Архієпископ Феодор: «Істинний досвід життя завжди гіркий!» (з пережитого за півстоліття)

Напередодні ювілейного дня народження владики Феодора ми черговий раз поспілкувалися з ним. Спілкувалися про головну мудрість життя – не у філософському вимірі простих, часто пустих слів, а на основі пережитого за півстоліття власного досвіду життя архіпастиря древньої Мукачівської православної єпархії. Досвіду багатогранного, такого з якого можна черпати й черпати цінні проникливі думки, навчатись самим спостережливості, небайдужості й уваги до людей і надзвичайної мудрості щодо гармонії людських стосунків.

ildywslo7bm

***

Досвід життя приходить тільки з роками, тому проста теорія є фальшем. Тільки прожиті роки з гірким досвідом наяву, а не в теорії показують правдивість правильного рішення. Тільки з гірким досвідом життя! Мені здається, досвід не буває благим і легким, а тільки гірким та з біллю, які лікуються тільки смиренням, волею того, Хто Єдиний хоче нам добра, навіть всупереч нашому опору – за те слава і хвала Йому!

Мені здається, що іноді Христос «порушує» волю людини, але незмінно тихо і кротко (лагідно), щоб придбати і віднайти в нас самих Його, причому із властивою Йому одному, жертовною любов’ю. Хто пережив подібне у своєму житті, той зрозуміє про що річ…

***

За 50 років свого життя я дуже хотів вивчити людську природу болю. Неодноразово бачачи, як священик і монах, страждання людей, їхні великі скорботи, деколи невтішні, які людина переживає у своєму житті, бажав зрозуміти одне: звідки береться біль не фізичний, який можна втамувати таблетками чи ліками, а саме душевний біль – його відчуває кожна людина протягом свого життя. Звідки він з’являється, чому виникає (а неможливо щоб, він не виникав!), яким чином лікується і як може припинитися?

Роздумуючи над природою болі я веду певні записи-роздуми пережитих мною життєвих моментів. Ці записи не мають назви, але розкривають такі поняття як біль душевний і як він лікується. Записи-думки були частіше за все написані вночі, коли навколо тиша і самотність, які я дуже люблю.

Можливо, озвучені мною думки комусь допоможуть – знаючи і розуміючи природу болі людина більше не буде прагнути уникнути цей біль, а знатиме як з ним поводитися.

***

Людина живе на світі зі своїми певними переконаннями, світоглядом, менталітетом. Цікаво, що все назване складається в людині досвідом. Якщо взяти досвід з книжок, то він є штучним і не завжди прийнятним для особистості. Досвід людина здобуває завжди із неодмінним стражданням, бо якщо все благо це просто пережиті радісні моменти в житті, але аж ніяк не досвід.

Цікаво, що пережитий стражданнями і болем досвід обов’язково приносить людині в майбутньому розраду і радість. Деколи досвід буває дуже гірким, але в подальшому, людина набивши собі шишки на чолі, добре знає, як треба поводитись – саме це втішає людину, вона стає більш досконалою.

***

Чому люди відвідують монастирі і храми, звертаються до священиків, старців, досвідчених духівників, чому не йдуть до молодих? А тому що страждання перенесені духоносною людиною особисто чи через спілкування із людьми приносять величезну користь для інших. Апостол Павел пише, що той хто переніс спокусу, може допомогти тим, хто тепер її претерпіває.

А чому люди звертаються за порадою саме до священиків, а не до людини старшого віку? Тому що священик є тією людиною, яка зобов’язана перед Богом, перед своєю харизмою, яка дається в Таїнстві рукоположення, зробити все можливе – зверніть увагу – відповім словами назви книги преподобного Паїсія Афонського: «Щоби чужий біль став своїм».

Переживши біль чужої людини, при чому не формально, не для галочки чи просто такого собі зовнішнього страждання, тільки тоді коли біль людини однаково на скільки це можливо стає болем священика, саме тоді досвід духівника чи просто навіть старенької людини приносить величезну користь.

***

Ще коли я навчався в семінарії дуже полюбляв бути в багатолюдних місцях, а в мегаполісі таким місцем є метро – тисячі людей миготять перед очима. Тому, коли був вільний час, я любив спостерігати за перехожими. Ставши збоку, я вдивлявся в очі людей і на вираз їхнього обличчя. Недарма ж кажуть, що очі є дзеркалом душі і якщо мімікою ще можна сховати свій душевний стан, то очима це неможливо, адже вони виражають людську душу. Під час моїх спостережень близько 55-60-ти % людей були зосередженими, серйозними, вони не звертали ні на кого уваги, мали добре, прекрасне обличчя, але їхні очі видавали внутрішнє певне переживання, турботу про щось,  про те, що вони думали. Ще близько 30 %, а це немало, я бачив людей з великою скорботою, стражданням, ці люди переживали біль – не фізичну. Вираз їхнього обличчя був для мене як для майбутнього священнослужителя настільки вразливим, хоча і не настільки помітним, що мені хотілося, але це було не реально – підійти до тих людей і запропонувати свою допомогу.

Решта 10-15 % складала наша чудова молодь, школярі, студенти – вони з радістю, усмішкою, весело й голосно йшли, раділи й спілкувалися між собою, у той момент і моє серце раділо, бо бачив у них безтурботне дитинство під покровом своїх батьків – це було головною причиною їхньої радості і безпечності.

Був також невеликий відсоток стареньких людей, які з тростиною в своїй великій немочі проходили повз. Здавалось, що їхнє земне життя, можливо, вже було в тягар, але щось невловимо тепле-претепле йшло від них. В їхніх обличчях та очах була мудрість, радість і смуток, біль і розуміння чогось в житті, назву це таким собі спокоєм після перенесених страждань.

Тепер рідко буваю у таких особливо людних місцях, хоча коли буваю в місті завжди кажу своїм помічникам, щоб вони звертали увагу як проходять люди, як поводяться – я дуже люблю спостерігати за тим, як люди ходять зі своїми турботами, кожний скоренько пробігає…

***

Одного разу я був в одному зі сіл Тячівського району і коли ми піднімалися високо в гори, ми побачили чоловіка-селянина приблизно 60-65-річного, який жив у маленькій однокімнатній хатинці, далеко від населеного пункту, дбав за малесеньке господарство. Мене дуже вразило: людина живе майже не взаємодіючи із людським суспільством – в тиші, на природі з молитвою, з Богом, зі своїми думками, трудами, радостями і стражданнями. Це була найпростіша людина, але я запримітив одну цікаву річ і ніколи цього не забуду, хоча відбулася ця зустріч років 15 тому, – я побачив очі людини, яка пережила духовний досвід, очі, які світилися неземною дитячою радістю! Цей чоловік не був духівником, а просто людиною, яка Божою волею і волею долі одиноко живе в горах.

***

Однаково цікаво спостерігати й за тими, хто відійшов до вічності, чим вони жили, як вони дихали. Коли буваю в Мукачівському жіночому монастирі на кладовищі так приємно постояти біля кожної могили – кожна окремо взята особистість, індивідуальність має величезний досвід життя, свою неповторну долю і своєрідний талант, свій подвиг і бачення тої чи іншої життєвої сутності.

***

Ще будучи ієромонахом одного разу я приїхав з далекої дороги, це була північ, біля першої години ночі, мені не хотілося спати і я пішов до домового храму монастирського корпусу, де читав вечірні молитви. Так як монастир знаходиться на вершечку гори, то через вікно  видно  Богом спасаємий град Мукачева. Цікаво, що вже за північ у багатьох вікнах приватного сектору і в багатоповерхівках світилося – люди не спали, звісно невідомо чому в точності, ані приблизно. Та мені чомусь здавалося, що в такий пізній час людина може бути тільки з Богом: або молитися, можливо Псалтир, Священне Писання читати. Можливо, це мені так хотілося бачити, але чомусь я був впевнений і мав відчуття того, що ці люди думають за Бога, спілкуються з Ним як вміють і як знають.

***

Ми бачимо в стосунках людей багато негараздів, проблем, конфліктів. Розмірковуємо, чому людина так поступає, чому робить ті чи інші вчинки – для того, щоби зрозуміти це, ми не маємо судити зі своєї дзвінниці. Треба обов’язково перенестися душевно (не більше!) самому до рівня й стану цих людей, наскільки це можливо, тільки тоді стає зрозуміло чому людина робить певні вчинки.

***

Людина має сприймати інших людей  такими, якими вони є – це правило святих отців. При чому сприймати усіх ближніх людей – вони не є обов’язково знайомими, але знаходяться поруч і зустрічаються на нашому життєвому шляху. Ми не можемо зробити усіх такими, якими хочемо, навіть найближчих дітей далеко не завжди батькам вдається виховати так як вони бажають. Якщо ж бажаємо когось виправити або зробити м’яке зауваження, треба обов’язково робити з незмінною любов’ю, душевно спустившись до рівня тієї людини, щоб зрозуміти хід її вчинків. Відразу після цього стосунки стають дуже благодатними, відвертими, щирими та теплими. Тому в людських стосунках важливо приймати людину такою якою вона є і на цій основі поблажливості і любові будувати з нею стосунки – сімейні, дружні чи в колективі.

***

Відвідуючи в’язницю завжди кажу, що недобрих людей не буває, бувають помилки, які є роковими в долі людини. Тому Свята Церква закликає нас сприймати один одного такими, якими ми є. Якщо ж від нас може залежати допомога у виправленні людини, то тільки через спершу наше виправлення! Як кажуть святі отці, православ’я не доказуємо, а показуємо. Хто ж хоче досконало розуміти, що таке православ’я, хай читає життя святих угодників Божих – стане зрозуміло про що йде річ.

Розмову вела: Ольга ПАЛОШ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

four + three =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.