«Діти війни» в закарпатських селах Червеньово і Домбоки

Одним з найбільш яскравих прикладів християнського милосердя і жертовності на Закарпатті в кінці Другої світової війни став порятунок мирянами і черницями близько 200 радянських дітей. Про «дітей війни» у різний час писали журналісти на історики: Ю. Анохін [1], Б. Галанов [2], О. Довганич [3], В. Томін [4]. Кілька публікацій на цю тему було розміщено в білоруських електронних ЗМІ, але, на жаль, в них про порятунок дітей в Закарпатті не було сказано [5].

Професор Омелян Довганич, дослідник дітей війни
Професор Омелян Довганич, дослідник дітей війни

Як же опинилися радянські діти на Закарпатті, яке в 1939 році було окуповано Угорщиною та включено до складу цієї держави? У 1944 році під натиском радянської армії німецькі війська відступали на Захід. З собою вони везли безліч полонених – дітей і дорослих, яких планували використовувати для потреб війни. Коли один з ешелонів проїжджав повз залізничної станції Жорнава на Великоберезнянщині, він піддався, як згадували пізніше ті, хто їхав в ньому, бомбардуванню. Серед пасажирів цього поїзда були і діти, вивезені німцями з Білорусії – з сіл Новоєльня та Дятлово Дятлівського району (нині Гродненської області Білорусії), в яких були розташовані дитячий санаторій і піонерський табір.

Є кілька варіантів розповідей про те, як діти потрапили в Домбоки і до Червеньова після того, як поїзд був зруйнований.

По одній версії, до керівництва російського Червоного Хреста в Ужгороді в кінці літа 1944 року звернувся угорський офіцер з проханням взяти під опіку 186 дівчаток і хлопчиків віком від 5 до 15 років, які опинилися в лісі біля Жорнави. Ієромонах Василій (Пронін), який був настоятелем православного храму в Ужгороді та за сумісництвом очолював Червоний Хрест, доручив секретарю цієї організації Ользі Люсієвській (або Лосієвській) поїхати в Домбоки і Червеньово та домовитися з місцевим священиком отцем Іоанном Карбованцем про перевезення дітей в названі села і в монастир в Домбоках [6]. О. Іоанн був як парафіяльним священиком в селі так і опікувався жіночим монастирем, котрий виник на початку 1930 рр., з його ініціативи та на земельній ділянці родини Карбованців.

Друга версія була оприлюднена в журналі «Україна» в 1967 р. Ф. Прокопенко. Зокрема, описуючи трагедію на залізній дорозі він зазначав: «Лісом проходив житель села Червеньово Мукачівського району Іван Іванович Карбованець, який їх і виявив» [7].

Найбільш достовірна розповідь про порятунок дітей і перевезення їх в Червеньово, де вони були розміщені в покинутих єврейських будинках і господарствах деяких селян, належить старості с. Червеньово Курті, який сам їздив в Ужгород і на автомобілях перевіз дітей в село [8].

Звичайно, всі, про кого йдеться в цих версіях, так чи інакше сприяли тому, щоб діти знайшли притулок в Домбоках та Червеньові на Мукачівщині.

Московський письменник Валерій Томін у книзі «Дорога к дому» наводить свідчення сина одного з керівників корейської секції Комінтерну Ше Сун Міна – Володимира Марсина, який був серед врятованих дітей. «Нас выгнали из вагонов и отвели в какой-то жен­ский монастырь. Местные жители относились к нам неплохо, монашки нас немного подкормили… Мы стали работать на полях: собирали подсолнухи, кукурузу. Монастырь стоял в стороне от дороги» [9]. Ірина Берковська, яка також перебувала серед врятованих дітей, згадувала: «Потом мы оказались в Домбоках. Помню женский монастырь, где мы работали: чистили кукурузу, молотили подсолнухи. Монахини обогрели нас теплом словно материнских сердец» [10].

Марія Федорівна Довганич, мешканка Червеньово, яка відіграла активну роль у порятунку дітей, згадувала: «Маленьких дітей розібрали по сім’ях. А тих, які були старшими, розмістили в порожніх будинках. Принесли туди сіно, ковдри, посуд. По черзі готували їм обід, годували. Разом з ними поселилися дві виховательки: одну звали Анастасія Петрівна, імені другої не пам’ятаю» [11]. «Старших дівчаток і деяких малюків відвели в сусіднє село Домбоки, в жіночий монастир. У черниць були в наявності швейні машинки і робота налаштувалася як в майстерні: дівчатам швидко пошили сукні та білизну. Одягли і інших теж» [12].

Рішення жителів села і черниць надати притулок дітям було дуже мужнім, адже в той час на Закарпатті, у зв’язку з появою партизанів, угорська влада забороняла приймати у себе сторонніх і порятунок дітей міг послужити приводом для арештів. У монастирі багато дітей були похрещені. Від старших дітей черниці дізналися, що вони походили із з Ленінградської, Смоленської, Орловської, Вітебської та інших областей СРСР.

Дуже важливим свідченням про перебування на Закарпатті є рядки з листа Тетяни Хахіної до Омеляна Довганича. У 1968 році вона писала: «Все мы находились в одном из помещений села Червенева. С нами была и наша воспитательница, только я забыла, как ее зовут и фамилию ее. Кормили нас монашки, которые находились в монастыре. Только я не могу вам сказать точно, кто их обязал нас кормить. То ли руководство села, или район, или просто они сами из-за жалости к нам, таким истощенным, измученным в то время детям. Но факт остается фактом, что они нас кормили все время, пока мы там находились до освобождения»13].

Багато зробив для порятунку дітей ктитор Домбоцького монастиря отець Іоанн Карбованець. Разом з монахинями він організував розселення хлопців по селянським родинам і сам взяв у свою сім’ю одного хлопчика – Мішу Піскунова. Коли в жовтні 1944 року з монастиря побачили військові машини визволителів, які прямували до них, один з хлопчиків – той самий Михайло  Піскунов – знайшов десь шматок білої тканини і вибіг з нею до машин [14]. Новина про дітей миттєво поширилася серед військових. О. Довганич в одній зі статей писав: «Сюди прибули військові кореспонденти газети 18-ї армії «Знамя Родины» капітани Б. Галанов і Б. Милявський. 4 листопада 1944 року газета надрукувала статтю “Наши дети в немецком рабстве”. У Червеньово були направлені підполковник Герасов, полковник медслужби Млинарник, а також кінооператор Барбупли, який і знімав цю зустріч» [15]. У листі Б. Галанова до О. Довганича читаємо: «О существовании этого детского дома мы узнали от Ольги Лосиевской, русской эмигрантка (ныне, кажется, умершей), которая принимала живое участие в судьбе детей. По ее совету мы отправились в Домбокский монастырь, где находились дети. Однако их там уже не было. Как сказал нам настоятель, детей “перепрятали”, опасаясь, как бы немцы перед уходом не погнали их дальше на запад. В монастыре нам дали новый адрес: Червенево» [16].

Отець Іоанн Карбованець

У своїй статті Б. Галанов більш докладно, ніж в листі, описує свою поїздку на Закарпаття: «Несколько дней мы разыскивали колонию советских детей, которых оккупанты, по слухам, вывезли вместе с двумя воспитательницами из-под Ленинграда, Смоленска, Витебска, притащили в эшелоне в Закарпатье и на железнодорожной станции Жорнава бросили во время бомбежки. Эту историю мы услышали в разгар осеннего наступления 1944 года войск 4-го Украинского фронта в Карпатах.

В шумной, возбужденной толпе ужгородских жителей вновь довелось услышать историю двухсот советских ребят. В который уже раз передавали, что гитлеровцы угнали их из центральных районов России и бросили где-то здесь при отступлении. По совести говоря, мы не очень-то верили. К советским офицерам тогда подходило много людей потолковать о житье-бытье, поделиться разными былями и небылицами, потому что в эти насыщенные событиями дни рождалась масса слухов и легенд. Итак, рассказ о детях в первую минуту тоже выслушивали как легенду. В самом деле, к чему было немцам тащить до самого Ужгорода детский лагерь? Какой смысл? Однако эту историю с незначительными изменениями повторили столько людей, что под конец мы уже перестали сомневаться. Но где отыскать детей? Кто их приютил?

Случай свел с деятельницей местного Красного Креста Ольгой Сергеевной Лосиевской. Оказывается, она принимала близкое участие в судьбе детей и даже помогала переправить их подальше от Ужгорода – в женский монастырь под Мукачево.

Ничего не поделаешь, наведываемся в женский монастырь.

Отца протоиерея, крепко сбитого лысого мужчину лет 50, с черной седеющей бородой и разбойничьими глазами, встретили в монастырской канцелярии. Советские дети? 186 детей! Знаете, здесь им было небезопасно. Шоссе рядом. Того и гляди могли нагрянуть немцы. Они частенько сворачивали в монастырь за продуктами. Пришлось подыскать место поглуше. У многих монахинь родственники в Червеневе. Они охотно приютили у себя детей. Потом отозвались и другие.

Благодарим отца протоиерея за информацию. Однако он не торопится нас отпускать. Хозяин словоохотлив. Ему хочется узнать, есть ли в Советском Союзе монастыри и как наладить с ними связь. На столе появляются сладкое монастырское вино и монастырский виноград. На своеобразном русско-украинско-чешско-венгерском языке отец протоиерей рассказывает нам о житье-бытье закарпатских украинцев, то и дело вставляя в свою речь малопонятные “тутошние” словечки: “фунговать”, “без рессорта”, “разны ворня”, “офензива”, “регуляция условий” и, наконец, нечто уже совсем загадочное – “легитимация головы”…

Только под вечер попали в Червенево.

В большом просторном бараке мы сидели среди двух сотен ребят и слушали печальную повесть об их невеселом житье-бытье. Перебивая друг друга, ребята рассказывали, как целых три года оккупанты таскали их за собой по дорогам войны. Время от времени наезжали какие-то комиссии: ребят постарше и повыносливей отсылали на работу в Германию, больных и слабых отправляли в военные госпитали, но только оттуда так никто и не вернулся. А больных всегда хватало. Ведь кормили оладьями из картофельной шелухи – отбросами солдатских кухонь.

По случаю нашего приезда ребята устроили импровизированный концерт: читали наизусть страницы из “Петербургских повестей” Гоголя – единственной русской книги, сохранившейся у них, хором пели протяжную грустную песню “Жизнь на чужбине”, которую сами же сочинили.

Мы пытались записывать куплеты. Но бесхитростные слова и мелодию невозможно было слушать без слез, и вместо букв на бумаге получались какие-то неразборчивые каракули.

Потом мы стали спрашивать у ребят, тех, что сидели поближе, имена и фамилии. Маленькие фамилий не знали. И откуда они родом – тоже. Кто-то помнил папины усы, кто-то мамино красное платье. Старшие рассказывали, как провожали на фронт отцов, как потерялись во время бомбежки мамы. Люда Кувшинникова и ее младшие сестры Ира и Валя были из Ленинграда. Вова Марсин оказался москвичом. Наташа, Клара и Даша Карпенко – из Витебска. 13-летний Витя Пискунов назвался орловским. Сказал убежденно:

– Если бы меня ночью сбросили с парашютом, а куда, не сказали, все равно я сразу бы узнал, что нахожусь в Орле.

– А меня чего не спрашиваете? – вдруг донесся из задних рядов тоненький голосок. – Всех спрашивают, – обиженно сказала маленькая девочка, – всех записывают ехать в Россию (она кивнула на раскрытые наши блокноты). А меня никто не записывает.

– И нас! И нас! – раздались со всех сторон голоса. – Мы тоже ваши!

А маленькая девочка продолжала:

– Что же, мне теперь с монахинями оставаться? Думаете, я вела себя хуже всех?

Она хотела добавить что-то еще, но вдруг всхлипнула и громко расплакалась.

И еще ребята, волнуясь, говорили, что дня два назад, когда мимо Червенева прошли наши танки, мальчишки высыпали за околицу. Махали руками, кричали: “Папа! Дядя! Мы свои, советские!” И будто один из танкистов действительно признал в босоногом мальчишке племянника: “Витька? Ты?” Подхватил. Посадил на броню танка. Все это мы записали в свои блокноты, поверив и не поверив. А впрочем, почему бы и нет? Какие удивительные встречи случались на войне! Или, может быть, у нас на глазах уже складывалась легенда?»[17].

За рішенням військової влади, дітей перевезли в Мукачево, а потім відправили в дитячий будинок м. Орла, звідти в інші дитбудинки Радянського Союзу. О. Довганич, якому в 1967 році доручили перевірити лист черниць колишнього Домбоцького монастиря про дітей, згадує: «Тоді сільська рада і склала список червенівців (як надали притулок знедоленим дітям – Ю.Д.): М. Глагола, М. Довганич, А. Курта, І. Курта, М. Курта, Ю. Микита, Д. Микита, І. Решетар, Г. Решетар, Ю. Тимко, Г. Ховпей, А. Яцина. Тоді були розшукані і матеріали газети “Знамя Родины”. Ми дізналися імена старших дітей: це були Валя, Іра і Людмила Кувшинові з Ленінграда, Наталя, Клара, Даша Карпенко з Києва, Вітя, Тоня і Ніна Кирилові, Зіна Воронцова, Арнольд Румянцев, Ліда Бобрук. Тут були і діти політемігрантів: кореєць Вова Марсин, італійка Полетта Глюкозіо, китаєць Чи Ін…

Журнал Etudes sovietiques. 1989. Mai.

Минули роки. Долею дітей зацікавився московський письменник Валентин Романович Томін. Він приїхав на Закарпаття, побував в Червеньово і вирішив розшукати якомога більше дітей війни, щоб організувати їх зустріч в селі через багато років… Зустріч була призначена на червень 1981 року. В Ужгород і Червеньово були запрошені дев’ять знайдених “дітей війни”, з яких приїхали вісім: А. Андрончик – механізатор районного об’єднання “Сільгоспхімія” з м. Лепель Вітебської області, його сестра Г. Андрончик (Веселова) – технік Білгородського житлоуправління, М. Бірюков із с. Дубрівка Закарпатської області, І. Берковська (Уваровська) – радіооператор із селища Мама Іркутської області, Полетта Глюкозіо (Непрієнкова) – викладач російської мови з м. Софії (Народна Республіка Болгарія), В. Коган, якого усиновив старий комуніст-підпільник з Мукачева І. Коган, І. Шутов – голова райкому профспілки працівників сільського господарства з м. Петушки Володимирської області, В. Марсин, завідувач відділом науково-дослідного інституту в Москві» [18]. 24 серпня 1981 року всі вони зібралися в Домбоках у каплиці отця Іоанна Карбованця, щоб поклонитися йому і подякувати за милосердя, проявлене у важкі роки війни, потім вирушили до сільського клубу с. Червеньово на урочисту зустріч.

В. Томін у «Дорога к дому» представляє цікавий матеріал і деякі фотографії, які були зроблені під час перебування дітей в Домбоках. «На одной из фотографий, привезенных из Червенева, запечатлена группа малышей со своими спасителями – крестьянами и воспитательницей. У самого края слева стоит кореец – Володя Марсин. На другой фотографии, полученной в селе Домбоки, группа девочек собралась около часовни женского монастыря. Среди них черноглазая девочка в платьице с белым воротничком – итальянка Полетта Глюкозио. Внизу надпись: “Группа детей, вывезенных немцами из окрестностей Ленинграда и брошенных в отступлении в Ужгородских лесах”»[19].

У селі Новоєльня (Білорусія) в радянський час був створений музей війни. Багато стендів в ньому було присвячено саме перебуванню вихованців дитячого інтернаціонального санаторію і піонерського табору на Закарпатті. Була в експозиції і фотографія, зроблена в 1944 році в Домбоцькому монастирі, на якій зображені «діти війни» разом з отцем Іоанном Карбованцем і монахинями, був матеріали і про О. Довганича, який присвятив багато років збиранню матеріалів про перебування «дітей війни» на Закарпатті і розшуку самих врятованих дітей. Частково дана експозиція збереглася до нашого часу.

У 1989 році в Білорусії відбулася зустріч під девізом «Дети против войны». У ній взяли участь діти політичних емігрантів, які в далекі 1940-ві роки потрапили з Новоєльні в руки нацистів. На цій зустрічі були присутні і мешканці Закарпатської області, зокрема Пелагея Курта з Червеньово, яка зустріла тут через багато років Полетту Глюкозіо – дівчинку, якій вона дала притулок в 1944 році [20].

На жаль, з початку 1990-х років зв’язок закарпатців з «дітьми війни» обірвався. Однак ця тема продовжує цікавити дослідників, в тому числі і науковців Ужгородського національного університету. Богословсько-історичним науково-дослідним центром ім. архімандрита Василія (Проніна) Мукачівської єпархії УПЦ ведеться систематичний збір та фіксація інформації про «дітей війни». Зокрема, директор Центру ще в 2012 р. налагодив контакт з однією із живих учасників тих подій Катериною Морінго, котра дала важливі свідчення та зустрічалася на прес-конференції з журналістами. Вона проживає в далекій Караганді (Казахстан) та намагається все життя відшукати своїх родичів, яких втратила в роки Другої світової війни [21].

Звертаємося з проханням до всіх, хто мав відношення до описаних у статті подій в Червеньово і Домбоках та володіє певними джерелами, з проханням повідомити про це дослідників Центру.

Література:

[1] Анохин Ю. Детство, опаленное войной // Советская культура. 1984. 23 июля; Анохін Ю. Дзеці ліхалецця // Звязда. Мінськ. 1983. 17–21 жніуня; Анохін Ю. Праздник в Червеневе // Советская Белоруссия. 1981. 23 августа.

[2] Галанов Б. Возвращение в Червенево // Литературная газета. 1981. 5 августа // http://militera.lib.ru/prose/russian/sb_deti_voennoy_pory/37.html

[3] Дауганіч Е. Дзеці ліхалецця. Нельга забыц // Звязда. Мінськ. 1984. 4 лютага. С. 4; Довганич О. Двісті врятованих дітей // Радянська Україна. 1975. 9 квіт­ня; Довганич О. Діти війни // Закарпатська правда. 1984. 26 серпня; Довганич О. Діти війни // Соціал-демократ. 1999. 6 лютого; Довганич О. Діти Червеньова // Закарпатська правда. 1970. 17 квіт­ня; Довганич О. Діти Червеньова // Карпаті календаріум – 1971. Ужгород, 1970. С. 65; Довганич О. Пошук у Червеньові // Молодь Закарпаття. 1989. 6 трав­ня.

[4] Томин В. Дорога к дому. М., 1980. https://www.livelib.ru/book/1000742810/about-doroga-k-domu-sbornik-v-tomin

[5] Карлюкевич А. В поисках утраченного // http://pda.sb.by/post/49621/; Мацель В. «Красная вишня» // http://pda.sb.by/post/52498/

[6] Пагиря В. Монастирі Закарпаття (1360–1939). Мукачево, 1994. С. 64.

[7] Прокопенко Ф. Дорога мамо! Любий батьку!.. // Україна. 1967. № 18. С. 11.

[8] Данилець Ю. Православний монастир Успіння Божої Матері в селі Дом­бо­ки. Уж­го­род, 2006. С. 21.

[9] Томин В. Дорога к дому. С. 35.

[10] Ожила стежка в Домбоки // Єпархіальний вісник. 1992. Лютий. С. 2.

[11] Томин В. Приезжайте в Червенево // Комсомольская правда. 1979. 10 января.

[12] Томин В. Дорога к дому. С. 43.

[13] Письмо Татьяны Хахиной к Е. Довганичу от 22 августа 1968 г. Личный архив Е. Довганича.

[14] Густі В. Чудотворна ікона Святої Матері // Закарпатська правда. 1992. 18 серпня.

[15] Довганич О. Діти війни.

[16] Письмо Б. Галанова к Е. Довганичу от 25 января 1968 г. Личный архив Е. Довганича.

[17] Галанов Б. Возвращение в Червенево.

[18] Довганич О. Діти війни.

[19] Томин В. Дорога к дому. С. 51.

[20] Les enfants de Novoїelnia // Etudes sovietiques. 1989. Mai. Р. 4.

[21] Катерина Морінго приїхала на Закарпаття аж із Казахстану // https://karpatnews.in.ua/news/54716-kateryna-morinho-pryikhala-na-zakarpattia-azh-iz-kazakhstanu-foto.htm

к.і.н., доцент Юрій Данилець
Підготовлено на основі монографії: Данилець Ю. Православний монастир Успіння Божої Матері в селі Домбоки. – Ужгород: Ґражда, 2006. – 104 с. та інших публікацій.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.