«…Щокою, через медичну маску, прикладаюся до ікони свят. Луки і операція проходить вдало» – Мирослав Гавришко

Щороку третьої неділі червня медичні працівники відзначають cвоє професійне свято. Погляди і ставлення на сучасну медицину в кожного різняться, в силу суб’єктивних переконань і об’єктивних реалій. Однак, коли виникають проблеми зі здоров’ям ми, довго не думаючи, рушаємо до лікарів, професія яких благословенна самим Творцем світу. У старозавітній Книзі Премудрості Іісуса, сина Сираха щодо цього вміщуються такі слова: «Почитай лікаря честю по потребі в ньому, бо Господь створив його, і від Всевишнього – лікування, та від царя отримує він дар»… 

Днями ми поспілкувалися з чудовим лікарем Мукачівської центральної районної лікарні, заступником головного лікаря, травматологом-хірургом, який надзвичайно шанує відомого святителя-хірурга Луку (Войно-Ясенецького); який частково вмирає після невдалих операцій разом зі своїми пацієнтами і який відчуває незрозумілу й невидиму спорідненість з керуючим Мукачівською єпархією, –  Мирославом Гавришком.   

Нагороджений Українською Православною Церквою Орденом Агапіта Печерського І ступеня і Орденом святителя Луки (Войно-Ясенецького) за відданість у справі служіння згідно з євангельським завітом. 

– Мирославе Гавриловичу, зайшовши до вашого кабінету ми звернули увагу на велику кількість різноманітних ікон, серед яких бачимо і святих, що допомагають зціленню недужих…

Це іконки, подаровані священиками, моїми товаришами, дещо тут є з того, що мені особисто подобається. Маю й молитву Оптинських старців, яку часто читаю. Над робочим столом у мене знаходиться ікона Божої Матері «Казанська» – проста паперова, але супроводжує мене з часів несення служби в армії – я її  ховав у книжці по хімії, далі під час навчання у виші, вона була над ліжком в гуртожитку і так далі йде за мною по життю, та, надіюся, певним чином, оберігає.

Я шаную дуже багатьох святих, але особливо близьким для мене став колега лікарів – святитель-хірург Лука (Войно-Ясенецький), за життя і діяльність якого я перечитав величезну кількість всеможливої літератури. Мені важко брати з нього приклад, адже це була людина, що страждала за народ, робила величезні справи для людей –  і як медик, і як духовний отець. Він був нашим сучасником, бо помер в 1961 році, тобто дихав тим же повітрям, що й ми… У своїй медичній практиці маю такий важливий момент: у передопераційній в шкафчику зі внутрішньої сторони маю розміщену ікону святителя Луки. А під час операцій бувають різні випадки, іноді не все виходить. Тоді я йду до шкафчика, щокою, через медичну маску, прикладаюся до ікони святителя і далі операція проходить вдало. Вже медсестри сміючись кажуть, що ось, вже пішов до свого Луки та все буде в порядку (усміхається – авт.). Не знаю чи то є самосвідомість, чи перезавантаження…

Цей святий є однією з тих непересічних постатей, яка заставляє нас переглядати і свої вчинки, і брати певним чином приклад. Він, можливо, навіть етнічно й ментально чимось близький до закарпатців, адже має польське коріння. У житті керуюсь його фразами, цитатами, роздруківки яких висять над моїм робочим місцем. Це, наприклад, такі: «Для хірурга не повинно бути випадку, а тільки жива страждаюча людина»,  «У важкий час, сповнений скорбот я завжди стараюся бути в роботі, бо це відводить мене від усіляких недобрих думок»…

– До речі, у 2014 році у Мукачівській православній єпархії перебувала частина святих нетлінних мощей свт. Луки. Пригадуємо, що їх було доставлено і до Мукачівської ЦРЛ…   

– Так, за моїм проханням їх було доставлено і до лікарні. У нашому невеликому конференц-залі ми облаштували місце для мощей, ікони  святого, аби пацієнти й медики могли приложитися до них. За  дві з половиною години було більше двох тисяч осіб, при тому, що ми не розповсюджували інформацію про те, що святиня знаходитиметься і в медзакладі. Я навіть переживав чи встигнуть всі приложитися, але, на щастя, все пройшло добре. Владика Феодор у співслужінні духовенства звершив молебень і, крім того, отці занесли святиню і до важкохворих реанімаційного відділення.

– Ще роком раніше в Ужгороді відбувся  церковно-медичний семінар: «Святитель-хірург Лука Войно-Ясенецький: Церква і медицина». Ви тоді теж брали участь в конференції…

– Моя участь в семінарі була опосередкованою, бо напередодні ми з колегами подавали матеріали, на основі яких з узагальненою доповіддю виступив наш обласний хірург. Розуміємо, що якби всі виступали, зібрання розтягнулось би на кілька днів. А так наш колега озвучив квінтесенцію, яка схарактеризувала наше ставлення до відомого хірурга-святого.

До слова, зауважу, що й тепер у медичній галузі використовується багато хірургічних методів лікування, які запровадив свт. Лука. Йому вдалось об’єднати практично не об’єднувані речі. Він є автором «Нарисів гнійної хірургії»,  яка є настільною книгою кожного хірурга по цілому світу.

– Мирославе Гавриловичу, а чому ви вирішили обрати фах медика за спеціалізацією травматолога-хірурга? 

У мене мама працює в медицині, батько покійний був  хіміком-біологом, тому  я особливо і не задумовувався, хоча й покликання певне, звісно, відчував. Не відразу зміг поступити до вишу, служив в армії, відтак навчався на медичному факультеті УжНУ, який вважаю дуже серйозною школою. Та й взагалі не відіграє значення,  де вчишся, бо треба  читати, зазубрювати книжки – медицину не можна інтуїтивно вчити. Талант у цій справі складає 1 % , а 99 % – це посилені старання.

Що ж до того, чому вибрав травматологію, то через те, що в ній видно плоди твоєї роботи. Не хочу образити жодну спеціальність, але до нас люди приходять з переломами, зміщеннями, а ти вирівнюєш, заставляєш ходити і бачиш результати своєї роботи. Знак травматологів це криве дерево, прив’язане до палиці. Усі розуміємо, що нічого бездоганного не існує,  і помилки буває трапляються. І тоді, коли бачиш як твій пацієнт йде кульгаючи, то хочеться сховатися, тому що всі кажуть: та це той-то його оперував. Коли хірург зробить операцію на шлунку, виріже язву, то про наслідки знає хворий і хіба що його родичі, а роботу травматолога видно здалека. Я б назвав цю справу рукодільною і  більшим чином ремеслом. Усі травматологи-хірурги працюють наче столяри…  

Працював же я після закінчення вишу, один рік в травматології обласної лікарні Ужгорода, далі 8 років травматологом в дитячій обласній лікарні, а потім перейшов травматологом до Мукачівську ЦРЛ, де став першим заступником головного лікаря та курирую хірургічний і гінекологічний напрямки. За 14 років трудової діяльності в ЦРЛ ніколи не був головним лікарем і не прагну до того, адже треба буде вирішувати адміністративні питання, а я хочу лікувати.

– Пацієнти, які потрапляють до вас, перебувають в стані стресу і певного шоку, яким чином ви знаходите до них підхід?

Правдою. Бо людина спочатку підсвідомо хоче чути, що в неї все добре, але  далі вона дякуватиме тому лікареві, який говорить правду зі старту. Є та чи інша проблема – її потрібно вирішувати, тому що від плачу перелом не зростеться. Треба набратися мужності пережити той чи інший нещасний випадок та, таким чином, допомогти мені в процесі лікування.

Відзначу, що наш колектив проводить і заміну суглобів –  я особисто проходив відповідні навчання в Чехії, Німеччині. Уже встановили 75 протезів, в тому числі 51 при фінансуванні Мукачівської міської ради. І на цьому тижні маємо дві подібні операції – люди, які не можуть стати на ногу через 5-6 днів починають ходити. І звісно вдячні нам за допомогу.   

– Знаємо, що з благословення керуючого Мукачівською єпархією та за підтримки керівництва Мукачівської ЦРЛ, у стінах лікарні облаштовано молитовну кімнату для духовних потреб хворих…

Так, на 4-му поверсі терапевтичного корпусу святі отці раз на тиждень звершують молебні чи за проханням пацієнтів сповідь, Причастя. На церковні свята Різдва Христового, Пасхи чи Водохреща священики навідують хворих по палатах, окроплюють освяченою водою і морально підбадьорюють. Тож співпрацю з духовенством маємо тісну.

– Як готуєтеся перед операцією: чи присутня при цьому молитва?

Є прописані правила й методи підготовки до операції, так зване передопераційне планування, що діють в усіх лікарнях однаково. Я не соромлюся в разі чогось питати і колег, навіть санітарка чи медсестра можуть підказати не гірше. Слава Богу, в Мукачівській ЦРЛ наявна технічно-матеріальна база дозволяє застосовувати при операції два-три методи. Разом з цим є нетрадиційні чи, можна сказати, підсвідомі способи підготовки. Чесно, великої молитви перед операцією я ніколи не читаю, однак коротке «Боже, поможи», поцілую натільний хрестик і перехрещуся – завжди. Та й коли підходжу до шкафчика, ще раз повторюся, бачу свт. Луку, –  це приводить до відповідного налаштування. А в операційній однозначно маємо святу ікону.  

– Мабуть, на жаль, у вашій роботі не обходиться без летальних випадків – чи не вините себе, що так сталося?

Якби це не звучало пафосно, але з кожним смертельним випадком, як мінімум частина мене помирає також. Зате лікарі й помирають скоріше, бо віддають частину свого життя. Є безповоротні смертельні випадки, коли одразу бачиш, що травма не сумісна з життям. Знаю наперед, що результат буде плачевний, але мусимо щось робити. Після смертей пацієнтів мені дуже боляче, важко,  інколи мушу побути на самоті, почитати щось, послухати класичну музику чи піти в парк, що допомагає відволіктися. Але дуже часто в таких ситуаціях, я йду до владики Феодора в єпархію. Він вже знає, що в мене таке буває, що мені треба з ним зустрітися просто так, на декілька хвилин. Ми поговоримо з ним ні про що,  я вип’ю чаю, подивлюся в його очі і йду собі далі вже зі зовсім іншим настроєм. У моєму житті є багато знайомих священиків, але він ближчий за всіх. Вважаю, що в кожної людини має бути така споріднена духом людина.

– А як ви познайомилися з владикою?

З ним мене познайомив мій товариш, коли владика ще був архімандритом Мукачівського монастиря. Якраз тоді йому була потрібна медична консультація, так між нами і зав’язалися товариські відносини. Вже коли він став керуючим єпархією ми продовжували спілкуватися і втілювати різні проекти. Якби він залишався й надалі в монастирі, це була б мені так само дорога людина. Владика для мене є духовним наставником, товаришем і, в свою чергу, цілком може довіритись мені в певних питаннях. Ми завжди взаємно вітаємося зі святами, а його мама, матушка Серафима, для мене взагалі є святою людиною і наче рідною мамою. Саме владика Феодор відіграв у моєму житті особливу роль, тому що саме він відкрив для мене святителя Луку.

– Напевно, у силу професії, лікуєте в тому числі і представників духовенства…

Завжди допомагаємо разом з лікарями і сприяємо в лікуванні як священнослужителів, так і монахинь двох жіночих Мукачівських монастирів, зокрема Мукачева і Домбоків.

– Ви народилися в Мукачеві?

Так, і жив поблизу Мукачівського монастиря. Народився я 19 травня 1969 року, а 20-го, до речі, відзначається міжнародний день травматолога (посміхається – авт.). З дитинства й юності маю приємні спогади, бо ж юнаком полюбляв ходити до монастиря, прогулюватись райським монастирським  садом,  взимку кататись з монастирської гірки, а влітку у підніжжя купатись в Латориці.  Яскраво запам’яталися престольні свята обителі на Успіння Божої Матері та незабутні періоди колядувань в монастирі – усе це залишило свій відбиток у житті.

Живу тепер недалеко району «Паланок», де, до слова, вирішив встановити хрест, при чому найпростіший дерев’яний з розп’яттям. Приємно, що тепер люди проходять повз, знімають шапки, хрестяться й прикрашають квітами.

Маю хорошу дружину Наталію, з якою разом прожили 24 роки, виховали сина  Бориса, який тепер закінчив 6-ий курс медфаку УжНУ і йде працювати за державним направленням. Дякувати Богу за все!

– Існує думка, що лікування недуг має відбуватися не тільки на тілесному, а й духовному рівнях. Ваша думка щодо цього…

Тільки за. Якщо людина просить перед операцією благословення чи сповідь – будь ласка, ми ніколи не робимо перепон для священнослужителів різних конфесій, і православних в тому числі.  Справді, кажуть, що священики лікують душу, а лікарі тіло. Ми розтинаємо тіло і не бачимо душу. Як сказав один хороший гуморист, що душа знаходиться трошки вище серця і коли її зачепити вона болить і болить. І представте собі, навіть анатомічно на серці є отвір, що нагадує ніби непотрібну частинку, яка при смерті стає пустою. Або це фізіологія така, або щось в цьому й дійсно є.

– Для вас бути лікарем – це…

Це робота і стиль життя. Я завжди казав, кажу і буду казати: не можна лікарську роботу перетворювати в якийсь супер-героїчний подвиг. Якщо хлібопекар випікає смачні булки і має попит серед клієнтів, то він робить той же самий подвиг, що й лікар. Це стосується й інших професій, тому й різниці у роботі санітарки, медсестри, лікаря, пекаря, художника, вчителя чи прибиральника не бачу. Я ніколи не звеличувався, що ось я великий лікар – ні, я звичайний. Треба просто чесно виконувати свою роботу і тоді станеш поважною людиною.

– З якими побажаннями можете звернутися до своїх колег-медиків з нагоди професійного свята та, загалом, до наших читачів?

Усім бажаю мудрості, добра, миру в Україні та здоров’я. Останнє ж передбачає відсутність хвороб, які є наслідком мислення в голові і якщо починати лікування саме з нього, то багато тілесних недуг відійде.

– Щиро вдячні вам, Мирославе Гавриловичу, за розмову, бажаємо вам і надалі мати успіхи у медичній справі на благо людей! 

Спілкувалася Ольга ПАЛОШ

Фото автора та з архіву М. Гавришка

Переглядів: 77

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.