Один день із життя церкви у Чорноголовій

Один день із життя церкви у Чорноголовій

Нотатки з недільної літургії у 300-літньому дерев’яному храмі в гірському селі на Закарпатті.

Для репортажу до серії матеріалів про сакральне Закарпаття вирішуємо відвідати недільну службу в одному з найкраще збережених дерев’яних бойківських храмів — у селі Чорноголова на Великоберезнянщині. Цікаво на власні очі побачити, як і чим у ХХІ столітті живе дерев’яна церква, родом зі століття ХVІІІ.

КОЛИСЬ ВОНА БУЛА ЧЕРВОНА…

Ще перед поїздкою знайомимось з інформацією відомого дослідника закарпатських дерев’яних церков Михайла Сирохмана, який пише, що церква у Чорноголовій – це один із найкращих зразків збереженої закарпатської барокової архітектури, причому, збережений і не спотворений осучасненням — як-от перекриття автентичного дерев’яного даху бляхою.

“Збудували церкву із ялини у ХVII столітті триверхою, вона відноситься до так званого “бойківського” стилю. У 1751 році згадують дерев’яну церкву св. Миколи, криту шинглями (черепицею — ред.) в доброму стані, з двома дзвонами та всіма церковними книгами. Сучасного барокового вигляду вона набула після перебудови у 1794 році за священика Василя Івашковича. Згідно з написом на одвірку, перебудову здійснив майстер Матій Химич із села Лучки. Тоді церкву вкрили двосхилим дахом, що плавною площиною вкриває заломи гранчастого вівтаря і ширший об’єм нави (поздовжня або поперечна частина простору церкви перед вівтарем, можуть бути також бічні нави — ред.). У наві й вівтарі збережено шатрові перекриття, характерні для лемківських і бойківських церков, над бабинцем (одна з частин традиційного тридільного храму, в наших церквах там традиційно стоять жінки — ред.) – пласке перекриття. Особливої уваги заслуговує вежа з декоративно-багатим бароковим завершенням: підсябиття з фігурно обробленими кінцями дощок і захисним дашком згори, аркада голосниць, чотирисхиле шатро з приплюснутою банею і ліхтарем. Опасання довкола бабинця і нави підтримується різьбленими стовпчиками, що є характерним елементом для лемківських церков Закарпаття. Біля церкви стоїть каркасна дзвіниця простої конструкції”, – завершує опис дослідник у своїй монументальній праці «Церкви Закарпаття».

Доїхавши до храму, маємо можливість самостійно оцінити всі принади.

З центральної вулиці на Чорноголовську церкву вказує дорожній знак, а ще з дороги добре видно дерев’яну вежу. Попри очікування, церква видається на диво малою. Вона стоїть на пагорбі, оточена зусібіч вищими лісистими горами. Внизу біля церкви за якихось десять метрів сходяться в’єдно два гірські потічки – щебечуть, наче вітаються, а потім спадає на думку, що це вони тут шепчуть віддавна свою молитву й біжать собі далі.

Зараз по периметру церква оточена типовим залізним парканом. Ним змінили огорожу з патиків, обтягнутих сіткою. Зліва від храму на горбі помічаємо шматок старого плетеного плотика, біля цвинтаря, порослого бур’янами.

Зліва ж, біля церкви, вивищується пагорб — з нього церква наче в тебе на долоні. До початку служби, маємо нагоду кілька хвилин помилуватися храмом серед гір, що прокидаються.

На наших очах цієї застиглої у формі краси — дерев’яної церкви — торкаються перші промені сонця, що встає з-за гір. Вони мовби чепурять її, гладять – а чи вмивають? – зранку (чіпляюся думкою за те, що, кажуть, ця церква колись була червоною, власне, її дахи, стіни та вежа, мабуть, тоді така картина — зустрічі черленої церкви із черленим сонцем – вразила би ще більше).

Сказати, що храм вражає — нічого не сказати. Бо маючи зараз усі наші технології, ми виглядаємо доволі смішно на фоні отаких-от звершень стародавніх майстрів, які мали із нашого техзапасу якусь дещицю — а будували на віки, і так ідеально, що дивуєшся: як можна було це розрахувати і так підігнати дощечку до дощечки?..

ЛЮДИ — ТО ЛЮДИ, А ЖОНИ — ТО ЖОНИ

…Тим часом до церкви сходяться люди і… жони. Як відомо, у селах Закарпаття усю челядь ділять на людей (себто, чоловіків) та жун (жінок). Але не спішіть робити гендерні закиди! У церкві, тим більше сільській, тим більше в гірському селі – усе має свій регламент. У храмі кожен має своє місце (і чоловіки, і жінки – ці місця передаються від діда до батька, та й від баби до матері), кожен знає, коли йому у службі стати, коли сісти, коли треба зачинати співати, коли підспівувати, а коли — співати всім гуртом.

Отож, у церкві “люди” стоять ближче біля вівтаря (це так звана «церковна двадцятка» – чоловіки, які керують громадою і церковними справами, обізнані з церковними текстами, мають добрий голос, мають також певний соціальний статус, як правило, добрі ґазди, у двадцятці є певні церковні професії – це, зокрема, дяк, який керує ходом служби, в окремих громадах йому за це навіть платять гроші, він також може бути головою «двадцятки», або передати це право комусь іншому, це також церківник-служка, який прислуговує панотцю під час служби, також він часто є й дзвонарем, ще – касир, той, хто відповідає за гроші громади). Ті з чоловіків, хто не входить до двадцятки, але ходять на служби, мають місце на «скорошах» – це балкон над бабинцем, на якому в міських храмах зазвичай співає хор. Так от, там чоловікам також можна стояти службу, обпершись на балкон. Чи можна присісти, коли це дозволяє церковний етикет.

А що роблять під час служби жони? Жони співають весь час – утреню, літургію, вечірню… Зазвичай, це й дивує не закарпатців, які попадають на службу до закарпатської сільської церкви, де віддавна існує громада, не важливо, православна чи греко-католицька. Прийшлих дивує те, що під час служби церква гуде, бо співає весь люд, а не тільки – й головно – хор, як це зазвичай робиться у міських храмах. Але ж це ціла купа церковних текстів, скажете ви. Звідки їх можуть знати звичайні селяни?

Саме тому, жони до церкви ходять із товстенними молитовниками, писаними переважно церковнослов’янською мовою і переданими їм, як правило, бабою чи мамою — як і місце за церковною лавицею. Ці книги — старі, пожовклі й потерті — ще в дитинстві мене дивували, здавалося, у них зібрана вся мудрість світу. Вони перекладені сотнями закладок в потрібному місці, з цих потрібних місць, затиснутих сторінками, звисає добрий десяток кольорових стрічок. І що мене завжди дивувало у нашій сільській церкві: як баби, які цієї мови не вчили, упевнено читають церковнослов’янською усі оті кондаки, прокимени та гласи під час служби, орієнтуються у цьому словесному морі і зажди попадають у такт?!

Протоієрей Михайло Кмить
Протоиерей Михаил Кмить

Власне, тому для мене служба в сільській церкві також завжди подив — хоч я і місцева. Я дивуюся тому, як злагоджено може працювати громада для спільного служіння Богу. Якби ж хоч третину таких зусиль нам докласти й віддати на державу – може, й змінилося би щось на краще?..

УСЕ СЕЛО ДО ЦЕРКВИ СХОДИТЬСЯ ХІБА НА ПАСКУ

…На утреню до церкви людей завжди скликають дзвони. Починається вона у селах близько дев’ятої – і триває півтори чи дві години. А потім – літургія, яка йде до 13-ї години, зазвичай, після неї весь люд розходиться, залишається тільки дещиця вірників, у кого ще сила віри переважує бажання пообідати — ці служать із парохом ще коротку вечірню службу. Зрештою, розходяться з храму також під церковний дзвін. Озивається він на все село ще кілька разів упродовж самої літургії – зокрема, у час, коли починається служба, а також у момент коли співають осанну в вишніх Богу.

За перебігом думок про специфіку спільного служіння в сільських церквах спостерігаю, що потроху Чорноголовський храм наповнюється людом. Це, звісно, старші чоловіки та жінки, єдиний представник молоді – це церківник, служка, чоловік років 35-ти. Пізніше отець Михаїл, нинішній парох Чорноголовської церкви св. Миколая Чудотворця, який служить тут уже 35 років, скаже нам, що так, справді, основа громади – це старші люди, які за звичаєм ходять до храму – на відміну від молодшого покоління, з якого частина – світами розійшлися, дехто до міста переїхав, а в когось – просто душа до церкви не лежить… Усе село, за його словами, сходиться до церкви на Паску, на освячення яств під час літургії та миропомазання під час пасхальної вечірньої.

Отож, двері церкви раз по раз скриплять (їх, до речі, нещодавно тут замінили на нові), запускають двох-трьох прихожан, і чекають наступних. Наступними зголошуємося ми. Це ж і було метою – відслужити службу у віковічному храмі разом із громадою, якій він тепер належить.

Зайшовши й собі до храму, завважую, що ця Чорноголовська церква б’є мої стереотипи про гендер у церковній общині: поміж чоловіками й дідами з «двадцятки» бачу кілька жінок, які голосами «витягують» усю службу в церкві. Решта прихожан, які стоять у бабинці – теж жіноцтво, переважно ті, кому під або за п’ятдесят, молодиць майже нема.

ГІРЛЯНДИ НА ІКОНОСТАСІ XVIII СТОЛІТТЯ

Йдучи, як велить звичай, до ікони перед вівтарем, бігцем оглядаю середину церкви. Поцілувавши ікону, кажу традиційне «Слава Ісусу Христу!» бабцям і стаю поруч із ними.

Відтак, зауважую кілька старих ікон у наві, старий іконостас, кажуть, він також родом із XVIII століття, із цікавими наївними рішеннями іконописців – зокрема, помічаю, що рука в Ісуса з бокової вівтарної ікони такого ж розміру, що й лик, непропорційна, себто. Але це не ріже очі — навпаки, зворушує. Ріжуть очі сучасні цяцьки, якими прикрашено ці старовинні ікони – китайські гірлянди, різнокольорові та трендові синенькі, що блимають на іконостасі, дві люстри типу “ковані зі скляними висюльками” у наві, пластмасові квітки біля ікон та в обрамленні, занавіски з блискітками…

Пригадується недавня репліка відомого на Закарпатті екскурсовода Олени Кудрі щодо закарпатців та їхніх церков. Пані Кудря цитувала мені скульптора Петра Матла, що якось сказав таку фразу, буцім місцеві навіть свою домашню естетику черпають із церкви. «Але цей процес також взаємно обернений, тому – які покрівці вдома у вітальні, такі й у церкві, якщо вдома поклали красиві синтетичні серветки, давайте із церкви старі вишиті заберемо – і нові покладемо. Побутова мода, таким чином диктує оці всі зміни – і цим підкреслюють, що сучасникам у храмі повинно бути так же «гарно», як і предкам».

На мить уявляю, як би все тут могло виглядати, якби не було цих квіточок-блискіток-гірлянд… А замість них – свічки у напівтьмі на фоні темних дерев’яних стін. Напевно, це було б щось неймовірне! Але що говорити про те, чого нема. Є храм, є його минуле – здається, ніби всі ці століття, протягом яких тут, у Чорноголовій, служили служби, уїлися у ці стіни, що посякли молитвами предків – і нащадки продовжують намолювати їх, попри усе. Як на підтвердження цих думок, раптом помічаю промінь сонця – наше Світило на небі дійшло до точки, у якій проміння починає проникати через старовинне скло у вікнах всередину храму. Мою увагу привертає те, що цей промінь схожий на той, який малюють на іконах Благовіщення – такий самий густий, аж сивий, він із бокового вівтарного вікна проникає і впирається у престіл. Потім, хвилин за 15, виходить із правих вівтарних дверей у наву, стає більшим та довшим, але таким же сивим і густим. Наче чийсь невидимий перст небесний. Вражає…

Дістаю телефон, аби це сфотографувати – і привертаю до себе увагу прихожан, які доти толерантно не звертали на мене уваги. Я у принципі очікувала, що на мене оглядатимуться – чужа ж бо! Але ніхто не виказує свого зацікавлення прямо, аж доки в утреній не вистроюється черга цілувати Євангеліє.

– Ви хто? – питає добра бабця, підштовхуючи мене вперед.

Кажу, мовляв, журналісти, приїхали до вас спеціально, бо хочемо про вашу давню церкву написати.

– О, дубрі, я журналістув люблю, знаєте, кроме новостів нич уже і не позераву, но, а про нашу церкву такоє напишіть: то не біда, што вна стара, она нам – майліпша на світі, оби сь те знали, – каже, усміхаючись.

ЧИТАЮТЬ ЄВАНГЕЛІЄ – І ВСІ КЛЯКНУТЬ

Після утрені до нас підходить і парох – отець Михаїл, ми домовлялися заздалегідь про приїзд. Попереджає, що служба триматиме до 13-ї години. Обіцяємо витримати. Починається літургія.

Найбільше вражає під час служби момент читання Євангелія – у сільських церквах є звичай слухати його навколішки (незважаючи на те, що священик дає вказівку «Премудрость, прості» – себто, слухання має відбуватися навстоячки). Але ось ці вказівні слова зазвучали – і церква клякне, схиляючи ще й голови. Діти та отроки стають навколішки аж під самим аналоєм. Над усіма нашими схиленими головами лунає бас отця Михаїла, який читає Євангеліє від Матвія – притчу про Страшний суд (читається за два тижні до початку Великого посту). Мене дивує, що одразу після завершення читання панотець виходить перед царські ворота з хрестом і проповідує – власне, переповідає Євангеліє із церковнослов’янської мови, якою читав притчу, українською – аби всі зрозуміли. І всі дослухаються до правічних слів «Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене… Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили». А далі продовжується літургія вірних, що, зрештою, завершується причастям та благословенням.

Власне, причаститися святого тіла й крові Господнього нині виказалися лише двоє діток. Ще раніше завважую, що дівчаток привела до храму бабуся. Старшій – десь п’ять, а меншій дівчинці років зо два: білявеньке, прямоволосе, блакитнооке… Після причастя бабка садовить манюню на товсту дерев’яну поперечину біля різьбленого стовпчика, що відділяє наву від бабинця. Цей кадр із дійсності врізається в пам’ять: янгольське дитяче обличчя біля стародавнього фігурного стовпця.

Ось воно певно і є – оте поєднання сучасного й минулого в цій церкві…

ЦЕРКВА ЖИВЕ ДОТИ, ДОКИ В НІЙ ЛЮДИ СЛУЖАТЬ СЛУЖБУ БОЖУ

Після благословення маємо нагоду кілька хвилин порозмовляти з панотцем Михаїлом. Сьогодні саме той день, коли після служби в храмі є ще якась оказія: породілля з немовлям прийшла вводитися в храм, і священик знову має роботу.

Говоримо ми про роль церкви у житті громади. Я передовсім запитую, чи надають тут значення тому, що мають таку унікальну можливість – служити в храмі, збудованому предками кілька століть тому?

– Аякже, – каже священик і на знак підтвердження своїх слів дарує мені туристичний медальйон (є така гра, суть якої полягає у збиранні міток із місць, де ти побував – авт.). – По-перше, старовинна церква прямо впливає на життя громади: ми не можемо нічого тут змінювати. От дах потік, треба би міняти – але не маємо права просто перекрити, ото час від часу дощечки підбиваємо. Хоча зо два роки міняли частину шинглів – купували їх аж у Синевирі у майстра. То дорого, знаєте – майстрові нині одно, чи він на церкву продає, чи ґаздові… Ще два роки тому були тут якісь люди, говорили, що поможуть дах перекрити – але пофоткали тут усе, а потім пішли – та й слід пропав. Перебайкав мене нещодавно один прихожанин поміняти старі двері на вході – поставили ми нові дерев’яні, але вони мені не подобаються – затонкі, слабі, то певно, повернемо назад старі. Бо захоче хтось залізти – без проблем. А таких у нас нині багато: на роботу ходити нико не хоче, бо платять мало, а й далеко їздити, а жити добре кожен хоче. Опалювати в церкві ми також не маємо права – церква може згоріти, але маємо електричні каміни – як дуже вже холодно, вмикаємо. Живемо так, як можемо, словом.

– Я, – зізнається отець Михаїл, – спочатку не хотів сюди їхати – але як приїхав, то й оселився, і служу тут уже 35 років. І зараз би цю свою стареньку дерев’яну церкву не проміняв би. Хоча маю ще один храм – кам’яний у сусідньому селі. Але тут служити – прекрасно! Церква маленька, убога – в порівнянні з розкішним храмами у місті – але в ній затишно і Божа благодать, як у маленькій гірській хижці. Я казав, що ми не опалюємо приміщення – але коли на Різдвяну службу зійдеться громада, та як надихають – тепло так, що аж зі стін капає! І на душі тепло, знаєте, коли уся громада тут збереться і співає службу Божу. Тому церква й далі має жити. Бо якщо би ми її закрили на музей, вона через пару років завалилася б. Це як хата: доти стоїть, доки в ній господар живе. А церква живе доти, доки в ній люди служать службу Божу.

Отець Михаїл, зрештою, дякує за спільну молитву й благословляє в дорогу. Повертаючись, ловлю себе на думці, що намагатимусь якомога довше затримати в душі цю благодать «із церкви, як маленька гірська хижка». І ось зараз передаю її вам.

Тетяна Когутич, Ужгород-Чорноголова

ФОТО: Сергія Гудака

За матеріалами: https://www.ukrinform.ua

Переглядів: 441

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.