Сповідниця імені Христового: живий портрет Бога в житті схиігумені Ніни (Прокоп)

Напередодні Дня Хрещення Київської Русі Українська Православна Церква готується до молитовного торжества і прославлення нових святих, які у своєму житті виявили стійку віру у Христа (детальніше за посиланням тут).

27 липня на Володимирській гірці відбудеться урочистий подячний молебень, який очолить Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Онуфрій у співслужінні сонму архієреїв Української Православної Церкви та гостей із Помісних Православних Церков.

До цих урочистостей в столицю прибудуть мощі сповідників нашої землі, які зазнали переслідувань за свою віру, яких свого часу було позбавлено їхніх храмів та святинь. «Ці святі сповідники, які відстоювали Православну віру у ХХ столітті, духовно укріпляють християн Української Православної Церкви триматися єдиної канонічної Церкви та святої Православної віри», — зазначив у своєму слові голова Інформаційно-просвітницького відділу УПЦ, архієпископ Ніжинський і Прилуцький Климент.

Зокрема, усі вірні зможуть вклонитися мощам 18-ти святих сповідників: святителя Луки Кримського, преподобного Лаврентія Чернігівського та преподобного Кукши Одеського, священномученика Володимира (Богоявленського), преподобного Амфілохія Почаївського, святого праведного Петра Калнишевського — останнього кошового отамана Запорізької Січі, Собору 11-ти Святогірських святих, а також святого Закарпаття – преподобного Алексія (Кабалюка). 

Інформаційний відділ Мукачівської православної єпархії підготував публікацію про ще одну сповідницю імені Христового – найвідомішу настоятельницю Закарпатського жіночого монашества – ігуменю Параскеву (в схимі Ніну) (Прокоп) (30.04.1896 – 4.04.1967).

***

Майбутня подвижниця ігуменя Параскева (в миру Юліанія Прокоп) народилася в с. Іза, що розташоване за 5 км від Хуста.

Дитинство Юліанії минало у той час, коли жителі с. Іза відкрито заявили про свій вихід із унії. Угорський уряд жорстоко переслідував православних, організовуючи проти них судові процеси. Селяни таємно збиралися, читали церковні книги, молилися. Один із таких молитовних домів був у дядька Юліанії – Максима Прокопа.

Дослідник історії чернецтва на Закарпатті П.Харлампов писав: “Под влиянием часто проводимых в доме дяди чтений и назидательных бесед в сердце маленькой Иулиании зажегся неугасимый огонь любви к Богу и святому Православию”. У душі вона поставила собі за мету стати монахинею.

У 1908 р. Юліанія закінчила шість класів народної школи. Навколо неї починає формуватися невелика група дівчат, які прагнули до молитви та чернечих обітниць. Спочатку дівчата збиралися для молитви в одного із селян, а згодом вирішили побудувати собі будинок за межами села. Ділянку під майбутній жіночий монастир пожертвував Петро Симулик, вона знаходилася в урочищі ” Карпутлаш”. На тому місці тепер розташований Свято-Миколаївський чоловічий монастир. “Душей этой групы была Иулиания Прокоп, которой в то время исполнилось всего лишь 15 лет. Она по прежнему лелеяла мечту быть только монахиней и никем больше, под её влиянием находились и её подруги”, – писав архімандрит Амфілохій (Кемінь).

Коли було зведено стіни майбутньої обителі, жандарми зруйнували будинок та заборонили продовжувати роботи.

“Тогда неутомимые искательницы иноческого жития купили сарай на пустыре в густом кустарнике и, оборудував его, поселились в нем и в течении года жили по правилам строгого монашеского общежительства”, – знаходамо відомості у вже згаданого архімандрита Амфілохія.

Однак жандарми довідалися про існування чернечої громади і схопили майбутніх монахинь. Ігуменя Параскева пізніше згадувала: «Въ декабрѣ 1912 года, ночью, когда мы всѣ спали, вломались въ нашу обитель 6 жандармовъ, не разрѣшили намъ и одѣться, но такъ, какъ мы встали съ постели, попровадили насъ въ сельскую хижу, гдѣ сорвали съ насъ платье и съ толстыми бигарями били насъ всю ночъ. Плакали только нѣкоторыя, а большинство насъ радовались, что намъ приходится страдать за Іисуса и за … православную вѣру. Мы при побояхъ крестились и пѣли пѣсню: «Іисусе мой прелюбезный»… Эти жандармы били, мучили насъ и издѣвались надъ нами ужасно. На утро, стѣны сельской хижи были обрызганы кровью. Днемъ жандармы водили нась полуголыхъ, босыхъ, окровавленныхъ съ растрепанными волосами по улицамъ Изы…». 

Наступного дня дівчат відпустили по домам, але вони знову відправилися до свого будинку. Через три дні жандарми знову навідалися до них, насельниць було схоплено, а споруду зруйновано. Щоб змусити молодих подвижниць відступити від православ’я жандарми «придумали имъ такое мученіе, о какомъ читаемъ въ страданіяхъ 40 мучениковъ Севастійскихъ: вогнали ихъ зимой в реку и держали въ ледяной воде». 

Загалом в Ізі солдати зруйну­вали молитовний дім та знищили православний хрест.

У червні 1912 р. з угорського Міністерства культів і народної освіти на ім’я греко-католицького єпископа надійшов лист, у якому в зага­льних рисах характеризувалося релігійне становище в Північно-Схід­ній Угорщині. Дописувач стверджував, що православний рух є російською агітацією та переслідує великоруську ідею. «Стосовно утворення православної парафії в Ізі, то цьому вдалося перешко­дити, але рух перекинувся на кілька сіл Хустського округу, у Тячів­ському окрузі охопив Тереблю, Дулово, Кричево, у Тересвянському окрузі – Терново, Нересницю, Вільхівці, далі в Ясіня». Чиновник повідомляв єпископа, що греко-католицьке духовенство байдуже ставиться до православного руху, іноді не звертає уваги на зв’язок вчителів із православними ватажками. А тому потрібно про­водити більше місій, замінювати деяких священиків тощо. Предста­вник Міністерства не відкидав можливість втручання адміністрати­вних органів у боротьбу з православ’ям, але головну роль відводив діяльності греко-католицького єпископа.

На зборах греко-католицького ду­ховенства в Мараморош-Сиготі духовенство вирішило звернутися до уряду з проханням придушити православний рух. Наджупан Марамороського комітату барон Жигмонд Перені пообіцяв здійснити акцію проти православних і розпочав підготовку великого судового процесу. В села, де проявився православний рух було відправлено додаткові загони жандармів та військових. Вони проводили обшуки, заарештовували селян та вибивали в них зізнання в діяльності на користь Росії, агітації проти імператора тощо.

На православних робився шалений фінансовий тиск. Наприклад, окружний уряд у Довгому 1911 р. наклав 724 штрафи на жителів с. Липча за різні проступки, в тому числі за антисанітарію на селянсь­кому дворі. Непорядок на дворі коштував селянину 10 крон. Хустський окружний уряд декількох селян з Ізи поштрафував за те, що не знищували гусінь. Окружний уряд у Довгому розпоряджен­ням 553/1912 поштрафував 305 жителів Липчі за те, що молилися вдома. Розмір штрафу складав 60 крон. З часом розмір штрафу було збільшено до 200 крон, а Юрій Чопик з прибічниками з Тереблі платили вже 400 крон. У 1913 р. в с. Великі Лучки, за наказом мукачівського окружного начальника, було зруйновано правосла­вний хрест та закрито молитовний будинок.

У с. Іза в будинки активістів православного руху було розквартировано угорських солдатів, утримання яких покладалося на хазяїв. Донесення марамороського піджупана Гулачі до керівництва комітату свідчить, що головним ініціатором насилля проти православних селян у с. Іза був о. Андрій Азарій. Гулачі писав, що всі дії відбувалися «на прохання пана духівника о.Аза­рія». В с. Іза роботу поліції та військових очолили слідчі з Сиготу Міклош Бренер та Міклош Імре. Селянам заборо­нялося збиратися групами більше двох чоловік, ходити до сусідів. Жандарми вимагали від жителів, щоб кожний мав при собі посвід­чення про те, що він відвідує греко-католицький храм, які видавав священик. Якщо селянин не мав такого документу, то його піддавали катуванням, часто насильно гнали на богослужіння. Наприклад, жандарми жорстоко побили Івана Пасульку, Костянтина Вакарова, Костянтина Хвуста, Андрія Пристаю, за те, що вони відмовилися давати присягу про повернення до унії; жінок Ганну Кадарь і Марію Сабов – за спробу відвести дітей на хрещення до православного священика в Мішкольці; Івана Гайду, Марію Вакаров, Івана Борщика – за прове­дення богослужіння вдома, босими і голими водили вулицями, а Василя Вучкана прив’язали до коня, якого ганяли селом…

…Восени 1914 р. Юліанія Прокоп із соратницями знову були піддані жорстоким побоям та ув’язнені в хустській в’язниці на 6 тижнів. Ігуменя Параскева згадувала: “…мы за одну неделю не выходили из тюрьмы; за это время мы, не ели, не пили, днемь и ночью молили Господа, чтобы укрепил наш народ духом и силой бороться за православную веру…”.

Після виходу з в’язниці, протягом усього 1917 р. Юліанія Прокоп та інші дівчата мусили три рази на день відмічатися в сільській жандармерії. Угорці розпочали жорстокий терор проти всіх, хто намагався якимось чином опиратися їх режиму.

Важливі спогади ігумені Параскеви записав М. Упоринець: ” На Крещение 1918 г., рассказывала матушка игуменья, возвращаясь из казарм, увидела я Михаила Сомоша, который стоял около своего дома и спросила его, не вернулся ли уже из тюрьмы Димитрий Камень, которого дом был рядом с ним. Он мне ответил: “Ещё нет”. Вдруг слышу, хворост у плота трещит и нараз к нам выскочили два жандармы, которые сховалися под плотом у Кеменя. Взяли нас с Михаилом и повели в казармы. Привели туда же и Михаила Симулика, у которого в то время был молитвенный дом. Тых двух побили и послали в сумасшедший дом, а меня зачали бить воловьей жилой с оловом на конце. Били по лицу и разбили в носу все косточки, а я все стою и молчу. Один жандарм говорит: ” Молчишь, подожди, змея, будешь ты у меня плакать!..”.

Повалил меня на пол. Я упала на бок. Он вскочил на меня обоими ногами и я почуствовала, что в боку у меня что-то хруснуло и я застонала. “Ага, застонала”. Я опять молчу. Жандарм мне кричит: ” Встань!” Я встала, молчу. Он выдернул саблю и ударил меня по голове. Рассек мне голову и из раны полилась кровь. Все как бы закачалося вокруг меня, но я ещё стою. Повели меня к студне и зачали лить на голову воду. Тут я перестала видеть, и чувствовать и упала. Отнесли меня в пивницу и зарыли в песок, только голову оставили наверху. На три дня поставили ко мне служанку, чтобы она следила по зеркалу, есть ли на нем от дыхания роса. На третий день хотели меня бросить в воду; вытягли из пивницы и стали смотреть – жива ли я ещё.

Каким то железом стали открывать мне рот и сломали зуб. Вот этот, – показала мне матушка, – ещё и корень остался. От боли я как бы немного опамятовалася и, не глядя, ударила на отмашь рукой. Попала прямо в лицо тому жандарму, который мне сломал зуб. Так сильно тогда упала моя рука на него, что он потом целый месяц в больнице был. Тут из головы у меня снова полила кровь и залепила мне очи: я перестала видеть и чувствовать. Отнесли меня, но теперь уж не до пивницы, а оставили на кухне. Начали делать искусственное дыхание, давали чай с ромом, очи мои промыли: на утро я уж стала видеть. Водили меня по кухне, учили ходить, поддерживая под руки.

На пятый день положили меня на носилки и отнесли к нам во двор. Был вечер, темно, зима лютая. Положили меня во дворе около хаты и ушли. Никто не видел как меня принесли. Отец мой был тогда под оборогом, где молился. Там мы сделали такое тайное место где всегда молились. Отец меня очень любил, и все время молился о моём спасении. Обещал, что если я буду жива, он меня Богу отдаст. Кончил отец молиться и пошёл до хаты. Когда увидел меня, подошёл и спрашивает: ” Ты, дочь?”.

Понес он меня до хаты. А у нас там собрались тогда малые девчата 4-6 лет. Может быть 10 их было. Они все тоже молились за меня, чтобы Бог открыл, где я. Отец не хотел им меня показывать, потому что у меня все лицо было в крови и они бы испугались. Он им сказал только: “Нашлась, слава Богу, Юлиана. Она есть хвора. Теперь идите спати и молитесь, чтобы Бог её исцелил”.

Кровь из головы у меня все не унималася. Отец побежал к военному доктору и привёл его. Доктор посмотрел и сказал, что буду жить только три часа, потому что кость на голове разрублена и повреждена мозговая оболочка. Отец и все наши начали со слезами молиться. Я тоже молилась. Три часа прошли, я все живу и как бы лучше мне стало. Тогда тот доктор начал меня лечить. В носу все косточки разобрал и сложил все снова, как нужно. Стала я выздоравливать, начала ходить. Через три недели иду по улице и встречаю жандармов. Один из них, тот самый, что мне саблей голову разрубил, спрашивает меня: ” Это ты, Юлиана?” Отвечаю: – “Я. Что вам нужно?”. Он побежал к нам до хаты и удостоверился, что то действительно я. Жандармы думали, что я давно уже умерла. В хате у нас этот жандарм бросил на землю своё ружьё и сказал: “Уже николи никого не буду бити. Вижу, что милость Божья с вами!”.

Після завершення Першої світової війни Ізу на деякий час зайняли румуни, а з вересня 1919 р. тут почали хазяйнувати чехи. Наприкінці 1922 р. Юліанія Прокоп важко захворіла. У зв’язку з цим її було вирішено постригти в чернецтво. З благословення єпископа Досифея (Васича) 10 березня 1923 р. постриг звершив ієромонах Амфілохій (Кемінь). Після прийняття чернецтва хвороба вмить відступила. За словами архімандрита Василія (Проніна), після постиригу монахиня Параскева деякий час провела в монастирі Жабки в Бесарабії.

Однак монахиню Параскеву не полишав задум створити жіночий монастир на Закарпатті. Від цієї ідеі її спочатку відговорював єпископ Досифей, який пропонував переселитися молодим подвижницям до Сербії. Приблизно в цей час о. Пантелеймон (Кундря), що служив у с. Липча та Липецька Поляна, знайшов для монастиря відповідну ділянку. Довідавшись, що планується будівництво монастиря, селяни подарували свої частки черницям. У 1924 р. монахиня Параскева разом із сестрами офіційно звернулися до єпископа Досифея з проханням про заснування монастиря. Владика підтримав прагнення черниць та дав згоду.

15 травня 1926 р. відбулися перші збори монахинь, на яких було затверджено настоятелькою монастиря Параскеву. У грудні 1930 р. єпископ Йосиф (Цвієвич) звів матушку Параскеву в сан ігумені.

Згодом з благословення єпископа Мукачівського і Ужгородського Нестора (Сидорука) до Мукачівського монастиря на Чернечій Горі разом з половиною сестер Липчанського Свято-Різдва Богородиці жіночого монастиря перейшла ігуменя Параскева (Прокоп). Вона стала першою настоятелькою жіночого монастиря і правила обителлю в 1947-1967 рр.

Післявоєнні роки були важким періодом у суспільному житті всього народу. Не складало виключення і церковне життя. Тому, часи управління Мукачівською обителлю у післявоєнний період були надскладним завданням. Організація життя обителі, ремонтно-реставраційні роботи, непростий церковно-політичний стан у краї все це характеризує умови в яких опинилася вже немолода настоятельниця монастиря.

В часи настоятельства матушки Параскеви у Мукачівському монастирі відбулося багато церковно-історичних подій. Ключовою подією за правління ігумені Параскеви стало перш за все возз’єднання греко-католицького духовенства Закарпатської області з Руською Православною Церквою. Торжественний акт возз’єднання відбувся у 1949 році в день святкування Успіння Божої Матері, у головному храмі Мукачівського монастиря.
28 серпня 1949 року в Мукачівському монастирі, де зібралися понад 20 тисяч віруючих і сотні священиків, було оголошено про закінчення діяльності Ужгородської унії.
На чолі ініціативної групи по возз’єднанню був протоієрей Іриней Кондратович. Торжества очолив тодішній правлячий архієрей, архієпископ Львівсько-Тернопольский і Мукачево-Ужгородський Макарій (Оксіюк) .

До свята Успіння 1949 року Святійший Патріарх Олексій прислав у благословення Мукачівській обителі ікону Володимирської Божої Матері. Ця свята ікона стала символом духовної свободи всіх православних віруючих Закарпаття .
В часи настоятельства ігумені Параскеви в 1956 році із обителі було направлено кілька сестер до Горненського жіночого монастиря біля Єрусалима. Започаткована ще тоді ця традиція Мукачівського монастиря, продовжувалася ще довгі роки.

У 1960 році Мукачівський монастир святкував своє 600-річчя з першої документально зафіксованої історичної дати .

Духівниками обителі в часи правління матушки Параскеви були відомі подвижники благочестя нашого краю схіархимандрит Пантелеймон (Кундря), (1947-1950), архімандрит, нині прославлений в лику святих преподобний Іов (Кундря) (1950), архімандрит, згодом митрополит Дорофей (Філіп) (1951-1955), архімандрит Василій (Пронін) (1964-1997).

В керівництві монастирем ігуменя Параскева проявляла глибокий духовний досвід, постійно слідкувала за кліросним послухом, і завжди сама читала повчання сестрам на запричасному стиху з творінь святих отців, аскетичної літератури. Завжди приймала їжу разом з сестрами, часто розмовляла про монашу дисципліну тощо.

Про великий духовний авторитет ігумені свідчить як її особистий життєвий шлях так і величезна кількість телеграм зі співчуттям з приводу смерті матушки. В день похорон телеграми надіслали: Митрополит Пражський і всієї Чехословаччини Дорофей, митрополит Крутицький і Коломенський Пімен, митрополит Загребський Дамаскін, митрополит Кишинівський Нектарій, архієпископ Джорданвільський Аверкій, архієпископ Калининський Іннокентій, архієпископ Івано-Франківський Іосиф, архієпископ Рижський Леонід, архієпископ Львівський Миколай, єпископ Іванівський Полікарп, єпископ Волоколамський Пітірім, єпископ Тегельський Іонафан, ректор Московської духовної академії єпископ Дмитрівський Філарет, намісник Почаївської лаври архімандрит Августин, намісник Одеського Успенського монастиря архімандрит Борис, декан Прешівського богословського факультету прот. А. Михалов, ігумені монастирів – Пюхтицького, Корецького, Київського, Рижського та інші. Похоронена ігуменя Параскева (в схимі Ніна) на монастирському кладовищі.

***

Високопреосвященніший Феодор, митрополит Мукачівський і Ужгородський:

– Минають роки, десятиліття і століття, але пам’ять про подвижників благочестя  завжди залишається в людських серцях. Нині ми молитовно вшановуємо пам’ять першої ігумені Мукачівського монастиря – приснопам’ятної схиігумені Ніни (Прокоп). Про неї  архімандрит Василій (Пронін) згадував такими словами: «Це була велика молитвениця благородного монашеського духу, хороша господарка і добра матір для сестер обителі».

Ігуменя по правді володіла даром молитви і смирення, її знали не тільки духовні особи, а й науковці та прості люди – для всіх матушка знаходила слово втіхи.

Пригадую, як її келійна сестра, монахиня Валентина, розповідала за незвичайний випадок. На той період ще не стояло питання про закриття Липецького монастиря, монахині жили спокійно, виконуючи свій послух.   Проте ігуменя Параскева, будучи сильно хворою, фактично недвижимо була прикутою до ліжка. Однак вона смиренно переносила ці скорботи і на її очах ніколи не було відчаю – вона не боялася смерті, а мала мир і тихість духу. Усі насельниці монастиря з великим жалем молилися за зцілення своєї духовної матері й настоятельниці. І ось її келійниця відлучається по монастирській справі з келії, а повернувшись бачить матушку, яка зустрічає її на порозі.

– Матушко, як ви встали?

– Тільки-що наяву мені з’явився святитель Миколай Чудотворець і наказав приймати схиму. Та ще сказав, що я буду настоятелькою його монастиря…

У знак видіння і дивного навідування святитель зцілив ігуменю від недуги та  в пам’ять про явлення своїм перстом торкнувся до правої руки її пальця, де залишився слід на все життя.

Важко недооцінити подвиг людини, яка в своєму житті втілила євангельські ідеали й безстрашно сповідувала віру в Христа, уповаючи на Бога.  Можна собі тільки уявити, яких переслідувань зазнала ігуменя від богоборчої влади, адже закрили їхній рідний Липецький монастир і старших сестер переселили до Мукачівської жіночої обителі. Ігуменя Ніна сердечно переживала й молилася за сестер, вона мала готовність пожертвувати своїм життям, щоб тільки благо було для монастиря.  Під час її правління стояло питання про закриття обителі і завдяки величезному подвигу посту, молитви й мудрих дій матушка зуміла з Божою допомогою захистити святу обитель.

Ми усердно просимо Бога про вічне блаженство великої подвижниці Православ’я нині приснопамятної ігумені Ніни!

Підготувала Ольга ПАЛОШ,

заступник голови Інформаційного відділу єпархії, журналістка

У публікації використано матеріали монографії кандидата історичних наук  “ДВНЗ” УжНУ, директора Богословсько-історичного науково-дослідного центру імені архімандрита Василія (Проніна) Юрія Данильця – “Сповідниця імені Христового” (Життєвий шлях ігумені Параскеви (в схимі Ніни) (Прокоп); архів історичних нарисів Мукачівської православної єпархії. 

 

Переглядів: 434

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.