Щодня дедалі важче людині, що живе в динамічному соціумі знайти для себе між злиднями і життєвим дощем − шматочок сонця. Проте Воскреслий Господь кожному з нас дає щохвилини можливість вибору між правдою і злом, між теплом і холодом…
В “пошуках” такого Сонця-Христа з 21 по 22 квітня з благословення Високопреосвященнішого Феодора, архієпископа Мукачівського і Ужгородського відбулася паломницька поїздка парафіян православних храмів Ужгорода до святинь Почаївської Лаври.
П’ятниця. 2130. Всі збираються біля нашого храму на честь Всіх Святих, що на вулиці Легоцького. Знайомимося, хоча переважна більшість знає одини одного. Звершуємо в храмі молебень на благословіння дороги. Виїзджаємо о 2230. Водій Іван розповідає про чисельні поїздки до лаври в цьому пості.
Субота. По прибутті в лавру о 0600 ми відразу відвідуємо ранню Божественну літургію в Троїцькому соборі. По її завершенні всі вклонилися чудотворному образу Богородиці в Її іконі “Почаївська”. Далі ми спускаємося до печерного храму преподобного Іова Почаївського (1551-1561) де молимося біля раки його мощей та мощей преподобного Амфілохія, Почаївського чудотворця. Опісля знову піднімаємося до величного Успенського собору де вклоняємося стопі Пресвятої Богородиці на місці Її явлення в 1240 році.
По дорозі на скит ми відвідуємо Почаївську духовну семінарії, де автору цих рядків Бог судив вчитися з 1997 по 2001 роки. В семінарському храмі вколоняємося святиням, відвідуємо аудиторії. Через півгодини ми вже в Свято-Духівському скіту Почаївської лаври. В новопобудованому Преображенському соборі ще потрапляємо на Архієрейську літургію, яку очолив Високопреосвященніший Сергій, Митрополити Тернопільський і Кременецький. Слова з проповіді владики про те, що завданням людей в житті є “не скривдити та не втратити любовь Бога до людини явлену в Воскресінні Христа” запом’яталися всім. Вклоняємося святиням скита, і вирушаємо на джерело святої Анни. На вулиці вітер змішаний з сонцем. Всі хоч і їдуть, але якось внутрішньо переживають, хвилються, бояться. Думки були одні: “Як в таку холодну погоду, можна окунутися в таку холодну воду (+4)?”. Але по приїзді, помолившись в храмі, всі йдуть і купаються в джерелі. В автобус всі без виключення зайшли інші. Радісні, щасливі. Позитиву було море. Страх зник, на очах сльози радості і вдячності Богу.
Далі ми поїхали до Богоявленського жіночого монастиря, що в м. Кременець. Монастир всіх вразив неприроднім миром, красою і незвичною тихістю. Це відчувалося всюди, а особливо в храмі. Всі моляться біля ікони Богородиці “Кременецька”, вклоняються мощам святого великомученика Пантелеймона та святої великомучениці Варвари.
Повертаємося в лавру. На годинику 1600. Трохи відпочиваємо. Через годину ми всі знову в Успенському соборі на Всенічному богослужінні, яке чудово оспівували три лаврські хори. Очолювали богослужіння два архієреї Української Православної Церкви: Митрополит Почаївський Володимир та Митрополит Миколаївський і Очаківський Питирим.
Змучені, але по-Пасхальному щасливі ми йдемо до кімнат. Емоції зашкалюють. Кожен ділиться своїм враженням від почутого, побаченого, пережитого. 75% процентів паломників приїхали в Лавру − вперше!
Неділя. О 0530 всі на ногах. Рання Божественна літургія в Троїцькому соборі лаври. Більшість бере участь в таїнствах Сповіді та Причастя. Милістю Божою отримав благословіння на співслужіння літургії теж. Після богослужіння всі вклоняються святиням, і ми вирушаємо в дорогу. Дякуємо Богу за все, молимося.
Першу годину після відїзду з лаври в автобусі панували мертва тиша. Кожен думав про своє. Нікому не хотілося їхати додому. Прощання з лаврою для всіх виявилося непростим. Лиця всіх сіяли тихою радістю духа, хтось плакав, інші не відволи очей від вікна з якого до останнього дивилися в бік святині.
Цілий день ми провели в дорозі… З Ужгорода ми з дружиною їхали додому на маршрутці. В автобусі лунає музика, хтось щось говорить…, але нам “нічого” не чути, бо ми ще там – на Святій Горі. Там, де живуть інші люди – святі. Там, де в очах відлуння живого Бога. Там, де немає фальші. Там, де тиша переплелася з молитвою. Там, де молитва – головна справа життя. Там, де головне не те, яким ти був, а – ким ти став…
Головне не те, яким ти був, а – ким ти став…
І ще… Щоб їхати до святинь, з одного боку, потрібно бути внутрішньо готовим, з іншого – потрібно їхати навіть «не» готовим, щоб стати іншим. І якщо на перший погляд Бог “не” допоміг тобі, або ж “не” почув тебе, то потрібно усвідомлювати, що причин на це є багато. Щоб отримати зцілення душі, чи то вирішення дилем життя, потрібно бути чистим і достойним, з іншого боку Небо часто нам не дає те, що ми просимо, бо Він знає, що нам потрібно, і що буде нам корисно, а ми на відміну від Бога, цього за Його ж словами не знаємо: “не знаєте, чого просите” (Мк. 10, 38).
P.S. Знаючи кожну людину, яка поїхала в цю поїздку та її негаразди, був безмежно радий, що ми всі відвідали лавру і приїхали в гості до Божої Матері!
Кожен прийшов до Неї з бідою, але більше чим переконаний приїхав додому іншим. Іншим не через те, що біда чи то проблема зникла, – ні. Вона ще є, але відношення людини до негативу буде іншим. Сама людина отримує трильойони атомів позитиву і сили. Сили незвичної – Божої. Приходять на думку слова Христа: “Де скарб ваш, там буде й серце ваше” (Мф. 6, 21). Відвідування святинь міняє орієтири в житті. Людина ставить зовсім інші пріоритети і акценти на тому що відбувається з нею в житті. Це міняє людину і її світ, світ призми її очей, душі, світогляду. Бачення стає більш тонким, природа думки стає − євангельскою. І це міняє людей, стверджує їх, допомагає їм долати перепони душі і життя. Відбуваються метаморфози свідомості. Людина преображається внутрішньо, набуває імунітет “нескореності злом”.
Текст: екскурсовод та паломник,
протоієрей Олександр МОНИЧ
Фото: Василь СТОЙКА
Слава Ісусу Христу Отче! Скажіть а в липні поїздки в Почаїів будуть? Дякую!