««Треба йти туди, де є плач» – ці слова підтримки владики відчуваю дотепер» – протоієрей Володимир Гуй

Бути пастирем людських душ – місія кожного священнослужителя. У тяготах служіння настоятеля, окормлення свого приходу й пастви, несінні різних послухів Церкви – укладений життєвий хрест священиків. Важко й уявити, наскільки часом він є не легким та колючим. Однак за кожну особисту самопожертву Господь дарує пастирям душ в стократ більше невидимої, але відчутної благодаті. Нині ми спілкуємося із головою Єпархіального відділу пастирської опіки пенітенціарної системи, настоятелем Свято-Троїцького храму та храму на честь Анастасії Узорішительниці, що на території УВП № 9 в м. Ужгороді – протоієреєм Володимиром Гуй.     

 – Отець Володимир, розкажіть трішки про себе та своє духовне становлення…   

Народився я 7 березня 1976 року. Родом з Львівської області Турківського району, села Присліп, де жили мої батьки. Та згодом ми переїхали до міста Ужгорода, де я закінчив дев’ять класів у ЗОШ № 2, далі вступив у Мукачівський сільськогосподарський технікум за спеціальністю агроном-плодоовочівник, після чого моє життя набирало нових змін. На своєму життєвому шляху я зустрів славнозвісного старця – о. Тихона (Агрікова), в схимі схіархімандрита Пантелеймона, який прикладом свого життя показував духовне життя, висоту і глибину розуміння волі та Промислу Божого. Я почав спілкуватися з ним, а ще під час першої зустрічі, без мого прохання, батюшка благословив мені вступати до духовної семінарії. На той час я щодня відвідував богослужіння у Свято-Покровському храмі м. Ужгорода. Ось так розпочалось моє духовне пізнання Бога і возростання. Згодом я вступив до Почаївської духовної семінарії, під час періоду навчання в якій міг спілкуватися, бачити життя подвижників благочестя ХХ ст. святої обителі. Особливо значимим для мене став архімандрит Ахілла, в схимі Феодосій.

Звичайно, духовна освіта це, можна сказати, і задатки батьків, саме завдяки яким у мені була прищеплена любов до Бога. До речі, батько мріяв, щоб в нашій багатодітній сім’ї хтось пов’язав своє життя служінню Богу – маю шість братів і дві сестри.

Після закінчення семінарії я одружився та з благословіння о. Феодосія направив свої стопи в батькіський дом.

– Як розпочинався шлях вашого священицького служіння?  

Хіротонія у диякона відбулася 2002 року у день престольного свята храму Всіх святих в м. Ужгороді. А на Преображення Господнє тодішній керуючий єпархією, владика Агапіт висвятив мене у сан священика. Після рукоположення архієрей направив мене на служіння до Ужгородського Свято-Воскресенського чоловічого монастиря, який тільки-но починав будуватися. Я мав за послух  допомагати братії служити протягом 10 років. Ще одним із моїх послухів було  відвідування місцевих лікарень – обласної, міської, залізничної та онкодиспансеру.

– Знаємо, що Божою милістю ви брали участь у формуванні релігійної громади в рідному селі  Присліп, де згодом духовно окормляли вірників новозбудованого храму. Відтак Промисел Господній визначив вам бути настоятелем Свято-Троїцького храму обласного центру Закарпаття…

У 2010 році з благословення архієпископа Мукачівського і Ужгородського Феодора розпочалося будівництво каплиці на честь святого архістратига Божого Михаїла в Боздошському парку. Згодом мерія м. Ужгорода дала дозвіл на розширення каплиці і  владика призначив мене настоятелем храму.

SONY DSC

Скажу вам чесно, мені було не просто йти служити до храму, який розташований в парку – єством розумів цю потребу, але морально було дуже важко. Зазвичай у такій зеленій місцині люди відпочивають, сидять на лавицях, хтось розважається, п’є пиво, а ти в цей час маєш пройти алеєю, яка веде до храму. Ось цей бар’єр був найважчим, бо ж люди частенько нарікають, що ще й тут священики ходять, не дадуть відпочити і т.ін.

Пригадую, з цією важкістю на душі пішов до владики, аби розповісти про складнощі. А він на те мені відповів, що не бачить ніяких проблем, адже парк є місцем відродження духовності та культури і не має протиріччя, щоби храм заважав відбудовувати культуру і духовність нашого міста.

Після цих слів мені стало легко на душі і вже з того часу я на вказаному приході наче свій. Слава Богу, з благословення владики і його допомогою будівництво храму йшло легко.

– Відзначимо, що потрапивши на ваш приход, відчувається влагоджена, внутрішня його структура і непідробна привітність вірників. Яким чином вибудовуєте приходське життя?

Одному Богу можна дякувати за таких прихожан, тому що вони є серцевиною храму. Це не моя заслуга, а самих прихожан, які самі прагнуть до того, що ви зазначили – я тільки допомагаю. Радує, що вони розуміють: храм є домом Божим, про який треба дбати. Велика користь для душі, коли людина усвідомлює, що зробити приємне Богові можна допомігши храмові – як фізично, так і духовно підтримати. Віруючі особи не є тими, які ходять до церкви по традиції, бо так треба, а це люди, які внутрішньо усвідомлюють і відчувають дану потребу.

Тому хочеться збудувати громаду, яка відчувала б себе в храмі як вдома. Щоб батьки з дітьми могли прийти до храму не просто помолитися під час богослужіння, а й мали можливість поспілкуватися, звернутися до нас у разі біди чи проблеми. Необхідно, щоб священик за потреби був на місці і за чашкою чаю, у спокійній атмосфері поговорив з людиною. А вже Господь покладе священнослужителю на серце думку, як врозумити, втішити особу в тій чи іншій життєвій ситуації.

При храмі також маємо баптистерій для хрещення дорослих, однак він ще не діє; та бібліотеку, за якою стежить одна із прихожанок.

– При вашому храмі також на високому рівні діє недільна церковно-приходська школа, в якій нещодавно відбулися перші випускні іспити…

При храмі маємо приміщення для недільної школи – навпроти храму є будиночок, де облаштовано два класи, а ще одна  група знаходиться на 2-му поверсі комплексу храмової  дзвінниці. Діти в неділю, взявши участь в літургії, причастившись, йдуть з  вихователями на уроки. Але спершу мають обід, під час якого читається життя святих або повчання на день. Після цього вони розходяться по класах різної вікової категорії: від 5 до 9 років,  з 9 до 12 р.,  12- 15 років. Відповідно заняття проводять три викладачки з вищою освітою, прихожанки нашого храму. Урок триває 45 хв.

Перед святами діти готують концерти, але  водночас стараємося, щоб недільна школа не перетворювалася у церковний гурток самодіяльності. Робимо акцент на викладанні закону Божого, азів Православ’я, церковнослов’янської азбуки. Діти вивчають молитви, вчаться читати на церковнослов’янській мові, залучаємо їх до читання часів, а також маємо сформований дитячий церковний хор, який час від часу прикрашає своїм співом Божественні Літургії.

Діти підростають і їх треба чимось займати, їм подобається виступати перед прихожанами нашого храму.

У той же час на них є велике навантаження і в школі, хтось ще відвідує якісь гуртки і тому через обмаль часу не вдається особливо часто проводити потрібні репетиції для того ж хору. З театралізованими сценками діти згодом виступають і в різних соціальних закладах – будинку престарілих, в УВП №9, «Дорозі життя».

– Знаємо, що підтримуєте зв’язки із МРСЦ «Дорога життя» – перед святами  Різдва Христового і Пасхи прихожани храму організовують благодійні соціальні акції та відтак адресно розвозять допомогу для недужого підростаючого покоління…

Раніше більше часу проводили з дітьми й молоддю даного центру, а тепер, на превеликий жаль, часу бракує. Та намагаємося хоча б на великі церковні свята відвідати їх, підготувати певну благодійну допомогу, продуктові пакети – за участі небайдужих осіб і, звісно, прихожан. Відзначу, що вихованці недільної школи особисто дарують солодкі пакунки, вітають і спілкуються з дітками з обмеженими можливостями. Нашим здоровим дітям це дуже цікаво, але головне, що в цьому є внутрішня користь для них же. Адже вони, таким чином, бачать, що у світі є проблеми й хвороби та із цим потрібно вміти змиритися. Подібна волонтерська діяльність привчає дітей до милосердя й розуміння того, що ближнім треба допомагати, тим більше людині, яка має проблеми зі здоров’ям.

 – Отець Володимир, з благословення керуючого єпархією ви є головою єпархіального відділу пастирської опіки пенітенціарної системи – розкажіть про ваш послух у цій ланці, зокрема взаємодію з увязненими,  іншими соціальними категоріями осіб…

Якщо повернутися до історії, то ще будучи дияконом я навідувався до в’язниці, а саме УВП №9, що в м.Ужгороді.  Здебільшого в той час у загальних кімнатах проводилися бесіди з ув’язненими, за їхнього бажання – звершення сповіді та Причастя. Так мало-помалу і виникла потреба в окремому храмі при цьому закладі. Правлячий владика, ще будучи архімандритом Мукачівського Свято-Миколаївського монастиря, приходивши до в’язниці завжди говорив, що треба, щоб там був храм. Ми просили Бога допомогти мати діючий храм і так через декілька років, в труді і, перш за все, молитві вдалось побудувати храм на території УВП. 

Тепер нести послух у в’язниці, з благословення владики, мені допомагає клірик кафедрального собору Ужгорода – протоієрей Іоанн Фечко, який багато часу віддає засудженим. Також щонеділі прихожанка нашого храму Ніна Ваш відвідує в’язницю і проводить бесіди з ув’язненими жінками, малолітніми особами та допомагає чим потрібно. Колись і я ходив туди частіше, спілкувався для того, щоб показати і пояснити людині, що вона не одна, але тільки в біді може пізнати хто є хто – хто є батько, матір’ю чи другом: чи покинули вони тебе або ні. Багато-хто з ув’язнених починає розуміти, що потрапивши до в’язниці, залишившись сам на сам зі своїми проблемами, вихід і надія є лише одна –  Бог, Якому вони можуть всеціло довіряти.

– Чи можете виокремити якийсь випадок, коли ув’язнена особа, після подібних бесід із духівником, навертається до Бога?

Можна розказувати багато випадків, коли ув’язнена особа сама виявляє бажання говорити про Бога. Бо щоразу бесіди зі священиком відбуваються дуже по-різному – можна спілкуватися з людьми ані про що, розпитати про рідних, за саму особистість і потрохи закрита людина стає м’якшою. Те, що до них хтось прийшов, а ще й священик – в дійсності торкає їхню душу. Людина може розказати священику свою проблему і настільки розговоритися, що почне розмову і про Бога.

Хтось із них хвилюється, як на нас подивиться священик, Церква, а я все їм кажу: головне, хто ви в очах Божих і  як на вас подивиться  Бог, а не люди. Згадую прості, але розумні слова, які неодноразово повторює наш владика: Церква не засуджує людину, а її  вчинок і якщо людина покаялася, Церква не осуджує її. Проте, звісно, якщо особа далі грішить і не кається, то Церква осуджує і вчинок, і людину.

Деколи доводиться спілкуватися із засудженими, які насправді не чинили злочину, що також потребує віднаходження потрібних слів для втіхи. Є різні випадки, деколи такі, що і віруючі люди потрапляють туди. Та дехто з мудрістю робить висновок: якщо я сюди потрапив, значить це моє місце. У середовищі, де кишіє зло, ненависть, злоба, агресія, образи, є багато випадків, коли людина при цьому негативі, перероджується і не втрачає не просто віру, а довіру до Бога. Приходиш до ув’язнених, щоби їх підбадьорити й підтримати, а насправді сам підбадьорюєшся їхніми словами й очима, що горять надією. Здавалось би, людина фізично позбавлена волі, обмежена у межах пересування, а наскільки вона радісно сприймає своє життя і благодарить Бога за кожний прожитий день. В такі моменти сам утверджуєшся у вірі.

– Щороку, 4 січня, в день молитовної пам’яті святої великомучениці Анастасії Узорішительниці, покровительки всіх ув’язнених, керуючий єпархією звершує святкове богослужіння в згаданому храмі…

Владика приїжджає не тільки на святкові богослужіння, а в будь-який будній день, коли є вільний час для спілкування з людьми, які знаходяться в ув’язненні. І завжди архіпастир зауважує: якщо я був на святковій літургії, але не поспілкувався з ув’язненими, значить я у в’язниці не був.   

– Час від часу, з паломницькою поїздкою ви відвідуєте Святу Гору Афон.  Мабуть, дуже шануєте Царицю неба і землі?

– Думаю, що для будь-якого священнослужителя чи вірника Цариця неба і землі є значимою в житті. Звичайно, паломництво це є свого роду певний подвиг. Якщо подивитися в глибини, то сама Матір Божа, після розп’яття, Врскресіння й Вознесіння Свого Сина, Господа Іісуса Христа звершувала паломницькі ходіння по тих місцях, де Спасителя розпинали, клали до Гробу. Тобто можна казати, що Вона була основоположницею паломництва. А в нинішній час, слава Богу, є можливість їздити на Афон, тож чому б її не використати? Хто куди полюбляє їздити, а наші прихожани виявляють бажання вклонитися Святій Горі. Я ж їх тільки супроводжую. Особливо любимо відвідувати Дохіарський монастир, в якому знаходиться чудотворна ікона «Скоропослушниця».

В одній із таких наших поїздок був випадок, який ми з теплотою згадуємо до тепер. Ми прийшли до згаданого монастиря, це було ближче до вечора, і так Божа Матір управила, що ми дуже хотіли прикластися до оригіналу ікони, який знаходиться в капличці. Ми приложилися до списку в храмі, підійшли до одного монаха і просили відкрити нам каплицю. На жаль, він не зрозумів нашої мови, проте до нас підійшов інший монах і спитав: «Ви з України?». Ми озвучили своє бажання приложитися до оригіналу ікони, на що монах з усмішкою відзначив, що знає закарпатців і їхню любов до «Скоропослушниці», адже в краї є її список. Заради цього він погодився відкрити каплицю, взяв ключі і, навіть, дозволив почитати нам акафіст. Зайшовши до каплиці, ми були вражені благодаттю Святого Духа, який сходив від ікони Матері Божої. І раптом, в одну мить, нічого не кажучи один одному ми всі припали на коліна перед іконою! приложилися Звісно, в кожного було своє прохання до Божої Матері – ми з любов’ю приложилися до ікони й почитали акафіст. Для нас спогади того дивного благоговіння і чуда перед святинею залишаться пам’ятними на все життя.

– Бути священнослужителем для вас це?

Кожен зі священиків знає чому ним став – по благоволінню Божому. «Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав», тобто Господь сам призиває на служіння кожного архієрея і священика. Метою ж є приготування людських душ для Царства Божого. Для мене священство – це служити Богу, незважаючи на свої людські немочі.

Та й сила благодаті Духа Святого дає можливість боротися з ними і далі прославляти Бога. І, головне, важливо не заступити собою Бога, привести людей саме до Нього, а не до себе як пастиря. Спілкуючись зі священиком людина має пізнавати Бога.

– Мабуть, при виконанні стількох послухів, важливою для вас є підтримка сімї?

Домашня церква є основоположною. Коли приходжу додому втомлений, донька прибіжить скаже два слова, дружина підтримає – всі проблеми й негаразди одразу залишаються за дверима. Перед великими святами менше часу можна приділити сім’ї і совість, звісно, деколи мучить, що прихожанам чи іншим людям приділяєш час, а своя сім’я обділена увагою. Дякую Богу, що матушка і троє дітей правильно розуміють служіння священика.

– Отець Володимир, на завершення нашої розмови з якими словами можете звернутись до читачів нашого сайту?  

– У дні Петро-Павлівського посту хочу побажати всім прожити цей період інакше, ніж зазвичай. Піст не є просто дієтою, а в поєднанні з молитвою стає подвигом, під час якого людина проходить перевірку. Тож пам’ятаймо про це і живімо з Господом!

    Розмовляла Ольга ПАЛОШ     

Фото автора,

Віталія МУХИ, Івана ФЕННИЧА

та з архіву

 

Переглядів: 262

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.