати і перекласти відповідальність на іншого. Адже дуже зручно перекладати прийняття рішень на когось. Рішучості треба вчитися і виховувати її в собі.

І взагалі момент пошуку волі Божої, як правильно поступити – ми й так живемо у Божій волі, завжди, ми з неї не випадаємо. Просто ми з нею погоджуємося, коли живемо по Євангелію або починаємо викручуватися з того поля волі Божої, коли грішимо.

Господь нам дав свобідну волю, тому людина у волі вирішувати як бути, Господь дав повне право на це. Буде то рішення правильним чи не правильним, то треба співвідносити тільки з Євангелієм. Воля Божа завжди відкрита в Євангелії, вона не є таємницею. Якщо я поступаю по-євангельськи, значить правильно, воля Божа завжди відкрита в Євангелії, вона не є таємницею. Якщо я живу за Євангелієм – я живу по Божій волі, а якісь уже окремі моменти виникають через нерішучість, боязнь брати на себе відповідальність, бо не хочеться помилитися. А ми живемо на такій землі, де немає ідеальних рішень і завжди присутній момент помилки й недосконалості, що би ми не зробили чи яке б рішення не прийняли.  Ідеальності не буває – з цим треба змиритися.

– Перед Днем святого Миколая прийнято робити більше добрих справ, ніж зазвичай. Десь навіть спрацьовує підсвідомість, аби поставити собі «галочку», що і я щось добре вчинив. Ну, а враховуючи нинішні часи, після того викласти, ніби й не спеціально, кілька фото до соцмереж. Яким насправді має бути добродіяння іншим?

– Знову ж таки за Євангелієм. Права рука немає знати, що робить ліва чи навпаки. Тобто людина сама має забути про те, що вона зробила доброго – відразу! То дуже важливо добрі справи втаємничити від самих себе. Навіть не те, щоб в соцмережах розмістити фото, але щоби ніде не згадати про це, щоби ніхто й не здогадався, що то зробили ми – тоді вийде ідеальне добре діло і є сенс його чинити. Треба зробити його настільки заочно, щоби ніхто не зрозумів, що то зробили ми.  3o4u5r-x09

Якщо ж ми якось «засвітимо» те діло, навіть не хотячи,  чи хтось дізнається – гріш ціна тому добру. У святих отців була навіть така практика: вони мали якийсь келійний подвиг, хтось поклони робив, хтось читав стоячи Псалтир, але якщо хтось випадково побачив їх при цьому, вони свій подвиг відразу залишали. Може їх більше би ніхто ніколи не побачив, але щоби в душі не зростало марнославство, вони лишали назавжди свій подвиг. Це дуже важливо.

– Справжня любов до ближнього – це…

Любов є союзом  досконалості, за Євангелієм. Тому всі добродетелі, які є в союзі разом взяті і є повнотою любові. Звичайно, ідеально всіх ближніх ми не зможемо любити, але людина має старатися. Усі добродетелі є участю в любові до ближнього. Але повноцінної подібної любові, за яку мовимо, досягти в нашому житті неможливо. Тільки трошки.

– Святитель Миколай був тим святим, який дуже допомагав бідним людям, ділився своїм багатством з бідними. Як нам навчитися цьому з подоланням пристрастя і прив’язаності до грошей?   

Правило одне на всі добрі справи, які ми вчимося робити: коли люди, наприклад вчяться їздити на велосипеді, читати або писати – що тоді треба робити? Треба починати їздити, читати чи писати. При цьому будь-який досвід будується на спробах і помилках, їх буває багато – як ми казали про милостиню, що хочеться про те потрубити, похвалитися, аби замітили. Тому треба дуже багато зробити помилок, щоб навчитися робити повноцінну милостиню. І щоб побороти сребролюбіє точно так треба багато робити пожертв, комусь допомагати, старатися таємно це звершувати, аби не помітили. Десь треба буде пересилити свої бажання жадності і скупості. Ми завжди будемо жаліти, що дали, буде спочатку важко давати і про те не думати, але тільки так, через досвід спроб і помилок виховується таке устроєніє милосердя.title

– В сьогоднішні нелегкі часи дуже багато людей турбуються за свій фінансовий дохід. Як же можна позбутися внутрішнього переживання нестачі коштів?

– Насправді усе дуже просто! Причини згаданої проблеми полягають у світогляді. На жаль, кожна людина асоціює себе подібним чином: я ходжу на роботу, значить маю мати принаймні мінімальну зарплату 2 тис. грн., автомобіль, хоча би на словацьких номерах, двокімнатну квартиру чи якийсь будиночок в передмісті…

Людина так себе асоціює і вважає це мінімумом – і ось через це їй стає важко жити. Адже не завжди цей мінімум реально реалізувати. Якщо кожний із нас по-християнськи усвідомить себе і поставить свій мінімум на рівень бідних людей, які, до прикладу, біля нашого монастиря живуть у каналізаційному люкові. Треба усвідомити, що ось це моя стартова позиція, дадуть мені їсти – дадуть, ні, то ні. Але цього я достойний, все інше – благоденство, яке дає мені Бог. Якщо я можу заробити 10, 20, 30, 100 грн., чи мене цінять на роботі або є можливість мати ті чи інші речі – це все благодіяння. Тому виходячи з мінімуму і своєї стартової позиції народжується або суєта, або вміння уповати на Бога. Все залежить від того, як людина глибоко бачить себе; треба відкинути всі мрії, бажання, прагнення і зрозуміти, що я більшого не достойний. Якщо ж мені дали більше – треба радіти.

– А як можна змінити свій світогляд, аби забагато не мріяти і не планувати наперед?

– Так само: треба заставити себе думати по-іншому, треба все в голові    перевернути і всі інші думки, які возводять нас на якийсь рівень  мріїй просто прогнати. Світогляд залежить від думок в голові – ми з тим чи іншим або погоджуємося або ні. Ось і тільки-що я сказав, яким має бути прожитковий мінімум – його  ніхто не прийме. Ось і все.

– Отець Тихон, напередодні свята угодника Божого святителя Миколая  Чудотворця ваші побажання нашим читачам…

70zjgvwwcka– Найголовніше щоби я хотів навіть не побажати, а попросити людей наступне. У нас на Закарпатті є така дуже важка традиція, яка склалася за роки – люди сповідаються і причащаються лише раз в рік на Пасху, це є великою проблемою і бідою. Тому що побороти гріх і всі зовнішні спокуси, які є, людина сама не в змозі, а тільки з Божою допомогою. Ту поміч людина черпає через сповідь і Причастя. Ми часто говоримо і в нашому монастирі, що це треба би  робити  регулярно: хоча би раз в місяць. Тільки тоді людина реально відчує сили для подолання гріха. Якщо ж вона того не робить, не зможе нічого доброго зробити, себе змінити, якийсь гріх в собі побороти –  це нереально. Тому я би хотів попросити людей, аби вони змогли хоча би почати перелаштовувати своє життя на той лад – сповідатися і причащатися хоч раз в місяць. Ну і цим Різдвяним постом,  звичайно, хто не причащався від Пасхи – постаратися це зробити.

Бесіду вела Ольга ПАЛОШ,

спеціально для  https://m-church.org.ua/

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Переглядів: 884

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

twenty + 4 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.